Розвал Радянського Союзу означав зникнення держави, яка добре, чи погано, але тримала на собі всю соціальну сферу. Держава, яка заново народжувалася, мусила перебрати на себе всі функції, пов'язані із задоволенням матеріальних і духовних потреб усіх членів суспільства. У жовтні 1991 р. Верховна Рада схвалила програму реформ "Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності". Оцінюючи її тепер, розуміємо, що творці цієї програми не уявляли собі, як революційний катаклізм позначиться на добробуті народу. Як ті, хто працював над програмою, так і ті, для кого вона призначалася, були переконані в тому, що економічна криза негайно закінчиться, а промисловість, яка була зорієнтована насамперед на ВПК, освоїть випуск товарів народного споживання. Але зростаючий дефіцит бюджету і гіперінфляція змушували шукати нові методи захисту доходів населення, адже на етапі здобуття незалежності й початку розбудови власної державності, радянський досвід для українського суспільства не був придатний.
Стартові умови, за яких розгорталися соціально-економічні перетворення, були в Україні чи не найскладнішими в порівнянні з іншими посткомуністичними країнами (за винятком хіба що тих, де точилися міжнаціональні конфлікти). Україна мала найвищі в світі показники інфляції, дефіциту бюджету та падіння виробництва. Рекордним був і показник зубожіння народу. По суті, країна перебувала на грані економічного колапсу.
Одним із проявів системної кризи була демографічна криза. Скорочення чисельності населення уперше було зафіксовано в 1993 р. Головним чинником несприятливої демографічної ситуації було падіння народжуваності. Смертність у першій половині 1990-х років постійно зростала, а в другій половині цього десятиліття почала знижуватися. Народжуваність знижувалася постійно, як у містах, так і в сільській місцевості.
Кількість народжених у сільській місцевості зменшилася з 247 тис. у 1985 р. до 139 тис. у 2001 р., а загальна кількість народжених - відповідно з 763 до 377 тис. Кількість померлих у сільській місцевості в 1985 р. дорівнювала 284 тис, у 1996 р. - 316 тис. (максимум) і в 2001 р. - 296 тис. Загальна кількість померлих в Україні у 1985 р. становила 618 тис, в 1995 р. - 793 тис. (максимум) і в 2001 р. - 746 тис. Отже, природний приріст населення, що становив у 1985 р. 145 тис. осіб, у 1991 р. почав зменшуватися, в 2000 р. показник його падіння досяг свого максимуму - 373 тис. осіб. Від 2001 р. народжуваність почала поступово збільшуватися, як вже зазначалося вище.
На прикладі більшості країн Азії, Африки та Південної Америки можна переконатися, що показник народжуваності не пов'язаний напряму з матеріальним рівнем життя. Проте в українському суспільстві ці показники виявилися взаємопов'язаними. Така реакція не викликає здивування, якщо мова йде про суспільство з високим рівнем культури. У зв'язку з поліпшенням матеріального становища населення слід чекати зростання народжуваності.
В Україні існує чимало чинників соціально-економічного характеру, які впливають на підвищення показника смертності. Незадовільна екологічна ситуація позначається на здоров'ї громадян. Дуже високою є смертність від нещасних випадків, травм, отруєнь (щороку через це гинуть близько 70 тис. осіб). З іншого боку, 60 % чоловіків - активні курці тютюну, лише 10 % з них регулярно займаються спортом.
Головною ж причиною несприятливого співвідношення між показниками народжуваності та смертності є демографічна поведінка населення. Стале зростання чисельності населення забезпечується завдяки народжуванню в середньому в розрахунку на одну сім'ю двох-трьох дітей. Однак за сучасною моделлю сім'ї Україна не відрізняється від розвинутих країн Європи: в нас теж переважає сім'я з однією дитиною. Тим самим закладається прогресуюче зменшення чисельності населення в наступному поколінні. За підрахунками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень HAH України, до 2050 р. населення України зменшиться, якщо не брати до уваги непередбачуваний міграційний чинник, до 35-37 млн осіб.
Криза перехідного періоду не тільки погіршила економічну та політичну ситуацію в державі, а й торкнулася сім'ї, зокрема її основних функцій - економічної, репродуктивної та виховної. Послаблення родинних зв'язків, зниження економічної спроможності сім'ї дало поштовх до поширення таких негативних явищ, як дитячі безпритульність і жебрацтво. Для забезпечення соціального захисту малюків, які опинилися у скрутних життєвих умовах, була створена мережа притулків.
