Політична дезінтеграція руських князівств, викликана як розростанням князівської родини, усвідомлення представниками окремих її гілок власної окремішності та самодостатності, так і низкою зовнішніх факторів (наприклад, поступовим затуханням загрози з півдня - після припинення існування Хозарського каганату, та з півночі - після припинення набігів вікінгів), ще напередодні навали монгольських орд призводить до поступового розходження шляхів історичного розвитку колись політично єдиного організму. Руська земля продовжує існувати як певна єдина конфесійна територія, що управляється з Києва й освячується сакральним авторитетом Києва. Проте з початком XII ст. в Київській Русі виникають і формуються кілька самостійних політичних центрів. Причому кожен з них за своїми розмірами та потенціалом не поступався тогочасним ранньофеодальним монархіям Центральної і Західної Європи.
Типологічно названі політичні центри виступають як державні організми, генетично пов'язані зі спільним спадком. У кожному з них політична організація фокусується на моделі взаємодії князя, боярської дружини та віча. Але співвідношення владних можливостей кожного з цих елементів у різних системах різне.
Дослідники зазначають, що політичні організації, які склалися на теренах Київської Русі напередодні монгольської навали, типологічно можна поділити на три групи: ранньофеодальна монархія, феодальна республіка та деспотична монархія.
Прикладом ранньофеодальної монархії можуть повною мірою служити Київське та Галицько-Волинське князівства. У них, як і раніше, залишалася сильною князівська влада, що опиралася на підтримку дружини. Думка дружини, принаймні старшої частини бояр, була важливою при вирішенні питань війни та миру, заміщення вакантних князівських столів тощо. Звичайно ж, голос князя вважався вирішальним, але лише після того, як йому вдавалося переконати у своїй правоті дружинників.
З думкою своїх бояр змушений узгоджувати свої дії київський князь та ще більшим впливом, особливо в часи послаблення князівської влади, користувалися бояри галицькі. Так, саме галицьке боярство на початку XIII ст. визначало претендента на князівський стіл, а також межі його повноважень. А у вересні 1211 р. взагалі трапилась екстраординарна подія в історії Русі - публічне вбивство боярами ненависних їм князів з дому Ігоревичів.
У критичні ситуації, коли з певних причин втрачалася владна дієздатність князя, або останній втрачав довіру підданих, вирішальну роль відігравало віче. Учасники віча могли прогнати свого князя, або запросити на власний розсуд кандидата на вакантний стіл.
Таким чином, подібну модель політичної взаємодії, за якої влада князя опиралася на силу князівської дружини та контролювалася вічем, з достатньою мірою впевненості можна класифікувати як ранньофеодальну монархію.
Принципово відмінний тип державної організації склався на землях Північно-Західної Русі - зокрема в Новгородській землі (трохи згодом подібні процеси мали місце і в Пскові). Там верховна влада київського князя, яку він реалізовував через посадження на столі свого князя-посадника, з часом істотно послабла. І після подій новгородського повстання 1136 р., коли віче прогнало призначеного великим київським князем намісника і почало обирати князів та й інших представників міської адміністрації, в Новгороді утвердилися порядки феодальної республіки.
Причому, зважаючи на доступ до всієї повноти влади в місті лише незначної групи панівного класу (зокрема, на уряд посадників обирали лише членів вузького кола боярських сімей) та, навіть, участь у роботі віча лише міського патриціату (300-500 чоловік), Новгородську республіку доцільно класифікувати як аристократичну чи боярську феодальну республіку.
На землях Північ но-Східної Русі, порівняно пізно освоєних слов'янськими етнічними елементами, сформувався свій тип державних відносин. Дослідники стверджують, що вирішальну роль при формуванні цього типу державності відіграв саме фактор пізнього освоєння цих територій. На цих землях не існувало глибоких вічових традицій, а крім того, ростово-суздальські князі, передовсім Андрій Боголюбський, у своїй діяльності знайшли соціальну опору не в боярстві чи місцевій племінній знаті, як це було в Південно-Західній Русі, а у середовищі так званої службової організації, князівських слуг, дворових холопах, які були особисто залежні від князя. Зрозуміло, що, на відміну від дружинників, які сприймали себе товаришами князя, князівська дворня (або дворяни), незважаючи на своє соціальне піднесення порівняно з іншими групами населення, й надалі залишалися його слугами.
