Непримиренна позиція О.Трубецького щодо пропозицій української сторони не могла не викликати в неї глибокого розчарування та обурення. Для того, аби пом'якшити негативні наслідки від переяславських подій, скликана гетьманом старшинська рада виряджає до Москви посольство, покладаючи на нього завдання анулювати неприйнятні для Війська Запорозького статті договору. Але візит завершується цілковитою невдачею.
Тим часом, з початку літа 1660 р., коли врешті-решт вдалося залагодити справу замирення зі Швецією, активну підготовку до нового походу в Україну розпочинає польське командування. Для того, аби випередити супротивника, українське та російське командування вирішило організувати випереджувальний похід.
17 липня на околиці Василькова відбулася воєнна рада за участю українського гетьмана й вищої козацької старшини та російського командування на чолі з київським воєводою боярином В.Б.Шереметєвим. На цій раді було ухвалено доволі ризикований план ведення війни. Головним його недоліком було те, що наявні сили розпорошувалися, а не зосереджувалися на виконанні одного стратегічного завдання. Так, за планом ведення кампанії, царські війська на чолі з Шереметєвим та козацькі лівобережні полки під проводом наказного гетьмана полковника переяславського Ти-моша Цицюри повинні були виступити на захід, готуючись до генеральної битви з коронною армією. Решта українського війська, тобто правобережні козацькі полки, які очолив Юрій Хмельницький, залишалися в Наддніпрянщині, слідкуючи за переміщеннями татарських орд та прикриваючи тили головних сил і не даючи можливості татарам вторгнутися на українські землі - На полки Хмельницького покладалося також завдання завадити об'єднанню орди з коронною армією.
Затримка з початком походу та нескоординованість дій російських і українських військ призвели до того, що на початку вересня 1660 р. в районі Старокостянтинова коронній армії вдалося об'єднатися з татарськими ордами. Внаслідок цього утворилася величезна армія. Здійснивши блискавичний маневр, ця армія на самій окраїні південно-східної Волині, поблизу містечка Любар, перекрила Шереметеву та Цицюрі шлях на захід.
У ході локальних сутичок, що розгорілися 15- 16 вересня, деяка перевага була на боці коронних військ і татар. У боях українці та росіяни втратили понад тисячу вояків, у той час як втрати поляків і татар становили близько півтори сотні чоловік. Шереметеву та Цицюрі вдалося відійти від Любара, але поблизу міста Чудні в українсько-російські війська були заблоковані.
Хмельницький заклав табір за 20 км від Чуднова, поблизу містечка Слободи ще (тепер село Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Скориставшись із цього, польський гетьман Любомирський, залишивши частину військ пильнувати табір Шереметева, на чолі вибраних військ перед світанням 7 жовтня здійснив блискавичний марш до Слободищ і з ходу атакував супротивника. Зважаючи на динамізм дій Любомирського, йому вдалося завдати українським військам відчутних втрат (загинуло близько 4 тисяч осіб), однак, з огляду на приблизну рівність сил, становище жодної зі сторін не виглядало як виграшне. Інша справа, що вже самі можливості польського командування перекинути з-під Чуднова такі потужні сили засвідчували скрутність становища Шереметева та Цицюри. Крім того, не увінчалися успіхом і спроби українського гетьмана налагодити взаємодію з російським воєводою.
Зважаючи на поточну військову скруту та політичні прорахунки російського керівництва, яке чинило брутальний тиск на українську сторону восени 1659 р. - на початку зими 1660 р., пропольські настрої серед правобережного козацтва набувають поширення і уряд Ю.Хмельницького погоджується розпочати переговори з польськими гетьманами щодо умов замирення.
За результатами переговорів, що проходили в польському таборі під Чудновом, 17 жовтня 1660 р. було укладено угоду, яка передбачала відновлення чинності Галицького договору, за винятком статті про перетворення козацької України у Велике князівство Руське. Український гетьман брав також на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з Шереметєвим й іншими російськими воєводами.
За умовами підписаної 1 листопада 1660 р. капітуляції російських військ передбачалися відмова Москви від претензій на Україну, виведення всіх залог з українських міст та залишення ними на місцях артилерії, пороху й боєприпасів, виплати татарам 600 талярів контрибуції. Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі продовжували залишатися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю та вийти з табору, віддавшись на волю коронних гетьманів. Коли ж вони почали виходити обеззброєні з табору, на них зразу ж накинулися татари, хапаючи їх у полон. Козаки спробували порятуватися в таборі, але їх не пустили туди поки що озброєні російські ратники. Байдужими до їх долі залишилися й польські гетьмани. Внаслідок цього до татарського полону потрапили приблизно 8-9 тисяч козаків.
Щойно довідавшись про укладений Юрієм Хмельницьким мир з поляками та про завдані лівобережному козацтву жертви від нього, наказний гетьман Яким Сомко відмовився визнавати гетьманські повноваження Юрія та укладений ним мир. Позиція Сомка знайшла підтримку й серед Сіверського козацтва, очолюваного ніжинським полковником В.Золотаренком та чернігівським О.Силичем. Сомко й козацька старшина Лівобережжя підтвердили свою вірність складеній раніше присязі цареві. Аналогічну заяву зробив і тодішній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брю-ховецький.
