Модернізаційні процеси, що охопили соціальну сферу українського суспільства в епоху "великих реформ", були пов'язані не лише з виникненням нових соціальних страт (наприклад підприємців), а й з суттєвими змінами в межах традиційних соціальних груп, зокрема селянства та поміщиків-землевласників. Селянська реформа 1861 р. руйнувала станові обмеження, надаючи селянам право купувати землю, займатися торгівлею, промислами, підприємницькою діяльністю. Внаслідок цього почали формуватися нові соціальні групи: 1) селяни-підприємці; 2) селяни, які зберігали традиційний спосіб життя та цінності аграрного суспільства; 3) сільськогосподарські наймані робітники.
Природне зростання населення, економічна конкуренція вели до розмивання маси традиційно налаштованого селянства. Однією з основних тенденцій стану цієї групи була пауперизація основної маси. Ознакою цієї тенденції можна вважати кількість безтяглих селянських господарств: у 1882 р. на Правобережжі вони становили 50 %, Лівобережжі - 44 %, Півдні - 36 %.
Інша тенденція виявлялася у виході невеликої кількості селян з основної маси, які орієнтувалися на нову модель праці та дотримувалися норм підприємницької моралі й поведінки.
Найпродуктивнішу групу в структурі селянського населення України становили заможні селяни. Нерідко вони були власниками торговельно-промислових закладів, але основним видом їхньої діяльності залишалося товарне землеробство. Селянська підприємницька еліта складала 1/4 усього селянського населення (5 млн осіб), їй належало 40 % усіх надільних і приватних селянських земель, а також 50 % усієї продуктивної робочої худоби. Розміри земельних наділів селян-фермерів коливалися в різних регіонах залежно від природних умов і чисельності населення: в середньому по 7 дес. у Подільській губернії, по 9 - у Полтавській, по 10 - Київській, Харківській, Волинській та Чернігівській, по 15 - Катеринославській та по 20 і більше дес. - у Таврійській.
Одночасно в процесі модернізації села починає виокремлюватися нова соціальна група - сільськогосподарські робітники. Ця група формувалася з найбідніших верств селянства, ідо неї входили наймити, чорнороби, поденники, робітники з наділом. Селяни-паупери, остаточно розорившись, змушені були найматися на роботи в поміщицькі економії та господарства заможних селян, на бурякові плантації та цукрові заводи.
Сільськогосподарські робітники, які продавали власну робочу силу, умовно поділяються за способом найму на дві групи: 1) селяни, котрі постійно працювали за наймом; 2) сезонні мігранти. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалось 975 тис. сільськогосподарських робітників, які постійно працювали за наймом на місцях у поміщицьких та фермерських господарствах. Сезонні мігранти - ті селяни, які залишали постійні місця проживання і виїжджали в інші райони на сільськогосподарські роботи, а також до міста, де працювали на фабриках, промислах, в порту. Під час сезонних пересувань з села до міста селяни працювали візниками, будівельниками, чорноробами. Загальна кількість сільськогосподарських робітників (наймитів і сезонних мігрантів) наприкінці XIX ст. в Україні досягла майже 2 млн осіб (1,7-1,8 млн).
Новим соціальним явищем стало виникнення ринків робочої сили. Останні, зазвичай, виникали на великих залізничних вузлах, містах-портах, містах і містечках, що знаходилися на перетині торговельних шляхів, центрах сільськогосподарського виробництва: Лозова, Долинське, Шпола, Сміла, Біла Церква, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.
Важливою складовою модернізаційних процесів на українських землях була соціальна структура. Поступово з авансцени соціального та економічного життя України зникають такі соціальні групи, як козацтво та чумаки. Натомість виникають нові соціальні верстви: підприємці, робітничий клас, інтелігенція. Типовою ознакою модернізації стала соціальна мобільність. Прискорився перехід з однієї соціальної групи в іншу. Селяни ставали купцями, підприємцями. Інтелігенція рекрутувалася з дворянського стану, дрібних офіцерських чинів, різночинців, духовенства. До групи підприємців (буржуазії) входили представники селянства, міщан* ства, купецтва, дворянства.
