Загострення економічної кризи збіглося з піком мітингового етапу горбачовської "перебудови". Темп політичного життя в Україні різко прискорився з осені 1989 р. Його внутрішній зміст визначався виборами до Верховної Ради УРСР та місцевих рад, які були призначені на березень 1990 р.
Було б спрощенням припустити, що вододіл у політичній боротьбі пролягав між КПРС-КПУ і Народним рухом України. Такий вододіл був неможливим хоча б тому, що КПРС-КПУ була державною структурою, а не політичною партією. НРУ теж був не партією, а широким рухом, який увібрав в себе різноманітні політичні течії і партії, об'єднані однією метою: добитися суверенізації існуючої Української держави.
Сама номенклатура КПРС-КПУ почала розколюватися надвоє: одна її частина прагнула зберегти завойовані раніше позиції, що було марною справою після реалізації конституційної реформи М.Горбачова. Інша, яка дивилася на політичне життя тверезими очима, бажала утриматися при владі, спираючись уже на радянські органи, тобто враховуючи наслідки конституційної реформи.
Специфіка політичної ситуації в Україні, як і в інших національних республіках, полягала втому, що реформаторське крило КПРС-КПУ теж розколювалося на дві частини: одна з них орієнтувалася на центр, інша - на власні сили. Але голос "суверен-комуністів" до березневих виборів 1990 р. ще був майже нечутний.
М.Горбачов мав великий клопіт з Міжрегіональною депутатською групою, яка штовхала його до поглиблення політики реформ. Зокрема, МДГ ставила питання про розвиток ринкових відносин, скасування статті Конституції СРСР про керівну роль партії, відмову від догматизованого марксизму-ленінізму і взагалі про відмову від ідеологізування суспільно-політичного життя.
Народні депутати СРСР від України, які входили до складу МДГ, утворили власний організаційний центр - Республіканський депутатський клуб України (РДКУ). Його члени виступали за укладення нового союзного договору; вилучення статті про керівну роль КПРС з Конституції УРСР; проголошення плюралізму форм власності в економіці УРСР; приведення законодавства УРСР у відповідність з міжнародними нормами про права людини.
18 листопада 1989 р. на нараді представників 43 неформальних громадських організацій у Києві було сформовано Демократичний блок України і схвалено його виборчий маніфест. Серед найбільш впливових засновників Демблоку знаходилися Народний рух України, ТУМ, "Зелений світ", "Меморіал", УГС, Всеукраїнське товариство репресованих, Спілка незалежної української молоді (СНУМ), страйкові комітети Донецька, Стаханова, Миколаєва, Львівської області. Демблок прийняв три принципи РДКУ (вимога укладення нового союзного договору була замінена більш загальним гаслом про "реальний політичний та економічний суверенітет України"). Одночасно він наголосив на необхідності прийняття нової Конституції України та легалізації УГКЦ і УАПЦ.
У першій декаді грудня відбулися великі мітинги, влаштовані Демблоком - у Львові, Тернополі, Запоріжжі, Івано-Франківську, Кам'янці-Подільському. На мітингу у Києві було висунуто ідею утворити 21 січня 1990 р. "живий ланцюг" між Києвом і Львовом, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР. Проведення "живого ланцюга" повинне було символізувати єднання Заходу і Сходу. 21 січня 1990 р. на лінії Київ-Житомир-Рівне- Тернопіль-Львів-Івано-Франківськ за руки взялися, за офіційними даними, - 450 тис, а за даними Руху - майже мільйон осіб. На території шести областей в рамках акції "Українська хвиля" було проведено ЗО мітингів. Найбільш багатолюдні мітинги відбулися у Львові (до 20 тис. осіб), Тернополі (20 тис. осіб) і Києві (16 тис. осіб).
"Живий ланцюг" і всі інші заходи, що були призначені Народним рухом на неділю 21 січня 1990 p., зустріли різку опозицію влади. Однак керівники УРСР і влада на місцях, аби не загострювати ситуацію, не наважилися на вжиття будь-яких силових методів.