У цій частині Русі формується така модель службового зв'язку, де була відсутня договірна основа, а слуга перебував у прямій і безумовній залежності від володаря. Це створює основи для формування такого типу політичної організації, яку доцільно буде класифікувати як деспотичну монархію.
Упродовж XI - початку XIII ст. на політичній карті Київської Русі виникло близько 15 великих удільних князівств. Причому процеси подальшого політико-адміністративного дроблення на цьому не завершилися, і кожен з удільних князів мав певну - в одних випадках більшу, а інших - меншу кількість власних васалів, що очолювали невеликі князівства.
Напередодні навали орд Батия на Русь на землях, що нині перебувають у складі Української держави, сформувалося п'ять великих князівств - Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке (два останніх, як уже згадувалося вище, наприкінці XII ст. були об'єднані в єдине князівство).
Київська земля, будучи давнім територіальним і політичним центром Давньої Русі, на відміну від більшості інших руських земель, не набула статусу спадкової отчини якоїсь однієї князівської гілки Рюриковичів. Упродовж XII - першої половини XIII ст. вона вважалася власністю великокнязівського київського столу, а відтак була загально династичною спадщиною Рюриковичів.
Територія Київської землі в основних рисах сформувалася переважно на початку другої половини XI ст. Саме у цей час відбулося розмежування територій між Києвом, Черніговом і Переяславом.
До київського князівського столу належали такі землі: правобережні території полян, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів та - уличів. Крім того, в різні часи до київського столу належали В'ятицька волость Ольговичів, Посейм'я й Турівська волость (у князювання Мономаха). Таким чином, географічно до Київської землі на лівому березі Дніпра належала невелика смуга території, що простяглася від Десни до Трубежу, з центром волості у Сакові. На правому березі до Київської землі належали землі, що лежали на південь від вододілу Прип'яті, Березини та Німану, на схід - від Горині й Західного Бугу, та на північний схід - від Случі, Південного Бугу та Росі (згодом - Тясмина).
Серед інших руських територій Київська земля була найбільш густонаселеною та найліпше розвинутою економічно. У ній був також найвищий рівень урбанізації - літописи згадують про існування напередодні Батиєвої навали на Русь на Київщині близько 80 міст.
Головним політико-адміністративним центром і найбільш економічно розвинутим містом цієї землі був, звичайно, Київ. Кількість його населення доходила до 50 тис. осіб і за цими показниками він був не лише одним з найбільших міст Русі, а й усієї середньовічної Європи. У політичному плані, незважаючи на зростання відцентрових тенденцій на Русі та формування нових політичних центрів, Київ і надалі залишався символом верховної влади та руської єдності. Хоча запекла міжусобна боротьба, що її вели за Київ чернігівські, смоленські, волинські, ростово-суздальські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об'єктивно спричиняла послаблення Київської землі, шкодила її економічному розвиткові й політичній консолідації.
Формування Чернігівського удільного князівства завершилося в XI ст. Перед тим спробу відокремитися від Києва вчинив брат Ярослава Мудрого Мстислав, котрий провів розподіл територій по Дніпру. І зважаючи на силу Мстислава, Ярослав був змушений визнати такий стан речей. Після смерті брата-суперника Ярослав Мудрий посадив на чернігівському князівському столі свого сина Святослава, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасну Тамань). Проте тенденції до розмежування з Києвом демонстрував і Святослав Ярославич, а особливо наполегливим у цьому був його син Олег - родоначальник місцевої династії Олеговичів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тенденції політичного розвитку Давньоруської держави“ на сторінці 1. Приємного читання.
