Князь Володимир встиг зробити дуже багато для зміцнення держави, посилення князівської влади та підняття її авторитету. На початок XI ст. Давньоруська держава простягалась на півночі до берегів Фінської затоки і Ладозького озера (озера Нево); на заході - середньої течії Західного Бугу, міст Дорогочин-Бересте-Червен-Перемишль і далі по середній течії Південного Бугу; на півдні - збудованих Володимиром оборонних споруд, міст і фортець на кордоні з печенігами; а на сході і північному сході - верхів'їв Дону, Сейму, Сули та межиріччя Оки, Клязьми й Волги. Укладення договорів з польськими королями забезпечували спокій на заході (в тому числі у прилучених до Києва "червенських міст"), спорудження захисних рубежів на півдні відчутно гальмувало руйнівний натиск неспокійних південного і південно-східного степів. Загроза набігів степовиків уже не була такою фатальною, як раніше. У внутрішньому житті Київська Русь стрімко еволюціонувала в напрямі від розкладу системи родоплемінних взаємин до зародження і становлення раннього феодалізму. У державі формується землеволодіння князівського дому, власниками земель стають і князівські дружинники, зароджується васалітет (щоправда, базований не на земельних пожалуваннях сюзерена, а на реалізації наданого князем права отримання данини), виникають передумови для соціальної диференціації суспільства. Зміцнення князівської влади поволі супроводжується процесами подолання місцевого сепаратизму.
Попри помітні успіхи князя Володимира на зовнішній і внутрішній аренах йому так і не вдалося згуртувати навколо себе власний доволі розгалужений князівський рід. Народжені різними матерями і розіслані в доволі молодому віці в різні кінці держави, сини Володимира вже від самого початку дивилися один на одного скоріш як на суперника, аніж рідного брата. З плином часу всі вони почали вимагати від батька більшої самостійності.
Першим непокору київському князеві виявив близько 1012 р. намісник у Турові Святополк, котрий доводився Володимирові пасербом, сином убитого ним брата Ярополка (отримавши перемогу над братом і спровокувавши його вбивство, Володимир примусив до шлюбу його вдову, котра на той час вже чекала на дитину, тобто Святополка). Володимир доволі швидко приборкав цей виступ, кинувши до в'язниці як Святополка, так і його дружину, доньку польського князя Болеслава Хороброго. Скупі літописні рядки доносять інформацію й про серйозні конфлікти між Володимиром та його сином Ізяславом. Але найбільш серйозне випробування на київського князя чекало в 1014 р., коли його старший син - від полоцької княжни Рогнеди - Ярослав, що сидів намісником у Новгороді, відмовився платити данину Києву.
Близькість родинних зв'язків не зупинила Володимира, і він оголосив підготовку до походу супроти Ярослава Володимировича. Але ці приготування до війни виявилися останніми земними справами київського князя. 11 липня 1015 р. він помер, залишивши справу розв'язування складних династичних ребусів своїм амбітним синам.
Після смерті Володимира Святославовича між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, а також пасербом Святополком розгорілася кривава міжусобна боротьба за київський князівський стіл. Першопричини конфлікту крились у неврегульованості проблеми успадкування київського князівського стола.
З не вельми детальних літописних повідомлень можна зробити висновок, що Володимир Святославович мав намір передати князівський стіл не по старшинству своїх синів, а порушуючи цей принцип, вбачав своїм наступником молодшого і улюбленого свого сина Бориса, народженого вже в християнському шлюбі з візантійською принцесою Анною (сестрою імператора Василія II Болгаробійця). Відчуваючи наближення смерті, київський князь запросив Бориса з Ростова до себе, в Київ, доручивши йому організацію виправи проти печенігів. Після невдалої спроби перехопити печенігів і по дорозі до Києва Борис, отримавши звістку про смерть батька, зупинився на р. Альта, на Переяславщині. 1 саме тут, в неділю 24 липня, й знайшла його смерть від рук підісланих Святополком варягів-убивць.
Розправившись з Борисом, Святополк задумав те саме вчинити і з іншими братами. Зокрема, кревного брата Бориса, муромського князя Гліба Володимировича, Святополкові вбивці знайшли неподалік від Смоленська, де 5 вересня й довершили свою темну справу. Така ж трагічна доля спіткала й іншого сина Володимира - від шлюбу з полоцькою княжною Рогнедою - вол оди мирського князя Святослава, коли той намагався втекти до угрів. За вчинені злодіяння Святополк, нібито, й отримав прізвисько "Окаянний" (від біблійного Каша, котрий теж, як відомо, убив свого брата Авеля).
Вирішальна битва між новгородським намісником Ярославом Володимировичем та Святополком сталася восени 1015 р. неподалік Любеча. Війська Святополка в ній зазнали поразки. Сам князь утік до Польщі, де правив його тесть, польський князь Болеслав. А його переможець, Ярослав Володимирович, вокняжився в Києві.
Ярослав Володимирович під час першого свого київського князювання (1015-1018 рр.) як найбільше своє досягнення міг зарахувати відбиття нападу печенігів, що мав місце 1017 р. А вже наступного року на Русь повернувся Святополк, привівши з собою польські війська Болеслава Хороброго. У битві, що відбулась на Волині 22 липня 1018 р., Ярослав був розгромлений. Настала вже його черга втікати до Новгорода.
