З початком сталінської "революції зверху" розпочався від-кат і в політиці українізації. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.
Першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції стала справа "Спілки визволення України". Процес був задуманий з метою дискредитації національної інтелігенції. Організатори справи поставили на чолі цієї міфічної спілки одного з керівних діячів Української революції, віце-президента ВУАН Сергія Єфремова. Всього на лаві підсудних опинилося 45 осіб - два академіки ВУАН (С.Єфремов і М.Слабченко), 15 професорів вузів, 10 учителів, письменники, священики, редактори, кооператори, студенти. У минулому 31 звинувачений входив до різних українських політичних партій, шестеро були членами Центральної Ради, двоє - міністрами УНР, один - прем'єр-міністром (В.Чехівський). Третина підсудних працювала в системі ВУАН.
Жертвами справи СВУ стали не тільки 45 звинувачуваних, які опинилися у березні 1930 р. на судовій лаві у приміщенні Харківського оперного театру. Ще 700 осіб були заарештовані невдовзі у зв'язку з цією справою. А всього під час та після процесу СВУ було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.
Розкручування справи СВУ відбувалося одночасно із цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Я "Орського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського. Але своєю надмірною увагою до національних аспектів історії офіційний метр української марксистської науки не вписався в нову схему радянської історії, яка розроблялася в Москві. На початку 1930 р. його вичистили з партії, а через рік заарештували в Ленінграді і перевезли до Харкова, де чекісти уже створювали нову "контрреволюційну" організацію на зразок СВУ - "Український національний центр" (УНЦ).
"Слідство" у справі УНЦ велося протягом 1930-1931 рр. До справи притягли 50 осіб, близько тридцяти з них були колишніми членами УПСР і УСДРП. Зокрема, були заарештовані В.Голубович, Н.Петренко, І .Лизанівський, Ю.Ярослав, які у травні 1921 р. проходили у "Справі членів ЦК УПСР". У центрі УНЦ чекісти мали намір поставити М.Грушевського. Його заарештували, вибили потрібні свідчення і перевезли до Москви. Під час допиту в ОДПУ в квітні 1931 р. Грушевський заявив, що його попередні свідчення не відповідають дійсності. У серпні справу проти голови Центральної Ради було припинено, але в'їзд в Україну йому заборонили. До самої смерті в 1934 р. М.Грушевський жив у Москві під наглядом агентів ДПУ. Вирок же у справі УНЦ було винесено в закритому порядку в лютому 1932 р. Він був м'яким (від трьох до шести років ув'язнення), але більшість звинувачених з тюрми не вийшла. Починаючи з 1934 р., на 33 учасників процесу УНЦ завели нові справи, 21 був розстріляний, більшість інших загинула в тюрмах і концтаборах.
7 січня 1933 р. Сталін виступив на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) з доповіддю "Підсумки першої п'ятирічки", в якій цілий розділ присвятив боротьбі з "рештками ворожих класів". Це була програма репресій, орієнтована на те, щоб "покінчити з цими елементами швидко і без особливих жертв". На перше місце він висував боротьбу зі "шкідництвом". Високо оцінюючи драконівський закон про охорону суспільної власності, він назвав його "основою революційної законності вданий момент". На друге місце ставив боротьбу з "переродженцями і дворушниками" в партії, прибічниками "контрреволюційної теорії згасання класової боротьби". Це був незамаскований заклик до розправи з тією частиною членів державної партії, яка брала не досить енергійну участь у розгортанні репресій. Третім напрямом репресій Сталін називав ліквідацію "решток ворожих класів", а четвертим і останнім - боротьбу проти учасників старих "контрреволюційних" партій і колишніх опозиціонерів у лавах більшовиків. Вся програма репресій, розрахована на другу п'ятирічку, мала превентивний, попереджувальний характер. Інакодумці не влаштовували тоталітарний режим самим своїм інакодумством, загрозою впливу на більш широкі верстви населення.
