Предметом особливої опіки та любові кількох поколінь династії Терещенків стало мистецтво - живопис, архітектура, музика. їх коштом збудовані приміщення Політехнічного інституту, Музей старовини і мистецтва (тепер Національний художній музей України), Троїцький народний дім (нині - Театр оперети). Охоче фінансували вони будівництво церковних споруд - Вол оди мирського та Миколаївського соборів, Покровського монастиря, Покровської церкви на Солом'янці. У колишньому особняку Миколи Терешенка нині знаходиться Національний музей Т.Г.Шевченка. На кошти онука Миколи Терешенка Михайла Івановича, відомого політичного діяча, мецената, шанувальника мистецтв, в 1913 р. в Києві була заснована консерваторія.
Предметом захоплення родини був живопис. Збирати живопис вони почали у 70-ті рр. XIX ст. Професійним колекціонуванням та меценатством займалися Іван Миколайович та Ольга Миколаївна Терещенки. 1877 р. Іван Терешенко підтримав ініціативу вчителя малювання, уродженця Глухова Миколи Мурашка про створення рисувальної школи. Спеціально для цього був збудований триповерховий будинок зі світлими залами та унікальною колекцією предметів мистецтва. Фінансову допомогу Міській рисувальній школі І.М.Терещенко надавав протягом чверті століття. В школі М.І.Мурашка брали уроки малювання Валентин Сєров, Костянтин Малевич, Леся Українка, Ольга Форш та ін.
В особистих колекціях членів сім'ї Терещенків знаходилися картини І.Рєпіна, І.Айвазовського, М.Врубеля, І.Шишкіна, А.Куїнджі, В.Верещагіна, І.Крамського, М.Ярошенка, К.Трутовського, В.Петрова та багатьох інших. У1892 р. для картинної галереї І.М.Терешенка збудовано спеціально двоповерховий будинок, де експонувалося понад 100 картин. На основі його колекції виник Київський музей російського мистецтва. Унікальна колекція картин та антикваріату стала основою Музею мистецтв Богдана та Варвари Ханенків (дочки Миколи Терешенка).
Відомим меценатом і колекціонером на Катеринославщині був поміщик і підприємець Олександр Поль, з ім'ям якого пов'язано розвідування і розроблення Криворізького гірничорудного басейну. На основі його колекції старожитностей в Катеринославі був утворений історико-краєзнавчий музей.
Перехід від аграрного до індустріального суспільства супроводжувався виникненням нових соціальних груп, яким належала провідна роль у функціонуванні нового індустріального суспільства: промисловців та робітників.
Робітники, робітничий клас, пролетаріат - соціальна група, що почала формуватися в процесі модернізації економічної та соціальної сфер традиційного суспільства. Характерною ознакою належності до неї є відсутність виробничої власності та потреба продавати свою робочу силу. За місцем прикладання своєї праці на кінець XIX ст. (1897 р.) серед робітників України склалася така стратифікація: у промисловості працювало 330 тис; сільському господарстві - 425 тис; транспорті - 60 тис; торгівлі - 35 тис; поденну роботу виконувало - 200 тис; прислуговувало - 429 тис. робітників.
Найбільш кваліфіковану та освічену, але водночас найменш чисельну частину пролетаріату становили індустріальні робітники, які були пов'язані з промисловим виробництвом, що базувалося на новій техніці. Найчисленнішим же загоном були сільськогосподарські робітники, праця яких носила сезонний характер і не потребувала значної кваліфікації. Саме ця група була тісно пов'язана з селом і поповнювалася за рахунок збіднілих, безземельних господарів-селян. Важливим джерелом поповнення пролетаріату в Україні були прийшлі робітники з Росії, які мали певний стаж роботи на промислових підприємствах. Робітничий клас в Україні формувався і з ремісників та кустарів, які не витримували конкуренції з промисловим виробництвом і розорювалися. Велика промисловість перетворювала ремісників, кустарів, дрібних господарів у найманих робітників.
Індустріальний пролетаріат був зосереджений здебільшого в Катеринославській, Київській і Харківській губерніях, а сільськогосподарський - переважно на Півдні, у Херсонській, Таврійській, Катеринославській губерніях.
Національний склад робітничого класу України свідчить про особливості його походження. Більшість сільськогосподарського і ремісничого пролетаріату були українського походження. Робітники харчової промисловості Правобережжя були українці. Щодо національного складу індустріального пролетаріату, то тут більшість становили робітники, що прийшли з російських промислових регіонів, така ситуація склалася зокрема в Донецько-Криворізькому басейні.
Формування системи соціального партнерства було пов'язане з підвищенням культурного та освітнього рівня робітників. Індустріальне виробництво, складні технологічні процеси все більше потребували кваліфікованих робочих кадрів, розумово розвиненого, освіченого робітника. Загальний рівень освіти населення в Україні був нижчим, ніж у Росії. За переписом 1897 р., в Україні грамотних було 19,8 %, в той час як у Росії - 21,1 %.
