Після поглинення Західної України Радянським Союзом Організація українських націоналістів утратила старого ворога, але здобула нового, більш грізного. Під час передвоєнної радянізації західних областей кадри ОУН зазнали істотних втрат. Натомість на землях колишньої Речі Посполитої, а тепер у Генеральному губернаторстві після 1939 р. як мельниківці, так і бандерівці отримали можливість легальної діяльності. У Кракові було утворено громадський комітет, під "дахом" якого оунівці розгорнули підготовчу роботу зі створення в Україні державних структур. Вони працювали над цим завданням відособлено: бандерівці - в "Державній комісії ОУН", мельниківці - в "Комісії державного планування". Як ті, так й інші були переконані, що союз Гітлера і Сталіна - це тактичний крок для обох сторін, який не триватиме довго. Радянсько-німецьку війну, яка здавалася неминучою, вони розглядали як шанс для здобуття незалежності України.
Керівник абверу адмірал В. Канаріс високо цінував досвід оунівських бойовиків та їх обізнаність із реаліями західноукраїнського регіону. Навесні 1941 р. він створив у складі спецпідрозділів абверу два українські батальйони. Абвер не приєднав ці батальйони до інших військових частин і присвоїв їм не порядковий номер, як будь-якій існуючій частині, а кодові назви - "Роланд" і "Нахтігаль".
В. Канаріс вбачав у них ефективну військову силу, спроможну виконувати поставлені його відомству завдання. Навпаки, С.Бандера їх сприймав як зародок майбутньої національної армії. Обидва батальйони він називав "Дружиною українських націоналістів" (ДУН). Вважалося, що ДУН у майбутньому поповнюватиметься за рахунок допоміжної української поліції, яку в Генеральному губернаторстві почали створювати з кінця 1940 р.
Керівник Українського центрального комітету в Кракові В.Кубійович і голова Українського національного об'єднання в Берліні Т.Омельченко, які належали до мельниківської ОУН, звернулися в рейхсканцелярію 11 червня 1941 р. з проханням передати в руки Гітлера їхній меморандум, в котрому йшлося про те, що найближчим часом починається війна з Радянським Союзом; українці будуть у цій війні на боці Німеччини, і просили його утворити на окупованих вермахтом землях самостійну Українську державу з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і до Головного Кавказького хребта - на південному сході. Політичний устрій Української самостійної соборної держави мав бути скопійований з устрою Третього рейху. На роль провідника української нації висувався Андрій Мельник.
Провід ОУН(Б) теж передав у рейхсканцелярію свій меморандум. На відміну від Мельника, який не мав за собою військової сили, а тому виступав у своїх документах прохачем, Бандера нічого не просив. Він розглядав українсько-німецькі відносини як союзні і попереджав: "Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку вітатимуть як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами". Говорячи про те, що Німеччина вже утворила в Європі дві незалежні держави - Словаччину (1939 р.) і Хорватію (1941 р.), Бандера натякав на високий ступінь їх залежності від Третього рейху і зазначав, що подібна за статусом держава не задовольнила б українців.
Коли Бандера 23 червня передавав свій меморандум в рейхсканцелярію, його люди уже вирушали услід за вермахтом на територію України. Оперативні групи бандерівців чисельністю від 5 до 15 осіб намагалися співробітничати з тиловими командирами вермахту у встановленні громадського порядку шляхом створення міліції і цивільної адміністрації. Оперативні групи були первинними осередками трьох похідних груп - "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Північ" мала опанувати Київську область, група "Південь" повинна була дістатися до Одеси і Криму, а група "Центр" - до Харківської області. Налагоджуючи управлінську мережу, бандерівці прагнули співробітничати з місцевими активістами, негайно включаючи їх у свої структури. Саме через це визначити точну чисельність похідних груп практично неможливо. Дослідники окреслюють цей діапазон від 3 до 8 тис. осіб.
