Компартійно-радянська диктатура не підпорядковувалася конституціям і звичайним законам, хоча в радянському суспільстві не можна було поскаржитися на їх відсутність. Воля ієрархічно побудованої державної партії якраз і була законом для позбавленого суверенності суспільства. "Наші закони, - говорив у липні 1930 р. відомий компартійний діяч, на той час - прокурор РСФРР М.Криленко, - це форми, в які партія втілює свою волю. Всі акти нашої партії, всі основні лозунги нашої партії негайно знаходили відбиття в радянських законах. Ці закони є не що інше, як вказівки партії".
Волю партії висловлював з'їзд. Організатором з'їздів виступав Центральний комітет, тобто вищий партійний орган у перервах між з'їздами. Формально з'їзди обирали черговий склад ЦК партії. Фактично ж підконтрольний Центральному комітету апарат підбирав делегатів з'їзду, зупиняючись тільки на тих, чия поведінка під час таємних виборів ЦК була прогнозованою.
Вищим органом партії ЦК залишався реально тільки до VI11 з'їзду РКП(б). Засідання (пленуми) ЦК тоді відбувалися двічі на місяць. Скликання таких засідань було нескладною справою, зважаючи на нечисленність чекістів (і9 в ЦК, обраному VIII з'їздом). Надалі кількість членів ЦК почала зростати, а пленуми стали скликатися один раз на кілька місяців. Розв'язувати поточні питання управління ЦК уже не міг, якщо він діяв своїм повним складом. Після VIII з'їзду РКП(б) В.Ленін утворив всередині ЦК два постійно функціонуючі органи для розв'язання політичних і організаційних питань: політбюро ЦК і оргбюро ЦК.
Оргбюро ЦК готувало питання на розгляд політбюро. Одночасно воно саме розв'язувало менш важливі питання, і його рішення, якщо ніхто з членів політбюро їх не опротестовував, автоматично ставали рішеннями ЦК. Політбюро розв'язувало найбільш важливі питання, і його рішення, якщо їх не подавали на розгляд пленуму, теж ставали рішеннями ЦК. Оскільки ЦК РКП (б) являв собою вістря владної піраміди, вся реальна влада зосереджувалася в його політбюро.
Члени політбюро ЦК формально були рівні один одному за своїм становищем у системі влади і мусили на кожному партійному з'їзді поновлювати свій статус, проходячи через вибори до партійного керівництва. Фактично ж політична вага членів політбюро була різною. Вона залежала від впливу кожного на ті або інші компартійні і радянські структури, а також на саме суспільство, від персональних угод, які укладалися всередині цього невеликого колективу. Стабільність або нестабільність компартійної диктатури визначалася тим, чи був у складі політбюро вождь, тобто той політичний діяч, волі якого всі інші носії диктатури беззастережно підпорядковувалися. Проте персональна диктатура в компартійно-радянській системі влади була тільки окремим проявом диктатури колективної.
Політбюро ЦК у складі В.Леніна, Л.Каменева, М.Креслїнського, Й.Сталіна і Л.Троцького проіснувало без персональних змін два роки - до X з'їзду РКП(б). Напередодні цього з'їзду в партії спалахнула розв'язана Троцьким дискусія про профспілки. Прибічники Троцького на з'їзді зазнали нищівної поразки. Після цього Ленін цілком оновив склад секретаріату ЦК, який раніше перебував під контролем Троцького. Замість М.Крестінського, Є.Преображенського і Л.Серебрякова в секретаріат були введені В.Молотов (як відповідальний секретар), В.Михайлов і О.Ярославський. Нові секретарі замінили попередніх і в складі оргбюро ЦК, яке очолював И.Сталін. У складі політбюро ЦК М.Крестінського замінив Г.Зінов'єв.
Проте персональні зміни в партійному керівництві після дискусії про профспілки мали другорядне значення порівняно з резолюцією "Про єдність партії", яку прийняв за наполяганням Леніна X з'їзд. Останній пункт цієї резолюції ліквідував суверенне право партійних з'їздів формувати склад Центрального комітету. Тепер самому Центральному комітету давалося право у випадку фракційності карати членів ЦК, аж до виключення їх із партії.