Російський уряд значно менше, ніж розвинені європейські країни, асигнував коштів на потреби народної освіти - всього 2 % від державного бюджету (у той час, як у Великій Британії на ці витрати спрямовувалось 10 %, а в Пруссії 6 %). За таких умов ініціативу з розвитку народної освіти перебрали на себе земства, наукові, технічні товариства та підприємці.
У добу модернізації відбувалося формування такої нової соціальної верстви, як інтелігенція. В XIX ст. інтелігентами називали освічених осіб, які фахово займалися розумовою діяльністю. До інтелігенції належать творці культурних та духовних цінностей - науковці, вчителі, журналісти, письменники, художники, юристи, лікарі, священики.
Особлива роль в українській історії належала духовенству. В добу середньовіччя духовенство, особливо чорне (чернецтво) було творцем і оборонцем культурних цінностей народу. У модерну добу соціальні функції духовенства суттєво змінюються. У Наддніпрянській Україні ідейний провід у суспільстві перебирає дворянська інтелігенція. У західноукраїнських землях духовенство перебувало в злиденному матеріальному та соціальному становищі. Лише верхівка греко-католицького духовенства - священицька інтелігенція починає справу культурного відродження у західноукраїнських землях.
В епоху модернізації народжується нова українська інтелігенція, яка виконує важливі економічні, культурні, соціально-психологічні функції в суспільстві. Індустріалізація виробництва, запровадження машин, нових виробничих технологій потребували освічених кадрів - інженерів, техніків, технологів. Попит на освічених людей стимулює розвиток освітньої сфери. Ускладнення виробничих процесів було тісно пов'язане зі станом науки, розвитком фундаментальних природничих і прикладних технічних дисциплін. Досягнення в освітянській та науковій сферах були неможливі без піднесення культури - високої та повсякденної, що також було передумовою становлення національної інтелігенції.
Традиційним джерелом поповнення кола освічених людей у дореформений період були вищі стани суспільства: дворянство, офіцерство, духовенство. В добу модернізації відбувається "демократизація" джерел поповнення людей інтелектуальної праці. Демократичні шкільні та університетські установи доби "великих реформ" відчиняли двері учбових закладів усіх рівнів для вихідців з нижчих станів суспільства - міщан, селян, солдатів, різночинців. Найбільшу кількість випускників вітчизняних університетів становили вихідці з духовенства, дворянства, поряд з ними право на освіту отримали діти селян і міщан.
В процесі становлення нової соціальної страти відбувалася її структуризація. Виходячи з потреб господарської та соціокультурної сфер, можна виділити три основних загони представників розумової праці: 1) технічна інтелігенція; 2) учительська; 3) творча.
Кадри технічної інтелігенції традиційно готувалися в столичних університетах та вищих навчальних закладах. На периферії імперії на Півдні та в Південно-Західному краї, де набував сили процес індустріалізації, пов'язаний з розвитком гірничовидобувної, металургійної, машинобудівної, легкої промисловості, технічно грамотних кадрів не вистачало. З огляду на це наприкінці XIX ст. завдяки заходам гірничопромисловців та інших підприємців в Україні виникають вищі навчальні заклади технічного профілю. В 1898 р. засновано Київський політехнічний інститут, 1899 р. - Вище гірниче училище в Катеринославі, яке в 1912 р. було перетворене на Гірничий інститут.
Найчисленніший загін української інтелігенції становило вчительство. В добу великих реформ відчувався сильний потяг до освіти, знань, особливо точних, технічних наук серед нижчих станів населення. Для підготовки вчителів, яких так не вистачало особливо в селах, виникла ціла низка учбових закладів. На першому місці за характером і якістю підготовки вчительського корпусу знаходилися університети, учительські інститути. Педагогічні кадри готували учительські семінарії, церковно-учительські школи, постійні педагогічні курси, короткочасні курси при земствах.
Усього в селах України, заданими на 1898 р., налічувалося 27 тис. учителів, 755 тис. учнів, близько 14 тис. шкіл. Основним джерелом формування сільської педагогічної інтелігенції були представники нижчих станів. У 1881 р. серед сільських учителів в Україні 44,1 % були вихідцями з сільського духовенства, 26,7 % - селян, 8 % - міщан і ремісників, 4 % - солдатських чинів, тобто 2/5 (близько 40 %) їх складу рекрутувалося з нижчих станів суспільства.
Особливу групу становить творча інтелігенція - літератори, публіцисти, музиканти, діячі театру, університетські професори, вчені тощо. Вони виступали справжньою творчою меншиною нації, активним носієм національної ідеології, творцем духовних цінностей українського народу. їх доробком було створення нової української культури епохи модерну.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Модернізаційні процеси в соціальній сфері“ на сторінці 2. Приємного читання.