Червона армія покинула Львів 29 червня після багатогодинних боїв з бандерівцями, які прийшли на допомогу наступаючим частинам вермахту. 30 червня вранці кілька німецьких частин, утому числі український батальйон "Нахтігаль", увійшли в місто. Разом з ними в місті опинилася оперативна група чисельністю в 15 осіб на чолі з Я.Стецьком, яка надвечір того ж дня скликала в будинку товариства "Просвіта" громадські збори. "Національні збори" проголосили Акт відновлення Української держави. На чолі державного правління ставав Я.Стецько. Уряд Я.Стецька встиг зробити дві передачі по радіо з повідомленням про утворення незалежної України - 30 червня ввечері і 1 липня вранці. На основі радіопередачі Український національний комітет у Кракові опублікував 1 липня інформаційний бюлетень. 2 липня міністерство закордонних справ Німеччини одержало лист від представника ОУН (Б) в Берліні В.Стахіва з повідомленням про створення українського уряду у Львові і призначення його, Стахіва, повноважним представником цього уряду в Німеччині.
Німці розцінили проголошення української самостійності як державний злочин, а ініціаторів львівської акції ЗО червня назвали узурпаторами. Виходячи з цього, керівники ОУН підлягали негайному розстрілу. Проте у них знайшлися захисники в гестапо і абвері. Абвсрівні розраховували використовувати українських націоналістів у радянському тилу, а гестапівці - на окупованій території. Врешті-решт було визнано за доцільне обмежитися домашнім арештом С.Бандери. Останній був перевезений у Берлін, де від нього почали вимагати, щоб він відкликав Акт ЗО червня 1941 р.
Бандера не погодився і заявив: "Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії". Коли німці зрозуміли, що українські націоналісти не відступлять від ідеї національної незалежності, Бандеру кинули в концтабір. Командування оперативним тилом вермахту в Україні отримало наказ заарештовувати "мандрівних пропагандистів групи Баядери". Українські батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розформовані.
Тим часом наприкінці червня 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець видав "Наказ № 1" про створення невеликих мобільних загонів. Метою цих загонів були диверсії в тилах Червоної армії і збирання розвідувальної інформації з передачею її німецьким частинам. Бульба-Боровець наказував своїм підлеглим захоплювати владу, організовувати міліцію і з синьо-жовтими прапорами урочисто зустрічати вермахт. На початку липня його призначили комендантом української поліції Сарненського району, а на початку серпня 1941 р. він домігся від штабу 213-ї дивізії вермахту дозволу на сформування збройного з'єднання чисельністю в тисячу бійців. Бульбівські загони діяли на Поліссі і отримали назву "Поліська січ". Оскільки отаман мріяв створити армію і на її основі відновити У HP, він назвав свої загони Українською повстанською армією - У ПА.
Німецька цивільна адміністрація, яка прийшла на зміну військовій у листопаді 1941 p., не допускала існування самостійних національних формувань. Ті, хто бажав служити рейху, повинні були вступити в українську допоміжну поліцію під німецьким керівництвом. Бульба-Боровець був проти цього, а тому розпустив свої загони.
З весни 1942 р. органи безпеки генерального округу " Волинь-Поділля" посилили репресії проти населення, яке чинило опір поставкам продовольства, вивезенню молоді в рейх і передачі найбільш родючих орних земель німецьким колоністам. Репресії спрямовувалися у першу чергу проти бульбівців, котрі мали досвід збройної боротьби, а часто-густо й саму зброю. В цій ситуації Т.Бульба-Боровець прийняв рішення відродити свою армію. Починаючи з квітня, вона розгорнула боротьбу з німецькими гарнізонами в обороні місцевого населення. Бульбівці перешкоджали мобілізації українського населення на роботу в Німеччину, відбирали і повертали селянам реквізоване продовольство, грабували німецькі склади. Але вони підкреслено відмовлялися фізично знищувати німців.
