Першим суб'єктом писемної історії на території України виступає протодержавне утворення іраномовних племен - Скіфське царство (VI-III ст. до н. е.).
За однією з версій, скіфи були вихідцями з передгір'їв Алтаю чи аральських степів, за іншою - з межиріччя Сирдар'ї й Амудар'ї у Середній Азії, а ще за іншою - Степове Поволжя. Як вірогідну прабатьківщину скіфів називають також землі Північного Причорномор'я.
Згідно з останньою гіпотезою, їхні пращури (не відкидається можливість і трансформації культури кіммерійців) у середині II тис. до н. е. під час руйнування індоіранської спільноти мігрували на схід, Ймовірно в перед-кавказькі степи. У 670-ті роки до н. е. скіфи приходять у Передню Азію. Найбільшої могутності скіфи набули в Передній Азії у роки правління скіфського царя Мадія. В цей час вони успішно воювали із мідійцями та поширили свій вплив аж до Єгипту.
Найвірогіднішою ж причиною повернення скіфів на землі Північного Причорномор'я, що мало місце наприкінці VII - початку VI ст. до н. е., було прагнення встановити контроль над торговельними шляхами, які сполучали грецькі причорноморські міста та землеробські райони Лісостепу. Контроль над ними Й посередницька діяльність у торгівлі обіцяли скіфській знаті значні прибутки.
З VI ст, до н. е. фіксується існування Царства Скіфів, територія якого, за свідченням Геродота, простяглася на 600-700 км від Дону до Дунаю, і приблизно на стільки ж від Чорного й Азовського морів до Верхів'я Дніпра й впадіння в нього Прип'яті та Десни.
Найважливішою подією в ранній історії Царства Скіфів стала війна з Персією, що мала місце між 514 та 510 рр. до н. е. Вдавшись до тактики виснаження ворога, скіфам удалось перемогти величезну армію перського володаря Дарія і заслужити славу непереможених воїнів.
Згідно зі свідченням античних авторів, Скіфію населяли як кочові, так і осілі народи. Скіфи-кочівники заселяли причорноморські степи Правобережжя й частину Лівобережжя до р. Молочної; царські скіфи - степовий Крим і Приазов'я до р. Дону; скіфи-орачі - межиріччя Дніпра й Дністра від р. Синюхи - притоки Південного Бугу - до північної Київщини й Південної Волині, а скіфи-землероби - лісостепове Лівобережжя.
Панівною групою були царські скіфи, яких тодішні греки називали вільними скіфами. Вони самі вважали себе найкращими й найчисленнішими, а решту племен - підвладними собі. В основі підпорядкування лежали відносини данництва, оперті на військовий примус.
Намагаючись протистояти скіфам, лісостепове населення було змушене згуртовуватися і зводити городища, обнесені високими валами та окопані глибокими ровами. Найвідомішими городищами скіфських часів у Лісостеповій зоні України є Мотронинське городище неподалік Чигирина (200 га), Трахтемирівське навпроти Переяслава-Хмельницького (500 га), Більське на Ворсклі (4 тис. га) та Ходосівське під Києвом (2 тис. га). За укріпленими стінами городищ від нападників ховалися не лише його мешканці, а й жителі навколишніх сіл, а також вони тут оберігали свою худобу та найцінніші речі.
Велика Скіфія досягла вершини свого розвитку в IV ст. до н. е., особливо в часи царювання скіфського правителя Атея. Цим часом датується найбільша кількість багатих скіфських поховань, буквально наповнених дорогоцінними золотими речами. Скіфські царі починають карбувати власну монету. Тоді ж спостерігається і небачений раніше демографічний вибух. Чисельність населення Степу зросла у кілька разів порівняно з попередніми часами.
Влада у скіфському об'єднанні ґрунтувалася на принципах ієрархічності племінних груп (вибудованої на уявленнях про старшинство певних генеалогічних ліній) та спадковості царської влади в межах царського роду. Такий тип влади означується як вождизм, тобто такий вид потестарної структури, головною функцією якої є регулювання адміністративно-економічної сфери. Вождизмові, на відміну від держави, не притаманні легалізований примус та насильство.
