2. Некласична наука (перша половина XX ст.), вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення про реальність як щось незалежне від засобів її пізнання, суб'єктивного фактора. Вона осмислює зв'язки між знаннями про об'єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається як умова об'єктивно-істинного наукового пояснення.
Як було сказано, класичне природознавство XVII-XVIII століть прагнуло пояснити причини всіх явищ, включаючи соціальні, на основі законів механіки І. Ньютона. У XIX столітті, у зв'язку з революцією у природознавстві кінця XIX – початку XX століття, стало очевидним, що закони ньютонівської механіки вже не могли відігравати роль універсальних законів природи.
У 1895-1896 роках були відкриті промені Рентгена, радіоактивність (А. Беккерель), радій (М. і П. Кюрі) тощо. У1897 році англійський фізик Дж. Томсон відкрив першу елементарну частинку – електрон і зрозумів, що електрони є складовими частинами атомів усіх речовин. Досить відчутно "підірвав" класичне природознавство А. Ейнштейн, який створив спочатку спеціальну (1905), а потім і загальну (1916) теорію відносності.
Водночас фізика починає вивчати мегасвіт. Зокрема, в астрономії з'явилася теорія нестаціонарного Всесвіту, яка виявила ефект "розбігання" галактичних систем, існування ядер галактик, де відбуваються надпотужні енергетичні процеси, які суттєво впливають на поведінку галактичної системи. Відкриття цілої низки астрономічних об'єктів, зокрема – квазарів, пульсарів, чорних дірок тощо, свідчать про неоднорідність Всесвіту. Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо не спостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших наук.
Некласична наука та її основні характеристики
Починаючи із зернят думки, що складають справжні й незнищенні атоми його тканини, Універсум... підноситься над нашими головами в напрямку, зворотному до зникаючої матерії, як Універсум, що збирає та зберігає не механічну енергію, як ми вважали, а особистостей. Одна за одною, як безперервне випаровування, вивільнюються навколо нас "душі", несучи вгору свою невимовну ношу свідомості.
Тейяр де Шарден.
Феномен людини.
Якщо у класичній фізиці опис і пояснення ґрунтуються на безпосередньому спостереженні об'єкта самого по собі, то в некласичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють з об'єктом. Засоби спостереження (прилади) становлять єдине ціле з об'єктом дослідження. Таким чином, унаслідок нових експериментальних відкриттів була підірвана віра в об'єктивний, незалежний від спостерігача перебіг подій, який є внутрішньою суттю класичної науки.
Об'єктом некласичної науки стає відкрита система як результат взаємодії об'єкта із засобами спостереження.
Отримані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їхній зміст залежить від застосовуваних засобів. Сам об'єкт безпосередньо не спостережуваний, а тому безпосередній досвід поступається місцем раціонально сконструйованій моделі досліджуваного об'єкта.
За Г. Башляром, усі попередні філософські системи задавали методологію пізнання реальності і раціонального конструювання наукових принципів та законів, які мали емпіричний характер, тобто формулювали їх у термінах спостереження. Сучасна наука має справу із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об'єктами із застосуванням математики та математичної логіки.
Отже, суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному і теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним. А це означає, що наука як система знання включає не лише теорії, які взаємно доповнюють одна одну, а й їх синтез та концептуалізацію.
Таким чином, сучасна наука, на погляд Г. Башляра, постає як некумулятивна модель з відкритою системою, де механізмом приросту наукового знання є релятивізація базових понять та принципів, що в некласичній науці приводить до перебудови (концептуалізації) усієї системи наукового знання і накладає відбиток на характер наукового і філософського мислення. Під сумнів поставлено не лише фізичні характеристики картини світу, а й логічні та метафізичні. Отже, розвиток некласичної науки можна виразити у формі лінійно-некумулятивної моделі.
На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Наукове знання є гіпотетичним і може бути спростоване емпіричними фактами, що збурюють теорію. А звідси постає необхідність критичного перегляду основних концептів наукової теорії задля її усунення та заміни іншою, здатною передбачати нові факти.
Існування нефальсифікованих теорій на такий підхід є принципово неможливим. Згідно з К. Поппером принцип фальсифіації є універсальним критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового.
Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд з Г. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема К. Поппер і його учень, всесвітньо відомий математик І. Лакатос.
Модель розвитку науки за К. Поппером
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Революція у природознавстві кінця XIX – початку XX століття і становлення ідей та методів некласичної науки“ на сторінці 1. Приємного читання.