Унаслідок розлучень щороку майже 200 тис. дітей залишаються під опікуванням лише одного з батьків. Усього в країні близько 2,5 млн дітей виховуються в неповних сім'ях. Більшість таких дітей залишається з матерями, близько 10 % - у батьківських сім'ях або в сім'ях родичів.
Всі ці негативні тенденції, що останнім часом характеризували розвиток вітчизняного інституту сім'ї та дитинства, вимагали втручання влади. В березні 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Декларацію про загальні засади державної політики стосовно сім'ї та жінок. Вона стала основою для підготовки нормативних актів у цій галузі. У вересні того ж року парламент затвердив Концепцію державної сімейної політики, яка визначала її загальну стратегію та пріоритетні напрями. Для надання сім'ям правової, психологічної, медичної та інформаційної допомоги в областях були створені центри інформаційно-консультативної та клубної роботи з сім'ями.
Ці органи допомогли державі краще орієнтуватися в потребах сім'ї та практичних заходах, які доцільно вживати на державному рівні з метою поліпшення її матеріального добробуту. Серед перспективних практичних заходів - запровадження системи дитячих депозитних сертифікатів під гарантію держави, що надасть змогу кожній дитині до досягнення повноліття нагромадити певні заощадження, які гарантуватимуть можливість отримання освіти, придбання житла або започаткування власної справи.
На часі - розв'язання питання пільгового довгострокового кредитування молодих людей, насамперед дітей із малозабезпечених (багатодітних та неповних) сімей для одержання вищої освіти.
Значного поширення мають набути нові форми сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, - прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу. Завдання держави полягає насамперед у тому, щоб якнайшвидше наблизитися до європейських поглядів та підходів до розв'язання цієї проблеми, ліквідувати, зокрема, таке явище, як соціальне сирітство.
Сучасна економічна криза помітно актуалізувала питання державної підтримки сімей, які свідомо йдуть на ускладнення свого матеріального становища через народження дитини. В 2009 р. таку допомогу одержували 512 тис. сімей. Сума матеріальної допомоги при народженні першої дитини становила 12 240 грн., другої - 25 тис. гри., третьої і наступних - 50 тис. грн. Одноразова виплата становила від 4800 до 50 000, решта коштів надавалася протягом 12 місяців при народженні першої дитини, 24 місяців - другої та 36 місяців - при народженні третьої та наступних дітей рівними частинами.
У бюджеті на 2011 р. передбачено істотне збільшення соціальної допомоги при народженні дитини. В першому кварталі держава взяла на себе зобов'язання виплачувати при народженні першої дитини 17 952 гри., другої - 36 720 грн., третьої та кожної наступної дитини - 73 440 грн. Після очікуваного в другому кварталі підвищення прожиткового мінімуму розмір цих виплат також буде підвищено.
Із прийняттям у 1999 р. ВРУ Закону України "Про прожитковий мінімум" це поняття міцно увійшло в повсякденне життя громадян. Прожитковий мінімум став соціальним стандартом, на якому побудована вся система захисту населення. Всі види соціального захисту (розміри мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії за віком, мінімальної допомоги по безробіттю тощо) залежать від розмірів прожиткового мінімуму. Щоправда, сам прожитковий мінімум не завжди встигає перекривати негативний вплив інфляційних процесів.
У Радянському Союзі людина одержувала від держави, яка була фактично єдиним господарюючим суб'єктом, порівняно невисоку заробітну плату. Але вона була гарантована забезпеченою безплатним навчанням і медичним обслуговуванням, одержувала в разі потреби безплатне житло, платила за житлово-комунальні послуги зовсім невеликі суми. Зрозуміло, що безплатність всіх видів послуг, які надавалися державою, була оманливою, адже за кожною з них стояли працівники, які надавали ці послуги, одержуючи від держави таку саму занижену заробітну плату, як і всі інші громадяни. Але фонд заробітної плати доповнювався суспільними фондами споживання, які створювали видимість наближення радянського суспільства до омріяної мети - комунізму, коли всі життєві блага розподілятимуться між людьми абсолютно безплатно й у будь-якій розумній кількості.
Коли радянська система господарювання розвалилася, державний бюджет втратив можливість фінансувати всі витрати соціального характеру. Отже, їх треба було перекласти на всіх господарюючих суб'єктів, які з'явилися після роздержавлення економіки. Це завдання виявилося надзвичайно складним і болючим для соціально незахищених верств населення.
У 1998-2003 рр. ВРУ прийняла низку законодавчих актів, спрямованих на створення відокремлених від державного бюджету фондів соціального страхування і системи соціальної допомоги. Було запроваджено чотири види страхування:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток соціальної сфери“ на сторінці 1. Приємного читання.