Водночас у добу найвищого розквіту Причорноморської Скіфії, а перед тим у часи успішних походів до Передньої Азії потестарна за формою військова організація трансформувалася у військово-політичну, забезпечуючи в такий спосіб реалізацію завдання зовнішньо-експлуататорської діяльності. Це дає підстави говорити як про переривчастий розвиток скіфської державності, так і її недосконалість порівняно з державами розвинутого типу.
Своєрідність скіфської культури зумовлювалася передовсім тим, що вона сформувалася на основі синтезу кочової культури іранських племен та елементів передньоазійських, кавказьких, еллінських, фракійських і лісостепових праслов'янських культур. Чи не найбільш помітний вплив на скіфську культуру справило їхнє перебування в Передній Азії, де вони зазнали впливів із боку тогочасних світових цивілізаційних центрів - Мідії, Новохетського царства, Ассирії та Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, віруваннях, мистецтві скіфів. Під час перебування скіфських об'єднань на землях Північного Причорномор'я домінуючими були античні впливи. Загалом же значення скіфської культури полягало насамперед у тому, що вона стала об'єднуючою ланкою, своєрідним медіумом між тогочасними цивілізаційними центрами та рештою світу.
Скіфському мистецтву була притаманна добре розвинута зовнішня символіка. Характерною її рисою стали зооморфні сюжети. На їх основі в VII-VI ст. до н. е. склався самобутній стиль - так званий звіриний стиль. Улюбленими персонажами цього мистецького стилю були олень, грифо-баран, цап. Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї воїнів. Як гадають сучасні дослідники, вони уособлювали героїзованих пращурів. Наприкінці V і особливо в IV ст. до н. е. спостерігається розквіт елліно-скіфського мистецтва. У ньому грецька форма органічно поєдналася з варварським змістом.
Скіфська релігія за своєю суттю була політеїстичною. В обрядовості переважав шаманізм. Найбільш зримо шаманські риси простежуються у так званих вівтарях Арея. Щороку біля підніжжя вівтаря - чотирикутної піраміди із хмизу з встромленим у верхівку старовинним мечем - приносили в жертву полонених та велику кількість худоби. Людською кров'ю окроплювали меч - символ божества.
Часи найбільшого піднесення Скіфії водночас демонстрували й переконливі ознаки кризових явищ. Непомірна жага наживи кочової верхівки виснажила землеробські племена Лісостепу. А прагнення поширити свій вплив на сусідні регіони, зокрема Балкани, зіштовхнула Скіфію з могутнім конкурентом - Філіплом І Македонським. У 339 р. до н. е. у вирішальній битві з македонцями скіфи зазнають поразки.
Після цієї поразки скіфи ще певний час демонструють ознаки неймовірної могутності, залишаючи в Степу над могилами своїх правителів наповнені золотом та дорогоцінностями високі кургани. Внаслідок фатального поєднання згаданих об'єктивних і суб'єктивних чинників відбувається повна руйнація економічної бази скіфського політичного об'єднання Велика Скіфія. 1 вже на початку 111 ст. до н. е. скіфи назавжди зникають з історичної арени. Після цього північнопричорноморські степи, де так буйно вирувало життя, запустіли, аж поки наприкінці III - початку II ст. до н. е. їх не заповнили нові кочові народи.
Як своєрідне нагадування про часи слави Великої Скіфії у Криму і Нижньому Подніпров'ї існувала так звана Мала Скіфія. У III ст. н. е. вона була підкорена боспорськими царями. Тоді ж зазнала руйнувань і знаменита столиця Малої Скіфії - Неаполь Скіфський, а також остаточно перестали траплятися згадки про скіфський етнос.
Говорячи про поширення зверхності скіфів над племенами Українського Лісостепу та Степу, варто сказати побіжно і про ті народи, які, незважаючи на такий потужний натиск іраномовних кочовиків, зуміли протистояти цьому натискові. Зокрема, це племена таврів, що жили в гірському Криму й займалися землеробством та відгінним скотарством і зуміли весь цей час розвиватися досить стабільно, не піддаючись впливам ні скіфського, ні античного світу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Скіфський світ“ на сторінці 1. Приємного читання.