Сталінська програма репресій послідовно виконувалася в Україні. Проте в найбільшій національній республіці СРСР, яка становила для тоталітарного режиму й найбільшу загрозу, вона істотно відрізнялася від загальносоюзних показників масштабами і спрямованістю. Спрямованість терору в Україні визначається змістом партійних резолюцій. 24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) поставив завдання перед керівництвом КП(б)У "вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій". Цим рішенням в Україну на посаду секретаря Харківського міськкому і обкому партії та секретаря ЦК КП(б)У направлявся секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев. В мандаті, який Постишев отримав за рішенням ЦК ВКП(б), було чотири пункти: розгромити "націоналістичну контрреволюцію" в радянському апараті; розгромити "націоналістичний ухил" М.Скрипника; перевірити всі ділянки соціалістичного будівництва, де мала місце контрреволюція; перебудувати форми і методи керівництва українською культурою. Постишев направлявся в Харків разом із В.Балицьким, який 17 лютого 1933 р. став головою ДПУ УСРР і повноважним представником ОДПУ в Україні.
Під боротьбу зі "скрипниківщиною" В.Балицький створив "Українську військову організацію" (УВО), яка характеризувалася як повстанська, шпигунська і диверсійна. За звинуваченням у приналежності до УВО чекісти заарештували людей, особисто близьких до Скрипника. Відкрита атака на М.Скрипника почалася на червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Від нього вимагали самокритичного визнання помилок націоналістичного характеру в керівництві Наркоматом освіти. Чотири варіанти листа Скрипника з визнанням помилок, який мав бути опублікований у пресі, Постишева не задовольнили. 7 липня, коли останній варіант цього документа був відкинутий, М.Скрипник пішов із засідання політбюро ЦК у свій робочий кабінет і там застрелився.
З апарату Наркомосвіти було вичищено близько 200 "націоналістів і ворожих елементів". В обласних управліннях освіти за 1933 р. змінили керівництво повністю, в районних - на 90 %. Істотних кадрових втрат зазнали ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксоленінських інститутів (ВУАМЛІН). У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури. Харківський інститут української культури ім. Д.Багалія, Інститут української літератури ім. Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія", Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".
Теоретичне обґрунтування погрому культурних сил України дав у січні 1934 р. И.Сталін. Виступаючи зі звітною доповіддю на XVII з'їзді ВКП(б), він декларував, що підключення органів державної безпеки до культурного будівництва в Україні було цілком закономірним, а "ухил до українського націоналізму" став головною небезпекою у республіці.
Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. На січневому (1936 р.) пленумі ЦК КП(б)У Постишев твердив:
"Вороги весь час намагалися і намагаються змалювати картину таким чином, шо ми тут на Україні били не націоналістів, не контрреволюціонерів, не шпигунів і диверсантів, а нібито українців". Щоб довести протилежне, здійснювалися різноманітні показові акції. Зокрема, XII з'їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова в Київ. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім. Т.Шевченка, історії України та українського фольклору. Останній очолив відомий погромник національної інтелігенції А.Хвиля.
З приїздом М.Хрущова в Україну (січень 1938 р.) проблема українізації стала неактуальною. З точки зору нових керівників республіки, якраз становище російської мови вимагало докорінного поліпшення. У червні 1938 р. XIV з'їзд КП(б)У підкреслив у своїх резолюціях необхідність "ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах". Із запровадженням практичних заходів не забарилися. З лютого 1938 р. в Україні почалася поступова ліквідація національних районів та сільрад. У квітні 1938 р. з'явилася постанова ЦК КП(б)У про переведення шкіл національних меншин на українську або російську мови викладання. Навчання мовами національних меншин в "особливих національних школах" визнавалося недоцільним і навіть шкідливим. Такі школи кваліфікувалися як "вогнища буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей".
Проголошуючи одним з напрямів соціалістичного будівництва культурну революцію, керівники ВКП(б) і Радянської держави змушені були приділити велику увагу елементарній ліквідації неписьменності. У липні 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР утворили спеціальний фонд лікнепу. Товариство "Геть неписьменність!" стало масовим: у 1929/30 р. воно вже налічувало майже 10,5 тис. первинних осередків і понад 900 тис. членів. До роботи з лікнепу було підключено 310 тис. культармійців - учителів, комсомольців, старшокласників. У другій п'ятирічці до працюючих, які залишалися неписьменними, почали вживати засоби адміністративного тиску. У 1936 р. стали утворюватися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. В Наркомосі України було створене спеціальне управління з навчання дорослих.
