Переважна більшість населення західноукраїнських земель прямо або опосередковано була пов'язана з сільським господарством. Зокрема, у Східній Галичині за переписом 1921 р. майже 94 % українського населення проживало на селі. У міру зростання чисельності населення посилювалося аграрне перенаселення. У Станіславському воєводстві майже 68 % селянських господарств були малоземельними (до 2 га), у Львівському і Тернопільському до таких належала половина господарств. Господарств площею понад 20 га налічувалося у Львівському воєводстві 0,4 %, у двох інших - по 0,6 %. Лише один з кожних десяти великих землевласників був українцем.
Аграрна політика польського уряду цілком і повністю підпорядковувалася колонізації і полонізації українських земель. Вона була започаткована законом "Основи земельної реформи" від 10 липня 1919 р. Мета реформи полягала у створенні аграрного устрою, який спирався б на "сильні, придатні для інтенсивного виробництва селянські господарства, що ґрунтуються на приватній власності різного типу і величини". Роль держави полягала у скуповуванні в поміщиків маєтків, поділі їх на дрібні ділянки (парцели) і продажу їх через банки всім бажаючим. При проведенні реформи в Західній Україні цю схему "підправили" законами від 15 липня і 17 грудня 1920 р. Тут держава продавала парцели не стільки місцевому селянству, скільки прийшлим людям. Майже обов'язковою умовою була "правильна" національність - польська. Виступаючи в сеймі 7 червня 1919 р., голова Польської народної партії і прем'єр-міністр В.Вітос відверто сказав: "Наша партія виходить із засади: скільки землі - стільки вітчизни. Земельну реформу ми розуміємо не тільки як соціально-економічне питання, а й як велику державну і національну проблему, завданням якої є розширити кордони нашої вітчизни, скріпити певність нашого національного стану посідання".
Прийнятий з ініціативи Ю.Пілсудського закон від 17 грудня 1920 р. давав змогу колишнім воїнам та інвалідам, які відзначилися в боях або вступили до війська добровільно і служили у фронтових частинах, безкоштовно отримати з державного земельного фонду до 45 га землі, щоб створити садибу (осаду). Створювалися "осадницький фонд" для надання низькопроцентних позик колоністам та "солдатський фонд", який виділяв демобілізованим кредити готівкою або натурою. Контроль за реалізацією закону про осадництво покладався на міністерство військових справ, яке повинне було здійснювати цю кампанію разом з міністерством земельних реформ. На місцях створювалися повітові "надавчі" комітети.
До січня 1923 р. між поляками було розподілено в Галичині майже 200 тис. га землі, на Волині - 112 тис, на Поліссі - 113 тис. га. Як правило, осадники поселялися не в селах, а окремо, створюючи власні хутори. За польськими джерелами, загальна кількість осадницьких господарств (військових і цивільних) складала 47 тис. Українські дослідники називають меншу цифру - до 40 тис. Не всі осадники витримували ворожість місцевого населення, у якого для поляків забирали землю, не зважаючи на його малоземелля.
Суспільно-політичне життя
У Східній Галичині комуністичний рух народився на місцевій основі. Весною 1918 р. з лівого крила драгоманівських соціалістичних гуртків виникла Інтернаціональна революційна соціал-демократія (ІРСД) на чолі з Й.Кріликом (псевдонім - Васильків), Р.Кузьмою, Р.Роздольським. Ще одна група місцевих "соціалістів-комуністів" оформилася у 1918 p. у Дрогобичі. У квітні 1919 p., в розпал українсько-польської війни, вони підняли повстання проти уряду ЗУНР. Путч тривав у Дрогобичі кілька годин і захлинувся без підтримки населення.
Більш потужним джерелом комуністичного руху стали військовополонені та біженці із західноукраїнських земель, які потрапили в Росію під час війни (таких налічувалося до 350 тис). Ідейний і організаційний вплив у цьому середовищі мали три політичні сили - українські есери, які перейшли на комуністичні позиції (боротьбисти), безпосередньо більшовики та опозиційна більшовикам Українська комуністична партія.
Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) утворилася на конференції в Станіславі в лютому 1919 р. Однак коли учасників конференції заарештували, від партії залишилася тільки назва. У травні цього ж року ЦК КП(б)У створив галицький партійний центр і оголосив, що КПСГ є обласною організацією КП(б)У.
У квітні 1920 р. в Києві відбулася галицько-буковинська партійна конференція, яка створила Галицький організаційний комітет КП(б)У на чолі з Ф.Коном. У Східну Галичину на підпільну роботу була направлена група комуністів. У кінці цього ж року через Комінтерн було проведене рішення про підпорядкування КПСГ Польській компартії. Після цього виникла надзвичайно цікава колізія, яка показала наочно всю відносність "пролетарського інтернаціоналізму" комуністів. Керівництво Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП) в січні 1921 р. не визнало автономних прав галицьких комуністів і намагалося перетворити КПСГ на звичайну обласну організацію. Це викликало розкол КПСГ на дві самостійні партії: КПСГ- офіційну і КПСГ- опозиційну. На чолі останньої стояли найбільш авторитетні лідери - Й.Крілик (Васильків), С.Сеник, К.Саврич (Максимович), Р.Роздольський, М.Теслюк, В.Корбутяк та ін.
КПСГ- опозиційна ("васильківці") виступала за розгортання революції у Східній Галичині, відокремлення її від Польщі і приєднання до радянських республік. КПСГ- офіційна разом із КРПП негативно ставилася до саботажних акцій і партизанського руху в Східній Галичині. Вона спиралася головним чином на робітничі і студентські осередки, серед яких українців майже не було. Комінтерну вдалося подолати розкол в комуністичному "русі" тільки в червні 1923 р. Тоді відбулася об'єднавча конференція двох партій, яка затвердила її нову назву Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Діяльність КПЗУ поширилася на Волинь, Холмшину і Підляшшя. Партія вважалася частиною КРПП, але фактично підпорядковувалася ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), проводила власні з'їзди (в 1925 і 1928 рр.), обирала свій ЦК і зберігала місце в Комінтерні у складі польського представництва.
КПЗУ діяла у підпіллі, але мала можливість здійснювати легальні акції через Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання - Сельроб. Сельроб був створений у жовтні 1926 р. шляхом об'єднання Холмсько-Волинського селянського союзу і партії "Народна воля". Під впливом КПЗУ перебувала й діяльність Української со піал-демократичної партії, створеної у Львові в 1899 р. Рішенням партійного з'їзду у березні 1923 р. УСДП перейшла на комуністичну платформу. Органом КПЗУ був журнал "Наша правда", що виходив у Берліні.
Коли лютнево-березневий (1927 р.) пленум ЦК КП(б)У засудив інспірований генеральним секретарем ЦК Л.Кагановичем "національний ухил" О.Шумського, проти цього виступив секретар Закордонного бюро допомоги КПЗУ, член ЦК КПЗУ і кандидат в члени ЦК КП(б)У К.Саврич (Максимович). 10 членів і кандидатів у члени ЦК КПЗУ виступили на підтримку заяви Максимовича, тобто відкрито протиставили себе ЦК КП(б)У і Кагановичу. Після цього КПЗУ розкололася.
У січні 1928 р. партійна нарада в Данцігу оголосила себе конференцією КПЗУ. Члени ЦК, які виступили на захист О.Шумського, були підтримані основним складом партії. У цьому ж місті майже одночасно відбулася партійна нарада, скликана меншістю ЦК - Н.Шапіро і П.Мінцем. Нарада назвала "самозванною" скликану більшістю ЦК конференцію і заявила, що васильківці пройшли "блискавичну еволюцію від комунізму до націоналізму". Через місяць виконком Комінтерну виключив керівників КПЗУ Й.Крілика, Р.Кузьму (Турянського) та їх прихильників з партії і з Комінтерну. Під час НІ з'їзду КПЗУ влітку 1928 р. у партії залишилася лише третина попереднього складу, тобто не більше 600 осіб. Наприкінці цього року опозиційна більшість оголосила про свій саморозпуск. Лідери її зробили заяви про визнання помилок і виїхали в радянську Україну. Незабаром вони були репресовані.