Святополк вдруге сів у Києві, а Болеслав розпустив свою дружину "по городах на корм". Щоправда, невдовзі між поляками і київським князем запанувала незгода. Болеслав вернувся до Польщі, "прихопивши" з собою майно князя, а також відібравши по дорозі Червенські міста. Полишений же без допомоги, Святополк був переможений суперником і втік до печенігів. Наступного року він знову вчинив спробу відвоювати в Ярослава київський стіл, цього разу з допомогою південних кочівників. Але в битві на р. Альті зазнав поразки, рятувався втечею на захід і в дорозі загинув. У Києві удруге вокняжився Ярослав Володимирович.
Утім, розгром Святополка не припинив збройного суперництва Володимировичів за київський князівський стіл. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Києві, 1021 р. на Новгород несподівано напав Брячислав Ізяславич - онук князя Володимира від старшого сина, який до тих пір тихо сидів у Полоцьку. Ярослав доволі швидко впорався з авантюрою небожа, вибивши того з Новгорода. Набагато більше клопотів йому завдало втручання в боротьбу за спадщину одного з молодших синів Володимира від шлюбу з "чехинею" - Мстислава Володимировича Лютого, котрому батько виділив віддалене Тмутараканське князівство (як вважають дослідники, територіально князівство охоплювало Таманський півострів і, мабуть, якісь землі на Північному Кавказі).
Допоки Ярослав воював зі своїми родичами, намагався повернути втрачені землі на заході, а також приборкував заколот у Полоцьку, Мстислав лише зміцнював власні позиції на Таманському півострові. Місцем вдосконалення військових здібностей князя став Північний Кавказ, де він воював з войовничими горцями. Літопис навіть зберіг повідомлення про героїчний герць князя з вождем касогів (черкесів) Редедею. Закликавши собі на допомогу Богородицю, тмутараканський князь здолав небезпечного супротивника, здобувши, згідно з попередньою з ним домовленістю, землю Редеді. А в пам'ять про цю знаменну подію в Тмутаракані в честь Богородиці було закладено храм.
Під Київ Мстислав прийшов 1024 р., якраз у той час, коли Ярослав перебував у Новгороді. Спроба оволодіти містом виявилася невдалою, і він вирішив осісти в Чернігові, заснувавши там князівський стіл. Зважаючи на те, що раніше чернігівські землі належали безпосередньо до Києва, дії Мстислава зачіпали інтереси Ярослава, забираючи частину його волості. А тому, навербувавши варязьке військо, київський князь виступив проти брата. У битві поблизу Листвена, що на Чернігівщині, Ярослав зазнав нищівної поразки і був змушений відійти до Новгорода.
Мстислав не став чинити повторної спроби оволодіння Києвом, а натомість запропонував братові мир на основі принципу поділу між ними Руської землі по Дніпру. Укладення миру між Мстиславом і Ярославом сталося поблизу Городця 1026 р., і з цього часу літописець почав відраховувати мирні роки руської історії: "І припинилися уособиця і бунти, і була тиша велика в землі".
Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" в Землі Руській, стали часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прихильником ученості та книжної мудрості. Не даремно ж в історію він увійшов саме з цим епітетом - Мудрий.
Хоч розпочати навіть "тихий" період давньоруської історії князеві довелося все ж з війни. Передовсім, після укладення Городецького миру 1026 р., Ярослав зміцнив західні кордони своєї держави. Цьому неабияк посприяло те, що новий польський король Мешко II вв'язався у війну зі своїми західними сусідами, не забезпечивши належним чином оборону східних земель. Спільно із Мстиславом Ярослав на чолі великого війська виступив проти Мешка II і відвоював у нього захоплені попередником, князем Болеславом Хоробрим, Белзьку землю і Червенські гради. Цьому неабияк сприяло налагодження добрих відносин Ярослава з Германією, де правив імператор Генріх III.
Зміцнюючи західні рубежі Київської Русі, князь організував також чимало успішних походів проти інших сусідів: у 1038 р. проти ятвягів та у 1040 р. - литовських племен. Посиленню позицій Русі на заході сприяло й заснування ним на р. Сян міста Ярослава. У 30-40-х рр., успішно здійснивши похід на північ Русі та в Прибалтику проти угро-фінського племені чуді, Ярослав Мудрий заклав там місто, назване на честь свого християнського імені Юрій - Юр'єв (сучасний Тарту).
Князеві Ярославу належить і заслуга остаточного розгрому печенігів. Приводом для цього послужив напад степовиків на Київ 1036 р. (до цього часу Русь уже більше десяти років жила в мирі й спокої). Терміново вернувшись з дружиною з Новгорода, київський князь дав нападникам бій і одержав переконливу перемогу. Сталося це, як стверджує літопис, якраз на тому місці, де невдовзі буде споруджено Софійський собор. Після цієї поразки печеніги так і не змогли оправитися, і відтоді небезпека нових нападів цих степових завойовників для Русі зникає назавжди.
Протягом усього часу князювання Ярослава підтримувалися тісні й доволі дружні контакти між Руссю та Візантією. Неодноразово давньоруські дружини виступали союзниками візантійського імператора, надаючи йому військову допомогу в боротьбі з супротивниками. Тим більш несподіваним став похід сина Ярослава Мудрого Володимира на Константинополь у липні 1043 р., що був відповіддю за розправу, вчинену візантійцями над київськими купцями. Потрапивши у несамовитий шторм, Володимир втратив частину флоту. Близько шести тисяч дружинників висадились на берег, де були розгромлені греками. Сам же княжич з рештою флоту був змушений ні з чим вертатись назад.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Київська Русь у добу розквіту. Княжіння Ярослава Мудрого та Ярославичів“ на сторінці 1. Приємного читання.