Щоб кількість неписьменних не поповнювалася за рахунок покоління, яке тільки вступало в життя, треба було охопити навчанням усіх дітей шкільного віку. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 14 серпня 1930 р. в країні запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а для переростків від 11 до 15 років встановлювалося обов'язкове навчання в дво- і однорічних школах-курсах. У першій п'ятирічці істотна частка початкових шкіл була перетворена на семирічки. Деякі семирічки, особливо у великих містах, переходили на десятирічне навчання. У другій п'ятирічці кількість шкіл-десятирічок збільшилася майже вдесятеро, в них навчалося до третини учнів.
Вища школа до першої п'ятирічки зберігала в основному дореволюційну структуру. В 1929/30 навчальному році були створені галузеві інститути на базі факультетів багатопрофільних вузів (Харківського і Київського політехнічного, Сталінського гірничого та ін.). Технікуми, які мали добру матеріальну базу і кваліфікований склад викладачів, перетворювалися в інститути. Реорганізація збільшила кількість вузів з 42 до 155. Число студентів у них зросло з 41 до 69 тис. осіб.
У 1930 р. з'явилася нова форма технічного навчання - завод-втуз. Втузи були відкриті на технічно оснащених підприємствах, які мали кадри досвідчених інженерів, - Харківському електромеханічному заводі, Штерівській електростанції, Кадіївській шахті № 1 та ін. У 1931 р. в Харкові відкрилася Промислова академія з вечірніми відділеннями в Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. В цій системі вузів готувалися керівні кадри для нових галузей промисловості. Роком раніше в Харкові почала працювати агроіндустріальна академія, в якій отримували вищу освіту директори МТС, радгоспів, інших підприємств сільськогосподарського профілю. В другій п'ятирічці існування дрібних вузів було визнане недоцільним. У 1934 р. було відновлено великі індустріальні (політехнічні) інститути в Одесі, Києві, Сталіно, які готували спеціалістів широкого профілю. З 1933 р. в Україні відновилася університетська освіта. Почали працювати університети в Одесі, Києві, Харкові і Дніпропетровську.
У міру того, як розвивалася середня загальноосвітня школа, питома вага робітфаківців серед студентів знижувалася. У 1933 р. працювали 533 робітфаки, які давали вузам третину студентів. Це був пік робітфаківської форми навчання. Після цього мережа робітфаків почала інтенсивно згортатися. З 1933 р. були введені вступні іспити у вузах за профілюючими предметами. Для тих, хто закінчував вузи, запроваджувалися дипломні роботи (проекти), які мали бути захищені. Це наблизило якість підготовки спеціалістів до рівня дореволюційного. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 грудня 1935 р. були скасовані обмеження за соціальною ознакою абітурієнтів.
За відсутності університетів в Україні 20-х рр. наукові дослідження майже винятково провадилися в інститутах та інших закладах Всеукраїнської академії наук. Впродовж 10 років ВУАН залишалася установою, на яку державна партія могла впливати обмеженою мірою. Лише в 1929 р. ЦК КП(б)У наважився на операцію, яка істотно змінила обличчя академічної корпорації. РНК УСРР виділив у цьому році 33 вакансії дійсних членів, що перевищувало кількість вакансій, надану за попереднє п'ятиріччя 1923-1928 рр. Був створений так званий цековський список претендентів, за який академіки уперше за всю попередню і наступну історію установи змушені були голосувати відкрито. Щоб зберегти науковий рівень ВУАН, до цековського списку були включені вчені, які могли тільки зміцнити авторитет усієї корпорації, - О.Богомолець, М.Вавилов, М.Возняк, О.Гольдман, Ф.Колесса, М.Кравчук, Є.Опоков, О.Палладін, Є.Патон, Г.Проскура, М.Слабченко, М.Холодний, В.Щурат, Д.Яворницький. Разом з тим дійсними членами
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Політика "культурної революції" та її жертви“ на сторінці 1. Приємного читання.
