У перші роки відбудови особливо гостро постала проблема забезпечення народного господарства робочою силою. Промисловість могла розвиватися в основному за рахунок залучення додаткових контингентів робочої сили, тобто екстенсивним шляхом, а демобілізація армії затягнулася на кілька років. Тому на початкових етапах післявоєнної відбудови широко використовувалася примусова праця - як німецьких військовополонених, так і радянських в'язнів ГУЛАГу. Набули широкого розвитку трудові мобілізації, особливо через оргнабір сільських трудівників. Примусовий по суті набір робочої сили на відбудову донецьких шахті металургійних заводів висвітлювався як патріотичний рух комсомольців і молоді. Проте сільська молодь не мала паспортів і могла залишити село тільки шляхом оргнабору, призову в армію або зарахування до вищого
навчального закладу. Тому установи оргнабору без особливих труднощів виконували свої плани. Молодь бажала будь-яким чином виїхати з села.
• 20 жовтня 1948 р. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову "Про план полезахисних лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР". Цей план був реакцією Кремля на посуху, неврожай і голод 1946-1947 рр. Постанова подавалася пропагандистами як "Сталінський план перетворення природи". Реалізація великих об'єктів плану здебільшого покладалася на в'язнів ГУЛАГу, а об'єктів місцевого значення - на відповідні органи влади, які часто використовували примусову працю у святково піднесеній формі "народної будови". Реалізація розраховувалася на півтора десятиліття. За цей час треба було створити вісім державних лісосмуг у степових і лісостепових районах СРСР загальною довжиною 5320 км і шириною до 100 метрів. Захисні лісосмуги на полях колгоспів і радгоспів повинні були створюватися на площі 5,7 млн га. Найбільшими об'єктами "Сталінського плану перетворення природи" були так звані великі будови комунізму - Волго-Донський і Головний Туркменський канали, великі гідроелектростанції на Волзі та Дніпрі. Навколо них розгорнулася велика пропагандистська робота. Проте будівництво цих об'єктів вимагало величезних коштів і просувалося уповільнено.
• 26 травня 1945 р. ДКО прийняв постанову "Про заходи щодо перебудови промисловості у зв'язку зі скороченням виробництва озброєнь". Вона стала вихідним пунктом у демілітаризації народного господарства, налагодженні випуску продукції для потреб відбудови і задоволення попиту населення. Машинобудівні і металургійні заводи переходили на випуск мирної продукції. Хімічна промисловість замість вибухових речовин почала виробляти мінеральні добрива. В грудні 1945 р. наркомату сільськогосподарського машинобудування СРСР були передані основні підприємства, які мали відповідну довоєнну спеціалізацію: одеський завод ім. Жовтневої революції, кіровоградський завод "Червона зірка", запорізький завод "Комунар", харківські заводи ім. М.Фрунзе і "Серп та молот". На базі Київського танкоремонтного заводу був організований великий завод з виробництва мотоциклів (з устаткуванням, вивезеним з Німеччини по репараціях). Дніпропетровський авіаційний завод почав виробляти інструменти і нестандартне устаткування для автомобільної промисловості.
Проте демілітаризація промисловості здійснювалася лише до певної межі. Майже на кожному заводі залишалися цехи для вироблення продукції оборонного значення, у тому числі на підприємствах групи "Б". У першу чергу радянська промисловість повинна була обслуговувати потреби армії, чисельність якої залишалася надзвичайно високою, незважаючи на здійснену в 1945-1948 рр. демобілізацію.
14 грудня 1947 р. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКЛ(б) прийняли постанову про проведення грошової реформи з одночасною ліквідацією карткової системи постачання продовольчих і промислових товарів. Розподільники перетворювалися на магазини, де населення могло купувати наявні товари за бажанням, а точніше - у відповідності з розміром наявних у нього грошових знаків. Оскільки єдиним господарюючим суб'єктом в економіці комуністичного типу залишалася держава, вона могла регулювати обсяг фонду заробітної плати, так само як обсяг товарів широкого вжитку, що вироблялися на підприємствах або в колгоспах. Держава могла регулювати економічними або навіть адміністративними засобами потоки товарів, що вироблялися з метою відчуження на присадибних ділянках колгоспників або працівників державних підприємств. Проте за всіх умов використання грошових регуляторів у економічному житті було набагато зручнішою для держави справою, ніж прямий продуктообмін за картками. Хоч реалізація карток теж відбувалася за гроші, при такому способі розподілу продукції широкого споживання стимулююча роль заробітної плати майже зовсім зникала.
Грошова реформа 1947 р. мала яскраво виражений конфіскаційний характер. Держава розв'язувала свої проблеми (зокрема інфляцію воєнного часу) за рахунок населення. Нові рублі обмінювалися у співвідношенні 1:10. Всі заощадження на руках у населення одразу ж знецінилися. Ті, хто тримав свої заощадження в ощадних касах, теж втрачали, але набагато менше. Вклади в сумі до 3 тис. руб. можна було обмінювати у співвідношенні 1:1. Якщо вклад не перевищував 10 тис. руб., обмінювали три старих рублі на два нових. Одночасно здійснювалася конверсія всіх викуплених населенням облігацій державних позик (за винятком позики 1947 р.), але у співвідношенні 1 : 3. Заощадження у формі вкладів у ощадкасах і в облігаціях державних позик були переважно у міського населення. Селяни тримали свої заощадження, якщо вони існували взагалі, на руках. Тому здійснюваний одночасно з грошовою реформою перехід від низьких пайкових цін до більш високих єдиних державних цін на товари широкого споживання у місті виявився м'якшим, ніж на селі.