Перетворившись на урядову партію, більшовики почали зливатися з урядовим апаратом, який самі ж створювали. Необхідні для нормального функціонування спеціалісти рекрутувалися з дореволюційного апарату. Процес оволодіння державним апаратом призводив до зміни становища секретарів партійних комітетів у системі влади. Вони ставали першими особами на регіональних рівнях. Проте в момент приходу більшовиків до влади найвищою посадою в системі влади вважалася посада голови уряду. В Петрограді її з великою неохотою взяв на себе В.Ленін. У Києві, потім в Харкові на чолі регіонального субцентру влади став Х.Раковський. Одразу після того, як він очолив Раднарком УСРР, його обрали членом ЦК РКП(б).
Основні посади в партії і державі в цей час займали Л.Каменев (голова політбюро ЦК, голова Московської ради), Й.Сталін (очолював оргбюро ЦК і керував секретаріатом ЦК) і Г.Зінов'єв (голова Комінтерну і Петроградської ради). Вони утрьох об'єдналися проти Л.Троцького, якого всі вважали природним наступником Леніна. Коли в ніч на 16 грудня 1922 р. з Леніним стався другий удар, який виключив його з політичної діяльності, соратники постаралися довершити справу ізоляцією вождя на дачі в Горках. "Колективне керівництво" швидко перетворилося на перегони: хто швидше прибере до рук важелі влади і відбере їх у конкурентів. Перевага "трійки" над Троцьким виявилася досить швидко. Троцький не мав жодних шансів у боротьбі з компартійно-радянським апаратом, який контролював Сталін - найменш яскрава політична постать на тлі його союзників.
Аналізуючи закономірності суспільно-політичного життя в Україні, потрібно придивитися до структур, які доносили цю владу до всієї периферії - по території і по організаціях. Всі організації, що залишилися жити після встановлення компартійної диктатури (окрім релігійних), являли собою "передавальні паси", які сполучали між собою Кремль і суспільство. Найголовнішою з них, як це зрозуміло, була владна вертикаль, тобто компартійно-радянські установи, побудовані за адміністративно-територіальним поділом у відповідності з основним статутним принципом РСДРП(б) - РКП(б) - ВКП(б) - КПРС: принципом "демократичного централізму".
Всередині владної вертикалі знаходився майже непомітний через свою малочисельність стрижень: компартійні комітети на чолі з секретарями, які "на ділі вирішували все". Сама партія, яка досить швидко перетворилася на багатомільйонне утворення, була не більше ніж "передавальним пасом" у структурі влади. Керівний склад всіх партійних, радянських (включаючи силові) і громадських організацій, який значився у посадовому переліку (номенклатурі) компартійних комітетів різного рівня - від Центрального до районного, був своєрідною "внутрішньою партією". Цих людей, які вибудовували собою піраміду влади, називали найчастіше номенклатурою - за назвою компартійного переліку посад. Складовою частиною номенклатури й одночасно нервовим центром самої владної вертикалі були компартійні комітети, тобто та структура, де реалізувалася диктатура державної партії.
Апарат ЦК поступово підмінив собою місцеві партійні органи не тільки у прийнятті більшості резолюцій, але також і в підборі виконавчих кадрів на всіх рівнях. Це була колективна диктатура, яка не мала аналогів у історії. У політбюро ЦК, яке уособлювало найвищий щабель, зосереджувалися всі важелі диктаторської влади. Політбюро ЦК, не будучи відокремленою від ЦК структурою, узурпувало владні повноваження Центрального комітету. Тому реальними носіями диктатури можна вважати тільки кількох олігархів - членів політбюро (або тільки одного Сталіна в ті часи, коли він перестав рахуватися з політбюро ЦК).
Відповідальні працівники компартійно-радянського апарату були не носіями, а провідниками диктатури. Кожний з них згідно з посадою, яку займав, доносив свою частку диктаторської влади до тих або інших щаблів у системі управління.