Від початку промислової революції з 40-х pp. XIX ст. в Україні починає формуватися своя модернізаторська еліта, яскравими представниками якої були знані українські династії підприємців-цукрозаводчиків, аграріїв-промисловців Яхненків-Симиренків, Терещенків, Харитоненків.
Формування індустріального суспільства супроводжувалося витвором нової системи моральних, духовних, національних цінностей. За своїм походженням і змістом це була підприємницька етика і носієм її виступала передова і свідома частина підприємців - модернізаторська еліта. Основними рисами українських модернізаторів були підприємницький дух, життєва енергія, рішучість, комерційна хватка, потяг до ризику, який поєднувався з тверезим розрахунком, висока господарська культура, освіченість, відкритість до нового в техніці, науці, духовній сфері, активна громадська позиція.
Складовою нової підприємницької етики стає благодійність та меценатство, які набувають специфічних рис. Перші зразки соціального партнерства в Україні дали представники цукрової промисловості. Зразковим в цьому плані був Млієвський промислово-соціальний комплекс. У Млієві поблизу 7-поверхового цукрорафінадного заводу підприємці Яхненки-Симиренки побудували містечко для робітників і службовців на 150 будинків, гуртожиток для одиноких чоловіків та жінок. В містечку була 6-класна школа, де вчилося від 85 до 110 дітей, лікарня на 150 ліжок, церква, бібліотека, аматорський театр. Заводи і містечко мали рідкісне на той час освітлення (як в Петербурзі і Москві). В с. Сидорівка, де було розгорнуте цукрове підприємство Василя Симиренка, була відкрита школа з гуртожитком, спортзалом, лікарня. Гордістю Сидорівки був аматорський театр, який щонеділі збирав глядачів з навколишньої округи.
Соціально орієнтовану політику щодо своїх робітників проводили найбільші цукропромисловці Слобожанщини - Харитоненки. При цукрових заводах Харитоненків на Сумщині були відкриті школи, чайні-читальні з дешевими бібліотеками, влаштовувалися вечірні та недільні читання, курси для робітників, театральні вистави, в яких брали участь і робітники і акторські трупи. При Павлівському рафінадному заводі в Сумах Павло Харитоненко утримував своїм коштом вечірні класи для дорослих разом з курсами кочегарів, машиністів та слюсарів. Підприємці розуміли, що без певного рівня освіти та кваліфікації робітників неможливим було б використання новітніх технологій на їх підприємствах.
Досить поширеними нормами підприємницької етики серед українських "цукрових магнатів" та "промислових королів" була практика благодійництва та меценатства, спрямована на широкі стани населення (інтелігенцію, селянство, робітничий клас). Зачинателями таких форм благодійництва на українському фунті виступали родини Яхненків і Симиренків. Під час голоду 1830 р. торговий дім Яхненків-Симиренків годував 10 тис. бідняків з навколишніх сіл, яким роздавали муку та інші продукти. Після Кримської війни вони надавали допомогу інвалідам і постраждалим від війни. Фірма Яхненків-Симиренків фінансувала "Київське товариство для допомоги бідним".
Взірцем органічного поєднання підприємницьких та національних цінностей є діяльність родини Яхненків-Симиренків. Вихідці з народних низів, представники наступних поколінь родини не поривали зв'язків з народом, національною культурою та традиціями, навпаки, всіляко сприяли розвиткові національного руху та свідомості. Так, коштом Платона Симиренка було здійснене останнє прижиттєве видання "Кобзаря" Т.Шевченка (у 1860 р. він подарував поетові 1100 руб.). Приділяли увагу українські цукрозаводчики і стану народної освіти. У 1857 р. Платон Симиренко заснував приходське училище, яке відвідав Т.Шевченко під час свого перебування у Млієві. Про рівень підготовки свідчить той факт, що майже всі викладачі училища мали університетську освіту. П.Симиренко започаткував у Млієві також технічне училище для підготовки кваліфікованих робітників для Городищенського промислового комплексу, та недільні школи для дорослих, ідею яких підказав йому Т.Шевченко. Традицію фахової освіти продовжував син П.Симиренка - Лев Платонович, який сам викладав на утворених ним кафедрах садівництва та деревництва. У 1913 р. Л.Симиренко створив садівничу школу, куди відбирали дітей 13 14 років. Ця школа була унікальна, в ній викладали не лише спеціальні предмети, а й французьку, латинську мови, правила етикету.