Тим часом у Поліссі і на Волині почали формуватися групи самооборони, або, як їх називали, - боївки ОУН(Б). З осені 1941 р. бандерівські осередки готувалися до майбутнього повстання проти німців - збирали зброю, провадили військове навчання, заготовляли продовольство. Провід ОУН рішуче забороняв боївкам вступати в збройні сутички з німцями. Бандерівці не поспішали демонструвати готовність до збройного протистояння з німецькими окупантами, сподіваючись на зміну їх політики під впливом невдач на фронті. Однак довго відтягувати збройне повстання націоналістів проти окупантів виявилося неможливим. Дії гітлерівців проти місцевого населення були настільки брутальними, що стихійні спалахи народного гніву проявлялися повсюдно. На Волині - основній території, де розміщувалися націоналістичні сили, нацисти спалили за 1941-1944 рр. 97 населених пунктів - більше, ніж у будь-якому іншому регіоні України.
УПА, керована бандерівським проводом, постала навесні 1943 р. На той час замість С.Бандери, який перебував у німецькому концтаборі, організацією націоналістів став керувати тріумвірат у складі Р.Шухевича, Д.Маївського і З.Матли.
Ініціативу в організації дивізії "СС-Галичина" виявив губернатор Східної Галичини (дистрикту "Галичина") О.Вехтер. 28 квітня 1943 р. він видав відповідний декрет. До організації дивізії активно підключився Український центральний комітет на чолі з В.Кубійовичем і К.Паньківським. Через багато років після війни Кубійович так обґрунтовував свої тогочасні мотиви: "Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава. Можна було мати надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після поразки німців".
Тим часом дуже обережна тактика бандерівського проводу ОУН щодо німців з часом трансформувалася в тактику двофронтової боротьби проти німців і радянських партизанів. У лютому і квітні 1943 р. відбулися дві зустрічі бандерівців і бульбівців, на яких ішлося про об'єднання сил у боротьбі проти радянських партизанів і німців. Учасники переговорів дійшли висновку, що усі формування бандерівців і бульбівців мають бути об'єднані в Українську повстанську армію. Впродовж березня-квітня 1943 р. від радянських партизанів надходили повідомлення до ЦК КП(Б)У і УШПР про збройні сутички з німцями загонів української допоміжної поліції та перехід її на бік ОУН (Б).
В "низах" обох ОУН було зроблено спробу порозумітися через голови "верхів". 13 травня 1943 р. у Кремінецькому районі Тернопільської області зустрілися командири партизанських загонів бандерівського і мельників-ського спрямування. Зустріч відбувалася за участі групи старшин Армії УНР, які опинилися по різні боки барикад. Командири бандерівських і мельниківських загонів висловилися за негайне припинення сутичок між собою, вирішили діяти спільно. Однак далі заяв справа примирення двох фракцій Організації українських націоналістів не пішла.
• 20 травня 1943 р. головна команда УПА поширила прокламацію "Українці!". Відозва закликала вступати в лави УПА, щоб знищувати "агентів більшовицького і німецького імперіалізмі!}". Повідомлялося, що "український народ висилає на боротьбу за Українську самостійну соборну державу тверді лави бійців - Українську повстанську армію (УПА)". Ворогами такої боротьби називалися "різні отаманчики-анархісти", "недобитки всяких політичних партій, так звані мельниківці". Вони кваліфікувалися головною командою УПА як агенти НКВС і гестапо. Пропагандистська війна між бандерівцями та іншими течіями всередині національно-визвольного руху тривала місяць-півтора. У липні-серпні раптовими ударами основні мельниківські і бульбівські формування були роззброєні.
• 4 квітня 1943 р. українці, які працювали в адміністративних органах рейхскомісаріату і в поліції на Волині, одержали таке попередження: "У зв'язку з тим, що останнім часом німці своєю політичною поведінкою довели українську інтелігенцію до межі повного знищення, ОУН наказує всім вам негайно покинути свою службу у німців, надалі зв'язати свою долю з ОУН та перейти у збройне підпілля. Хто до 15 квітня ц. р. не залишить своєї посади і не вступить у контакт з ОУН, буде відданий до революційного трибуналу".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Боротьба Української повстанської армії“ на сторінці 1. Приємного читання.