КГТ(б)У безперервно поповнювалася і майже так само безперервно "чистилася". Перша велика чистка була проведена після IV партконференції. Відповідно до рішень X з'їзду РКП(б) з серпня 1921 р. була проведена "генеральна" чистка. В Україні вичищалися передусім боротьбисти. З 4 тис. колишніх боротьбистів в КП(б)У залишилося тільки 118. Питома вага вихідців з інших партій під час цієї чистки впала з 18 до 9 %. Загальна чисельність КП(б)У з серпня 1921 до квітня 1922 р. скоротилася з 97,9 тис. до 54,8 тис. Надалі партія поповнювалася переважно шляхом масових кампаній, які проводилися серед робітників. "Ленінський призов" в КП(б)У дав 31,5 тис. робітників "від верстата". На 10-річчя Жовтневої революції в КП(б)У було прийнято 22 тис. осіб.
Як тільки Сталін став генеральним секретарем ЦК РКП(б), зв'язки між центром і периферією стали набагато тіснішими. Після відходу Леніна від влади українська республіканська парторганізація стала особливо притягальною для членів політбюро ЦК, які бажали використати її у боротьбі за владу. Одним з істотних епізодів боротьби за владу в Кремлі стало усунення Х.Раковського з України. Раковський був найбільш впливовим прибічником Троцького. Щоб позбавитися його, "трійка" ухвалила рішення про призначення Раковеького повноважним представником СРСР у Великій Британії. У квітні 1923 р. на пленумі Центрального комітету, обраному VTI партконференцією, Е.Квірінг став першим секретарем ЦК КП(б)У. XII з'їзд РКП(б) обрав членом ЦК голову УРНГ В.Чубаря. Це означало, що його чекає високе призначення. Справді, в липні 1923 р. Чубар став головою Раднаркому УСРР і зберігав за собою цю посаду до 1934 р.
Менше ніж за півроку Л.Троцький був, по суті, виключений з політичного життя, хоча зберіг за собою на деякий час місце в політбюро ЦК. XIII конференція РКП(б) назвала виступ його прибічників "дрібнобуржуазним ухилом в партії" і дозволила ЦК опублікувати таємний пункт резолюції X з'їзду "Про єдність партії". Це повинно було залякати будь-якого потенційного опозиціонера.
Проте в самій "трійці", яка виступала гарантом єдності партії, почали наростати незгоди. Каменева, Зінов'єва і Сталіна об'єднувала тільки загроза перетворення Троцького на вождя. Коли загроза зникла, "трійка" почала розпадатися. Каменева і Зінов'єва тривожила перспектива перетворення партії на додаток до компартійно-радянського апарату - скутого залізною дисципліною і цілком підпорядкованого секретаріату ЦК РКП(б). На XIII з'їзді РКП(б) у травні 1924 р. замість померлого В.Леніна до політбюро ЦК був уведений прибічник Сталіна М.Бухарін. Кандидатами в члени політбюро ЦК стали три далекі від Каменева і Зінов'єва діячі -
Ф.Дзержинський, Г.Сокольніков і М.Фрунзе. В секретаріаті ЦК опинився Л.Каганович.
Готуючись до двобою з Каменевим і Зінов'євим, Сталін почав зміцнювати свої тили. У переговорах з керівними діячами КП(б)У він запропонував "зміцнити керівництво". Ті погодилися, виторгувавши собі підвищення статусу керівника ЦК КП(б)У до рангу генерального секретаря. Півтора місяця Е.Квірінг ще перебував у ранзі генерального секретаря, поки в квітні 1925 р. в Харків не приїхав висуванець Сталіна Лазар Каганович, який мав завдання "виполювати" ухили в партії і організовувати підтримку сталінських тилів у боротьбі свого патрона за владу в Кремлі. Сталін дістав цілковиту підтримку від очолюваної Кагановичем компартійної організації України в своїй боротьбі з "новою опозицією" на чолі з Л.Каменевим і Г.Зінов'євим, з "об'єднаною опозицією" на чолі з Л.Троцьким, Л.Каменевим і Г.Зінов'євим, з "правим ухилом", очолюваним М.Бухаріним, О.Риковим і М.Томським.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суспільно-політичне життя“ на сторінці 1. Приємного читання.
