Водночас існують площина "де-юре" і площина "де-факто".
Де-факто (від лат. de facto – "на ділі", "фактично") – в юриспруденції часто означає "практикується, але не обов'язково визначено законом" або "практикується або є дійсністю, проте не встановлено офіційно".
Де-юре (від лат. de ture – "юридично", "по праву") зазвичай використовується як антонім латинського терміна "де-факто".
Правило може існувати де-факто, наприклад, коли люди підкоряються досягнутій угоді за відсутності закону, що зобов'язує їх це робити. Існує також процес скасування застарілого закону, коли практика, що працює де-факто, замінює ухвалений де-юре закон. Водночас практика може існувати де-юре і при цьому не визнаватися громадянами правового простору країни. Наприклад, при описі правової ситуації "де-юре" означає вимоги закону, тоді як "де-факто" – те, що відбувається насправді (законно це чи незаконно), реальний стан справ.
У більшості розвинених демократичних країн існує механізм контролю за змістом законів, за їх відповідністю вихідним людським цінностям. Він називається конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний Суд, який, відповідно до статті 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону.
Конституція апріорі визнається вищою точкою відліку для оцінки відповідності закону з правом не як закон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що конституція може бути сприйнята, схвалена народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона – основний правовий закон, тобто верховенство права у практичному сенсі означає, передусім, верховенство конституції (хоч верховенство права і верховенство конституції не одне й те саме). Визнання конституції і підтримання її народом є тим критерієм, який свідчить про її наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на несуперечли- вість конституції, або, що те саме, на відповідність із правом. Звичайно, абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Проте в демократичних державах XXI століття діють такі правила: якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського суду з прав людини. Переконання в тому, що законодавчий акт чи його окремі приписи не відповідають праву, може бути підставою для особи скористатися всіма законними заходами, щоб довести необхідність його /їх скасування. Можна піддавати конституційному оцінюванню не тільки акти чинного законодавства, а й конституційні закони (закони, що скасовують або доповнюють конституцію), саму конституцію як установчий документ (випадки відсторонення народу, його представників від розроблення і прийняття конституції, ігнорування справжніх інтересів суспільства, громадянина, порушення прийняття конституції й ін.).
Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел (форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.
Отже, право і закон – не одне й те саме. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їхню несумісність або про те, що право взагалі незалежне від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Де-юре і де-факто“ на сторінці 1. Приємного читання.