При цукроварні Василя Симиренка в Сидорівні існував аматорський театр, українські вистави якого користувалися великою популярністю у жителів навколишніх сіл. Декорації для цього театру створював художник Силенко, який вчився у Строгановському художньому училищі коштом В.Симиренка. Вистави відвідували службовці і робітники Сидорівської цукроварні, селяни, а також поміщики з сусідніх маєтків. Учасником цих аматорських спектаклів був Дмитро Антонович, який вважав, що ці вистави мали художнє значення і пробуджували національне почуття. Український театр був складовою українського руху. Дружні стосунки Василя Симиренка з композитором М.Лисенком, драматургом М.Старицьким, культурно-громадським діячем П.Чубинським в історії українського театрально-музичного мистецтва залишили визначний слід - постановкою першої української опери "Різдвяна ніч".
Яхненки-Симиренки у 1873 р. виступили в числі фундаторів Літературного товариства ім. Т.Г.Шевченка (разом з Е.Милорадович-Скоропадською), яке згодом перетворилося на Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Символічно, що Василь Симиренко передав М. Гру шевському 100 тис. крб. на облаштування будинку НТШ у Львові. Він же підтримував і наступний проект М.Грушевського про створення в Києві інституту українознавства, який, щоправда, так і не був реалізований.
У 1871 р. В.Симиренко заснував в Городищі Технічне товариство, на посаду секретаря якого запросив відомого етнографа, діяча національного руху П.Чубинського. Товариство згодом перетворилося на Київське відділення Російського технічного товариства з буряко-цукрової промисловості. Крім того, фінансовою, організаційною підтримкою цукрозаводчика-вченого Василя Симиренка користувалися М.Коцюбинський, О.Кістяківський, М.Лисенко, М.Драгоманов та ін. Усі свої статки (10 мли крб.) він заповів Товариству підтримки української творчої інтелігенції. При утвореному ним товаристві був організований спеціальний комітет у складі його небожа В.Леоитовича, І.Шрама, Ф.Комарова, Є.Чикаленко, М.Грушевського (останній мав право розпоряджатися фінансовим фондом товариства).
В.Симиренко протягом 40 років своєї підприємницької діяльності підтримував український національних рух. Десяту частину своїх прибутків перераховував на користь Старої київської громади (розпорядником коштів виступав лідер громади і національного руху в Україні Володимир Антонович), також підтримував і Одеську громаду. На його кошти видавалися українські журнали "Киевская старина", "Україна"; газети "Громадська думка", "Рада". Особливу увагу В.Симиренко приділяв поширенню відомостей про Україну в європейському середовищі, його коштом видавалися німецькомовні журнали "Rutenische Rewue" та "Ukrainische Rundschau". Для пропаганди українського за кордоном фінансував діяльність гуртка М.Драгоманова та його видання в Женеві.
Представники родини Терещенків були також відомими меценатами. Вони надавали вагому фінансову підтримку системі середньої та професійної освіти. В Глухові у 1888 р. для дітей бідних батьків і сиріт вони заснували Міське училище ім. Федора Терещенка, для якого було збудовано двоповерховий будинок з бібліотекою, фізкабінетом, навчальними посібниками. Багато було зроблено братами Терешенками для розвитку освітніх закладів в Києві. Микола Терешенко став почесним попечителем 2-ї гімназії в Києві. На кошти Миколи й Федора Терещенків збудовані в Києві 4-та та 5-та гімназії. Засновано приходське училище та Міське (реальне) училище ім. М.Терещенка. У 1899 р. при фінансовій підтримці Миколи Терещенка відкрита жіноча торгова школа.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Модернізаційні процеси в соціальній сфері“ на сторінці 1. Приємного читання.