Невдачі у боротьбі за національну державність сприяли виникненню українського націоналізму в середовищі молодшого покоління українських патріотів. Демократичні гасла, на яких будувалися тактика і стратегія лідерів Української революції, не принесли успіху. З іншого боку, перед очима молодих був приклад більшовиків, успіх Б.Муссоліні, зростання авторитету націонал-соціалізму. В 1922 р. в українському військовому таборі в Йозефові (Чехословаччина) виникла "Група української національної молоді". Услід за цим подібні групи були створені в українському емігрантському середовищі Праги, в інших містах Чехословаччини, у тому числі серед українців Пряшівщини. Відділення ГУНМ виникли і в австрійських вузах. У програмі ГУНМ вказувалося, що кінцевою метою організації її члени вважають "самостійну, незалежну, суверенну демократичну українську державу, обнімаючу в своїх кордонах землі, заселені українським народом".
Під впливом діяльності ГУНМ на переламі 1925-1926 рр. у Львові створився "Союз української націоналістичної молоді". СУН М був досить неорганізованим угрупованням, але рівень організації майже не впливав на його головну мету: пропагувати націоналізм як важіль у майбутній національно-визвольній боротьбі з польськими окупантами.
У 1925 р. у Подєбрадах (Чехословаччина), де працювала одна з небагатьох українських вищих шкіл за межами УСРР, виникла "Легія українських націоналістів" (ЛУН). Очолив її відомий в 30-40-х рр. діяч українського націоналістичного руху М.Сціборський.
Всі ці організації розуміли свою слабість, яка полягала у роз'єднаності і теоретичній незабезпеченості поставлених цілей. У листі до генерала М.Омеляновича-Павленка від 9 липня 1925 р. ГУНМ (права) підкреслювала, що об'єднатися можна лише на основі цілковитого ідейного збігання позицій, якщо політичні організації мають "ясну і подану до прилюдного відома програму, основою якої є повна суверенність і незалежність української держави". ГУНМ пропонувала створити на фунті її журналу "Національна думка" теоретичний орган, який міг би ідейно об'єднувати молодь і всіх відданих українській справі людей у різних країнах. Якраз на основі цього видання був заснований теоретичний орган українських націоналістів "Розбудова нації".
Ідейним натхненником українських націоналістів довоєнних часів був Дмитро Донцов. Він народився в Мелітополі, навчався у Петербурзькому і Віденському університетах, неодноразово був заарештований царськими жандармами за приналежність до Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії і у 1908 р. змушений був емігрувати до Львова. У 1914 р. Д.Донцов організував Союз визволення України, а в 1917 р. повернувся в Київ. П.Скоропадський доручив йому організувати і очолити Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси. У 1919-1921 рр. він працював керівником Українського пресового бюро в Берліні, а в 1922 р. повернувся до Львова, заснував Українську партію національної роботи і редагував її орган - двотижневик "Заграва". Від 1922 до 1939 рр. Д.Донцов керував редакцією поновленого "Літературно-наукового вісника" (з 1932 р. - "Вісника"), який відігравав велику роль у тогочасному політичному і культурному житті Західної України. Його намагання виступити в ролі практичного політика виявилися невдалими, створена ним партія незабаром розпалася. Але серед українських діячів міжвоєнного періоду не було рівних Донцову мислителів, здатних у блискучому публіцистичному стилі донести до свідомості звичайних людей суть філософських систем. Книга Д.Донцова "Націоналізм", яка з'явилася у Львові в 1926 р., сприяла кристалізації націоналістичної ідеології.
Іншими впливовими теоретиками і пропагандистами українського націоналізму були Д.Андрієвський, Ю.Вассиян, В.Мартинець і особливо - М.Сціборський , які друкувалися у празькому журналі "Розбудова нації". Д.Донцов називав пропаговане ним вчення "чинним націоналізмом". Той націоналізм, який оформився у працях публіцистів "Розбудови нації", отримав назву "організованого".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аграрна проблема“ на сторінці 1. Приємного читання.