Однак ситуація загострювалася. У першій декаді лютого відбулися багатотисячні мітинги в Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві та інших містах. 9 лютого у Стрию відбувся несанкціонований мітинг з участю 8 тис. осіб. Мітингуючі захопили радіовузол на заводі по виробництву скла
1 стали закликати до захоплення влади. Приміщення міськкому і райкому Компартії України вони готові були віддати під дитячі установи, а будинок офіцерів - під народні збори. Якраз в цей день відбулися пленуми Івано-Франківського, Закарпатського, Хмельницького та Донецького обкомів Компартії України, які прийняли рішення про заміну перших секретарів обкомів. Однак мітингуючі вже ставили питання про заміну політичних структур, а не окремих осіб. На 10-тисячному мітингу в Тернополі було поставлене питання про розпуск Компартії України. У Львові пролунали гасла "Україна без обкомів", "Партію - з підприємств!".
Демблок почав робити зусилля по синхронізації виступів громадян проти влади. 18 лютого 1990 p. у населених пунктах 16 областей і в столиці пройшли мітинги, у яких взяло участь близько 100 тис. осіб. На цих мітингах обговорювалися конкретні питання: про створення громадських комітетів управління на підприємствах, української національної армії на професійній основі, деполітизації армії, міліції і органів безпеки, затвердження національної символіки як державної.
З початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозиція підготувала 1565 масових заходів, у тому числі 732 несанкціонованих, в яких взяли участь понад 2 млн осіб. З кінця лютого 1990 р. в Україні розгорілася справжня "мітингова війна". 25 лютого відбулося близько 100 мітингів, в яких взяло участь до 230 тис. осіб. Більше половини мітингів організувала номенклатура. На них лунали заклики підтримати опублікований перед тим проект платформи ЦК КПРС до XXVIII з'їзду партії. НРУ та інші неформальні організації влаштували 46 мітингів, на яких розглядалася і пропагувалася виборча платформа Демблоку.
Під тиском демократичних сил правляча партія постійно відступала. Від січня по квітень 1990 р. подали у відставку одинадцять перших секретарів обкомів партії з двадцяти п'яти. У проекті платформи ЦК КПРС до XXVIII з'їзду партії, який був схвалений лютневим (1990 р.) пленумом ЦК КПРС, висловлювалася готовність проводити свою політику і боротися за збереження становища правлячої партії в рамках демократичного процесу, завойовувати голоси виборців для отримання мандату народу на формування керівних органів у центрі, в республіках і на місцях. У зв'язку з цим партія вважала за необхідне в порядку законодавчої ініціативи внести на З'їзд народних депутатів СРСР відповідну пропозицію по статті 6 Конституції СРСР.
Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР внесла важливі поправки в закон про вибори. Тепер виборчий закон не допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. Не допускалося й обрання за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді З'їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів на одне депутатське місце, з цілковитою свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.
Вибори відбулися 4 березня 1990 р. Вони відзначалися великою активністю виборців: на виборчі ділянки з'явилися 85 % тих, хто був занесений до виборчих списків. Лише у чотирьох з 450 округів бюлетені містили тільки одну кандидатуру.
Верховна Рада УРСР 12-го скликання оновилася на 90 %. Це формально засвідчило прихід у політику нової генерації людей. Чимало депутатів прийшло до влади на хвилі щирого обурення виборців з приводу "незаконних привілеїв партноменклатури". В ситуації гласності ці привілеї уперше вийшли на поверхню і вразили багатьох. Опозиція будувала на них значною мірою свою критику влади.
Компартійна номенклатура зберегла позиції у Верховній Раді нового складу, де налічувалося 93 партійні працівники. Але вона програла вибори у багатьох місцевих радах. Понад дві третини складу Львівської обласної ради становили активісти Руху, УГС, СНУМу. Ці організації мали контрольний пакет у міських і районних радах Львова, Дрогобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва. Повністю з представників цих організацій була сформована міська рада м. Трускавець. Проте представники або прибічники Компартії України все-таки контролювали більшість (18 з 31) міських та районних рад області.
Вибори показали, що поляризація та розмежування політичних сил здебільшого завершилися, лінії та кінцеві цілі визначилися. Розпочалася боротьба за принципом "хто кого?" 13 березня виконком Стрийської міської ради за участю 22 новообраних депутатів ухвалив рішення підняти над будинком міськради синьо-жовтий прапор. Підняття національного прапора відбулося наступного дня у присутності 5 тис. жителів, що зібралися з цієї нагоди. О сьомій годині вечора 24 липня 1990 р. за рішенням Київради в центрі столиці України на високій щоглі замайорів синьо-жовтий прапор. Багато днів кияни клали квіти до підніжжя щогли, вітаючи таким чином зримий крок у напрямі суверенізації України.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суверенізація Української PCP“ на сторінці 1. Приємного читання.