Характер відбудовного процесу, що склався у воєнних умовах, не змінився і після 1945 р. Як і раніше, підприємства України відбудовувалися за допомогою шефів - заводів і фабрик, розташованих на неокупованих територіях СРСР. Найбільш важливим будовам одночасно надавалася допомога десятками підприємств. Наприклад, "Запоріжсталі" допомагали 112 підприємств, а Дніпрогесу - 120 заводів і фабрик багатьох республік.
У вугільній промисловості за першу післявоєнну п'ятирічку було відбудовано 129 шахт загальною потужністю до 52 млн т і закладено 60 нових шахт потужністю 32 млн т. Довоєнна потужність вуглевидобутку була досягнута в межах цієї п'ятирічки.
Перший промисловий струм Дніпрогес дав у березні 1947 р. У 1950 р. стали до ладу останні агрегати, і гідроелектростанція вийшла на проектну потужність. У першу післявоєнну п'ятирічку були відбудовані найбільші теплові електростанції - Зуївська, Харківська ДРЕС № 2, Криворізька ДРЕС. Поряд з великими будувалися енергетичні станції у колгоспах і радгоспах для вироблення струму потужністю від 50 до 100 кВт. Внаслідок дефіцитності вугілля і особливо мазуту було взято курс на створення мережі сільських гідроелектростанцій. У 1950 р. працювала 891 сільська ГЕС загальною потужністю 28 тис. кВт (збільшення проти довоєнного рівня - у 3,5 раза). Всього наприкінці п'ятирічки діяло 4483 сільські електростанції сумарною потужністю 133 тис. кВт (у 1940 р. - 62 тис. кВт). Вся українська електроенергетика у 1950 р. виробила 14,7 млрд кВт-год. електроенергії, тобто на 19 % більше, ніж до війни.
Рівень 1940 р. з виробництва прокату і видобутку залізної руди в УРСР був досягнутий в останньому році четвертої п'ятирічки. Роком пізніше були відновлені довоєнні масштаби виробництва чавуну, сталі і коксу.
Машинобудівні підприємства в основному були відбудовані у 1948 р. З випуску валової продукції машинобудування Україна в 1950 р. перевищила довоєнний рівень на 44 %.
Роботи з відновлення легкої промисловості у четвертій п'ятирічці не були закінчені. Порівняно з обсягом виробництва 1940 р., прийнятим за 100 %, валова продукція бавовняної галузі становила у 1950 р. 85, вовняної - 75, трикотажної - 83, шкіряної - 71, взуттєвої - 67 %. Жалюгідні за обсягом капіталовкладення на відбудову легкої промисловості використовувалися перш за все на дрібних підприємствах, які можна було ввести в дію за короткий строк. Це неминуче позначалося на темпах відбудови найбільших об'єктів, що подовжувало відбудовний процес у цій галузі.
Більше уваги було приділено традиційно розвинутій в Україні харчовій промисловості. Значною мірою вона була представлена підприємствами загальносоюзного підпорядкування, які краще фінансувалися, ніж місцева і республіканська промисловість. Маючи асигнування із загальносоюзного бюджету, найбільші підприємства різноманітних галузей харчової промисловості віддавали свою продукцію або за межі України, або розташованим у республіці споживачам загальносоюзного підпорядкування.
Вкрай важкими були наслідки окупації для українського села. Війна підірвала його продуктивні сили. У 1945 р. чисельність працездатного населення не перевищувала 3,5 млн осіб проти 7,2 млн перед війною. Після повернення тих, хто залишився живим, з армії і з евакуації кількість працездатних зросла до 5,6 млн осіб, але не досягла довоєнного рівня.
Ще у довоєнний період більше половини території України було розорано (31 337 тис. га з 60 370 тис). Посівні ллоші сільськогосподарських культур уже в 1946 р. сягнули до 81 % від довоєнних, а в 1950 р. - 97,8 %. Дві третини цих площ перебувало під зерновими культурами. Щоб обробляти такі величезні площі, була потрібна величезна кількість тракторів, комбайнів і вантажних автомобілів. Держава постійно збільшувала обсяги поставок цієї техніки на село, переважно ~ на машинно-тракторні станції. Тягова потужність тракторів МТС і жива тяглова сила в колгоспах (у переведенні на механічну силу) зросли з 3026 тис. к. с. у 1940 р. до 3161 тис. к. с. у 1950 р. За цей час питома вага тракторної тягової сили МТС збільшилася з 45 до 58 %, а живої тяглової сили колгоспів - зменшилася з 55 до 42 %.
Незважаючи на зростання механізації, доля ручної праці залишалася високою. Більш-менш задовільні показники механізації праці у 1950 р. спостерігалися при оранці парів (93 %), сівбі цукрових буряків (95), оранці зябу (89), збиранні соняшнику комбайнами (82), посівах озимих культур (78) і сівбі соняшнику та зернових (74 %). Збирання зернових комбайнами забезпечувалося тільки на 34 %, а збирання цукрових буряків - на 2 %.
Бурякозбиральні комбайни були недосконалими і призводили до великих втрат продукції.
У 1948 р. Хрущов ініціював "всенародний рух" за укрупнення колгоспів. Мета реформи була абсолютно зрозумілою: розширити сферу застосування техніки МТС у колгоспах. Порівняно з довоєнним періодом кількість колгоспів на кінець 1950 р. скоротилася в Україні з 28 374 до 19 295, а кількість дворів, що припадали в середньому на один колгосп, збільшилася з 141 до 285. У 1949 р. три чверті всіх колгоспів мали менше 200 дворів, а за розмірами посівної площі переважали господарства з посівами до 1000 га (78 % усіх господарств). На кінець 1950 р. найбільшого поширення набули колгоспи, що мали понад 200 дворів (60 %) і понад 1000 га посівної площі (57 % усіх колгоспів).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відбудова народного господарства“ на сторінці 1. Приємного читання.