Восени 1661 р. Хмельницький, об'єднавшись із татарськими загонами, вчинив спробу подолати спротив лівобережної опозиції та об'єднати козацьку Україну під одним гетьманським проводом. Але переломити розвиток подій на свій бік і досягти переконливої перемоги йому так і не вдалося. Черговий масовий похід на лівий берег Дніпра Хмельницький учинив разом з татарськими ордами вже влітку 1662 р. Але успіхи кампанії були ще менш вражаючими, аніж взимку. Становище Ю.Хмельницького на осінь 1662 р. стало критичним. Авторитет гетьмана впав до рекордно низької відмітки. Юрій дедалі наполегливіше відмовлявся від гетьманської булави, шукаючи собі притулок то в Польщі, то в Криму. За таких умов реальна влада на Правобережжі дедалі більше зосереджується в руках генерального писаря Павла Тетері. Наприкінці ж 1662 - початку 1663 р. Хмельницький зрікається гетьманства й на його місце обирається П.Тетеря. Юрій же приймає чернечий постриг і під іменем Гедеона йде в монастир.
Зречення гетьманської булави Ю.Хмельницьким та обрання на гетьманство колишнього секретаря польського короля, одного з найбільш активних творців Гадяцької угоди Павла Тетері не залишало для Москви шансів на повернення Правобережжя під владу царя за допомогою політичних методів. А тому з початку 1663 р. розпочинається завершальний етап боротьби за булаву гетьмана окремішнього лівобережного Гетьманату. Власне, ця боротьба розпочалася ще з 1661 р., коли свої претензії на неї висловив переяславський полковник Яким Сомко. Згодом до нього приєднався ніжинський полковник Василь Золотаренко.
Суттєвої різниці між програмами претендентів не існувало. Справа полягала лише в суперництві регіональних козацьких еліт Чернігово-Сіверщини та Переяславщини за політичне домінування на Лівобережній Україні. Значно серйознішими були розходження між політичними гаслами, під якими боролися за булаву, з одного боку, Сомко та Золотаренко, а з іншого - претендент на гетьманство - висуванець Запорозької Січі, її кошовий отаман Іван Брюховецький, котрий активно включається в цю боротьбу з осені 1661 р. У той час, як Сомко та Золотаренко проголошували міцну гетьманську владу, активно виступали за приборкання анархії козацьких низів і запорозької вольниці, а також сповідували жорстке дотримання принципу васальної залежності Гетьманату від царя, без втручання адміністрації останнього у внутрішні справи України, Іван Брюховецький щедро обіцяв тісне включення козацької України в орбіту російської політики. Уловивши наростання невдоволення з боку рядового козацтва, міщанства та духовенства процесами виділення козацької старшини в привілейовану соціальну верству, Брюховецький уміло використовував його для формування широкої соціальної опори в боротьбі за владу. Для себе претендент наполегливо формує імідж палкого поборника інтересів "черні", тобто соціальних низів, називає її не інакше як "святою". А боротьбу за зрівняння рядових козаків і старшини в правах і маєтностях - проголошує своєю головною турботою.
На Ніжинській "чорній" (у значенні такої, на якій була присутня чернь, тобто соціальні низи) раді 1663 р. Брюховецького підтримувало 8-тисячне російське військо на чолі з окольничим, князем Данилом Вєліко-Гагіним, а також численні юрби запорозького козацтва, декласовані елементи та рядові козаки Лівобережжя, які повірили демагогічним обіцянкам претендента.
Це і визначило результати виборів. 28 червня булава перейшла до Брюховецького. Сомка та Золотаренка, а також ряд інших генеральних і полкових старшин було взято під варту. Частину з них, в тому числі й головних опонентів Брюховецького - Сомка та Золотаренка, за вироком військового суду 28 вересня 1663 р. стратили в Борзні. Решту відіслали спочатку до Москви, а згодом - на заслання до Сибіру.
В Україні запанувала соціальна деструкція - сп'янілі від своєї перемоги представники соціальних низів упродовж декількох днів грабували майно козацьких старшин з Ніжина та навколишніх місць, прибулі ж на раду вчорашні прибічники Сомка та Золотаренка намагалися або засвідчити свою лояльність новообраному правителю, або, перевдягнувшись у мужицькі свитки, якнайдалі втекти звідси.
Уже в перші години свого перебування на гетьманстві Брюховецький кардинальним чином оновив старшинський корпус Лівобережного Гетьманату. Більшість полкових посад обійняли запорозькі старшини, котрі допомагали Брюховецькому виборювати гетьманську булаву. Повністю було змінено склад генеральних старшин. Однак, незважаючи на ейфорію учасників Чорної ради від досягнутих успіхів, вона не привела до загального благоденства та соціального урівняння. Дуже швидко новообраний гетьман припинив насильства черні над старшиною. Загони ж запорозьких козаків, які його супроводжували всі ці роки і тепер вимагали відповідних почестей, Брюховецький, розділивши на окремі частини, розмістив по полках. Цим було досягнуто зразу дві мети: поставлено під контроль вірних гетьману запорожців діяльність місцевої старшини, а також виведено гетьманську владу з-під контролю вчорашніх союзників.
Наступні кроки гетьмана ще більше переконали в тому, що щедрі елекційні обіцянки мали демагогічний характер, а в реальній політиці він намагатиметься наслідувати своїх попередників і зміцнюватиме гетьманську владу. Чи не єдиною непоправною шкодою від проведення елекційної Чорної ради під Ніжином стало те, що вона закріпила територіальний розподіл Гетьманату та зміцнила позиції російської влади на Лівобережжі.
Тим часом 15 серпня 1663 р. Ян Казимир оголошує початок походу в Україну. Разом з коронною армією у виправі на Лівобережжя беруть участь шість козацьких полків на чолі з правобережним гетьманом П.Тетерею та його наказним гетьманом І.Богуном (всього близько 15 тисяч осіб), а також татарські орди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розпад козацької України на два Гетьманати та розгортання громадянської війни“ на сторінці 1. Приємного читання.
