Завдання нового мистецтва: рух від зображення зовнішнього до глибинної суті життя
Тож міметична оповідал ьність художнього твору почала занепадати, поступаючись місцем новій парадигмі, котру А. Данто називає ідеологічною, також часто цей період історії мистецтва називають модернізмом. Вона охоплює 1880-1965 роки.
Визначальною характеристикою мистецтва того періоду виступає тип художньої репрезентації як конструювання нової реальності замість копіювання вже існуючої.
Мистецтво – дисципліна мислення та дії, що практикується, як математика, економіка, філософія чи історія. Головна різниця між мистецтвом і всім тим, що мистецтвом не є, полягає в тому, що створення мистецтва є просто використанням індексуючих конвенцій, які визначаються практикою. Підстава для цього лежить у визначальному смислі мистецтва бути "творчістю та концепцією заради самої творчості та концепції"; і тому дисципліна мистецтва виробила конвенцію створення твору, яка не обмежує змісту того, що створюється. Мистецтво, на відміну від економіки, не має основного предмета. Художній світ розвивається та еволюціонує через складну мережу взаємопов'язаних інтересів, позаяк він має загальну структуру "дисципліни". Але частина недавньої історії мистецтва містить у собі ослаблення конвенцій, на яких може існувати мистецтво, до того часу, поки вони цілком "формальні". Ширше використання термінів "творіння", "витвір" замість "твір мистецтва" відображує цю лібералізацію, позаяк сприяє пониженню важливості комунікації. "Твір мистецтва" передбачає об'єкт. "Витвір" передбачає повідомлення, індексоване у практиці.
Тімоті Бінклі.
Проти естетики.
Цікаво, що витоки цієї нової парадигми також коріняться в античності – в ідеях Платона, зокрема у його ідеї "поезису". За Платоном, завданням художника є не копіювати світ, який і сам є копією ідеального взірця, а прагнути передати праобраз – ідею. Відповідно, краса вимірювалася у співвідношенні до недосяжного первинного ідеалу космологічної краси. Визначальне значення в естетичному переживанні, за Платоном, має Ерос як творча енергія. На основі цього теоретичного підґрунтя сформована настанова християнства: у візуальній культурі звертатися не до наслідування видимого матеріального світу, а через символічну мову прагнути вказати на вічні духовні сутності, прообраз яких – саме світ платонівських ідей. Характерними втіленнями поезису можна вважати знаково-символічне мистецтво Середньовіччя, а також модерністське мистецтво XX століття, яке вважає вираження ідеї значно важливішим за видиму подібність. Так, один з ідеологів модернізму, художник російського походження В. Кандинський у праці "Про духовне у мистецтві" маніфестував завдання нового мистецтва: рух від зображення зовнішнього до глибинної суті життя – до духовності.
Для мистецтва такий підхід знаменував зміщення уваги митців з імітування об'єктивної реальності на власне суб'єктивне її переживання як креацію нової суб'єктивної реальності, не схожої на видимий світ, що нас оточує: "Я хочу зобразити світ таким, яким я його мислю", – скаже франко-іспанський художник Пабло Пікассо. Звідси – поява так званого авангарду (від франц. avant – попереду і garde – охорона, передовий загін) – сукупності новаторських бунтарських рухів та напрямів у художній культурі XX століття, що співіснували паралельно або ж змінювали один одного, як-от кубізм, фовізм, експресіонізм, супрематизм, футуризм, сюрреалізм, дадаїзм тощо. Кожен із цих напрямів маніфестував власне суб'єктивне бачення завдань та сутності мистецтва й формував власну художню мову, яка, на думку представників тих чи інших художніх рухів, найбільш адекватно виражала суть мистецтва. Хоч усі ці напрями мали різні цілі й сповідували різні цінності в мистецтві, їх об'єднувала спільна риса: якості художнього твору відтепер не зводилися до імітаційної подібності до оригіналу. Цю ідею розкривають слова французького скульптора румунського походження К. Б ран кузі: реальною є не зовнішня форма, а внутрішня сутність. Тому немає рації імітувати поверхню речей, слід прагнути передавати їхнє внутрішнє єство, суб'єктивно інтерпретоване художником.
Естетика модернізму звільнила мистецтво від обов'язку представляти дійсність. Тож те, що саме зображено, сюжет, стає несуттєвим; акцент переноситься на те, як, якими засобами зображено. Визначальними стають так звані формальні характеристики твору мистецтва – кольорові й тональні співвідношення, контрасти, ритми, маси, за допомогою яких художники домагалися того чи іншого враження чи асоціації від своїх робіт, що мали б відповідати маніфестованим ними ідеям.
Наприклад, кубісти, покликаючись на теорію відносності, мали на меті ввести в картину четвертий вимір – час; для цього вони зображали схематизовані й геометризовані фрагменти предметів, поєднуючи їхні видимі в різних ракурсах елементи в одному зображенні. Результат – картини, що мали вигляд колажного поєднання різнорідних фрагментів, у яких вгадувалися обриси знайомих предметів; вони виражали ці предмети, побачені одночасно з усіх боків.
Переформулювання поняття мистецтва
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ідеологічний період: реальною є не зовнішня форма, а внутрішня сутність“ на сторінці 1. Приємного читання.
