Міжнародне визнання Української держави розпочалося відразу після референдуму І грудня 1991 р. Вже 2 грудня її незалежність визнали Польща і Канада. З грудня до них приєдналася Угорщина, 4 грудня - Литва і Латвія, 5 грудня - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. В цілому протягом цього місяця незалежність України визнали 68 країн, у тому числі всі держави "Великої сімки". До кінця січня 1992 р. Україну вже визнала 91 держава. З 27 країнами були встановлені дипломатичні відносини.
Визнання України відбувалося й на рівні міжнародних організацій. ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співпраці в Європі (нині Організація з безпеки та співпраці в Європі), а трохи згодом, 10 березня 1992 р., приєдналася до Північноатлантичної ради зі співпраці (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).
Хвиля встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядало незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гаранта невідворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагому роль у тому, що Українській державі досить швидко і переконливо вдалося здобути визнання у світі, відіграв цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави, який вона обрала.
2 липня 1993 р. Верховна Рада затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" -- базовий документ, на якому стала ґрунтуватися її міжнародна діяльність. Він визначав фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети і функції зовнішньої політики країни. У сфері міжнародних відносин інтереси України поділялися на три основні групи. По-перше, це - стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з гарантуванням національної безпеки та захистом політичної незалежності. По-друге, економічні інтереси, що повинні забезпечити інтегрування економіки України у світове господарство. По-третє, регіональні, субрегіональні і локальні інтереси, продиктовані різноманітними специфічними потребами внутрішнього розвитку України.
Базуючись на визначальних національних інтересах та принципах, держава здійснює свою зовнішню політику на таких головних напрямах:
♦ розвиток міждержавних двосторонніх відносин;
♦ розширення участі в європейському регіональному співробітництві;
♦ співробітництво в рамках Співдружності Незалежних Держав;
♦ діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях. Міжнародне визнання України як суверенної і незалежної держави
спонукало її спрямувати зусилля на пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. На початок 1994 р. Україну визнало 149 країн, із 132 з яких було встановлено дипломатичні відносини. На початок 1995 р. в Україні були акредитовані посли 78 держав, з них 55 - із резиденцією у Києві. Розбудова мережі дипломатичних представництв здійснювалась відповідно до матеріально-валютних можливостей держави (радянські представництва майже повністю стали російськими). На початок XXI ст. в світі діяли 84 посольства та консульські установи України.
У ставленні до СНД Україна виходила насамперед із реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-учасницями. Від самого початку утворення СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування її в раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі з урахуванням вимог ГАТТ-СОТ, оптимізації ЇЇ структури, створення ефективного механізму сприяння інтеграції країн-членів у світовий економічний простір. Законодавча і виконавча влада України слідкувала за тим, щоб співдружність країн не переростала у воєнно-політичний блок, а тим більше - у новий варіант Радянського Союзу. Виходячи з національних інтересів, Україна не підписала Статут СНД. Отже, вона має в цій організації юридичний статус асоційованого члена. Україна не взяла участі в митному та платіжному союзах. Не бере вона участі в органах військового співробітництва. Статус спостерігача має Україна і в Міжпарламентській Асамблеї.
Особливе значення в зовнішньополітичній діяльності України на етапі утвердження її незалежності відігравали взаємини з Російською Федерацією. Дипломатичні відносини між Україною і Росією були встановлені 14 лютого 1992 р. В "Основних напрямах зовнішньої політики України" зазначалося, що Україна, виходячи з особливостей її історичного розвитку, специфіки геополітичного становища і економічних взаємин, вважає українсько-російські відносини стратегічно важливими і пріоритетними. Так само пріоритетними виступали відносини з Україною і для Росії. Адже за сотні років існування в одній державі виникло безліч життєво важливих зв'язків між обома народами. Мільйони людей як з одного, так і з другого боку мали родичів, близьких і друзів у сусідній країні.
Однак тодішній російський уряд займав у цих питаннях не завжди толерантну позицію. Негайно після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина П.Вощанов заявив, що Росія залишає за собою право порушити нерозв'язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які стали незалежними. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована. Однак у травні 1992 р. вищий законодавчий орган Російської Федерації оприлюднив офіційну заяву, в якій стверджував, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх ухвалення. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. ухвалив безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який перебуває на території України, статусу міста Російської федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН також визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.
Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, Б.Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот.
Економічні відносини між Україною і Росією не могли розвиватися належним чином унаслідок нерозв'язаності корінних політичних проблем. Нагальною потребою стало підписання двостороннього договору, де належало б чітко заявити, що сторони не мають одна до одної жодних територіальних претензій.
Робота в цьому напрямі розпочалася ще в 1992 р. Проте через численні проблемні питання, що поставали на шляху до прийняття узгодженого варіанта домовленостей, підписання Договору про дружбу, співробітництво й партнерство України і Росії відбулося лише 31 травня 1997 р., Верховна Рада України ратифікувала його 14 січня 1998 р., Державна Дума РФ - 25 грудня 1998 р., а Рада Федерації - 17 лютого 1999 р. Б.Єльцин 2 березня 1999 р. підписав закон, але російська сторона поставила визнання чинності цього документа в залежність від ратифікації угод щодо Чорноморського флоту Верховною Радою України.
24 березня український парламент прийняв відповідне ухвалення. Тим самим відкривався шлях до набуття чинності "Великого договору". Це відбулося 1 квітня 1999 р., після обміну в Москві ратифікаційними грамотами між президентами України і Росії.
Одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків Української держави від часу набуття незалежності стала практична реалізація курсу на без'ядерний статус. Україна успадкувала від СРСР 1656 ядерних боєзарядів (17 % загальносоюзної кількості), Казахстан - 1410 (13 %), Білорусь - 74 (0,6 %). Перспектива появи трьох нових ядерних держав дуже стурбувала США і Росію. Одразу після підписання Біловезької угоди про створення СНД адміністрація президента США Д.Бушастаршого заявила про необхідність збереження централізованого контролю за радянською ядерною зброєю, який повинна була здійснювати Росія.
Інші члени СНД мали приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерні країни. Це побажання було взяте до уваги: у підписаній 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті угоді Білорусь, Казахстан і Україна зобов'язалися вивезти всю тактичну ядерну зброю, що розміщувалася на їх території, до Росії не пізніше 1 липня 1992 р.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішня політика Української держави“ на сторінці 1. Приємного читання.
