Велике князівство Литовсько-Руське (остаточне формування території якого завершилося лише в 1520-ті рр.) на кінець XV ст. було державою нецентралізованою, в якій не було проведено уніфікацію державних порядків і традицій політичного життя. Становлення державної території через прилучення нових земель відбувалося без негайного зруйнування особливостей їх соціального та політичного устрою, а через визнання Вільно факту їх консервації - традиційним гаслом урядової політики, як відомо, був принцип: старини не рухати, новини не вводити (такий підхід явно суперечив принциповим засадам об'єднавчої практики східного сусіди - Великого князівства Московського, керівництво якого після приєднання нових територій намагалося будь-що ліквідувати прояви місцевого партикуляризму).
Внаслідок реалізації віденською владою такої політики окремі землі Великого князівства Литовсько-Руського ще довго зберігали місцевий колорит, що в межах усієї держави породжував існування своєрідного конгломерату старих і нових інститутів влади, а також різного рівня залежності тих чи інших земель від центральної влади. Так, у територіальному відношенні Велике князівство було об'єднанням окремих територіально-історичних частин, а саме: власне Литва, Русь Литовська, Жемайтія, Полісся, Берестейська земля, роздроблена Чернігово-Сіверщина та п'ять земель, що користувалися особливим статусом, - Волинська, Київська, Подільська, Смоленська, Полоцька й Вітебська.
У безпосередньому управлінні великого князя литовського перебували лише його вотчинні землі, розташовані в Литві та навколо деяких білоруських земель. Рештою земель або управляли князі, які визнали васальну залежність від великого князя, або керувалися його намісниками. Князі васали укладали двосторонню домовленість з великим князем, яка запевнювала їхню повну покору сюзеренові, відмову від зовнішньополітичної самостійності та зобов'язання військової служби в замін на визнання непорушності їхніх прав на володіння уділом та покровительство сюзерена.
Такий стан справ дисонував із тогочасними тенденціями політичного розвитку Європи, де швидкими темпами протікали процеси централізації влади та уніфікації державних порядків. Однак усе це не було явищем абсолютно унікальним - приблизно на такому етапі розвитку перебували Іспанія, Італія, німецькі землі Священної Римської імперії.
На чолі Великого князівства Литовсько-Руського стояв великий князь чи, як він називається ще в актах XV ст., господар. Його влада на території князівства формально первісно мала необмежений характер. Фактичні ж обмеження існували на землях, котрим було надано в тих чи інших межах автономні права, і ці обмеження інколи приводили до стану, за якого верховна влада князя набувала ознак лише номінального володарювання, як це було, наприклад, у часи існування Київського князівства Олельковичів чи Волинського - Свидригайла.
Політична практика унії з Польським королівством впровадила в життя принцип виборності великого князя. Упродовж усього XV ст. претендентами на звання великого князя могли виступати лише представники однієї правлячої династії - Гедиміновичів.
Починаючи від часів князювання Вітовта у Великому князівстві Литовсько-Руському відбувалися процеси формування державного вищого апарату влади. Так, ще за Вітовта впроваджено уряди господарського та земського маршалка, писаря, канцлера, підчашого, підскарбія. Наприкінці століття було впроваджено уряди гетьмана, хорунжого, мечника, підстолія тощо. В удільних князівствах та особливих областях існували власні структури влади, які значною мірою копіювали великокнязівську модель та водночас несли на собі карб місцевих традицій.
На місцях, там, де не існувало структури удільного князювання, представниками верховної влади виступали князівські намісники чи воєводи та каштеляни. У компетенції останніх перебували як адміністративні, так і військові й судові справи і навіть нагляд за господарськими справами. Місцева адміністрація не отримувала платні з князівського скарбу, а перебувала на кормлінні місцевого населення.
Певним обмеженням верховної влади великого князя було існування князівської ради - пани-рада або радні пани. Правове застереження її повноважень було проведене наприкінці XV ст. привілеями Олександра Казимировича. Однак інституалізація князівської ради як обов'язкового елементу державної структури відбулася вже на початку XVI ст., після видання спеціального привілею Сигізмунлом Старим.
До складу ради входили віденський, луцький, жамойський і київський католицькі біскупи, віденський, трокайський (троцький), київський, полоцький, вітебський, новогрудський, підляський воєводи, смоленський та луцький старости, волинський маршалок, каштеляни щойно перерахованих воєводств, а також представники центральної влади - канцлер, під-канцлер, гетьман, маршалки земський і двірський, підскарбій.
На розгляд членів ради виносилися питання визначення напрямів зовнішньої політики, організації оборони та фінансової справи, виборів великого князя й призначення на вищі державні посади.
Найважливіші справи та справи термінові, як правило, розглядалися великим князем у присутності так званої старшої або передньої ради. До її складу входили п'ять персон, котрі на засіданнях князівської ради сиділи на передній лаві (звідси походила назва передня рада), а саме: віденські біскуп, воєвода та каштелян, а також трокайські воєвода та каштелян. У разі потреби монарх міг запрошувати до участі в передній раді й інших членів радних панів.
Роль інституту радних панів упродовж XV ст. невпинно збільшувалася, відповідно звужувалася виняткова компетенція великого князя. Щоправда, від кінця століття, з часу впровадження в політичне життя князівства практики скликання шляхетських загальнодержавних сеймів - прерогативи князівської ради почали звужуватися на користь останніх.
Процеси консолідації литовсько-руської знаті в межах всієї держави привели до становлення інституту загальнодержавного сейму як органу представницької демократії елітарних станів. Загальнодержавний сейм виріс із традицій вічового укладу Русі, його появі передувала практика проведення місцевих зібрань, щоправда, до участі в яких допускалися й міщани. На процес же становлення шляхетського за своїм складом сейму князівства мала вплив практика існування станової демократії Польського королівства. Перший вальний сейм Великого князівства Литовського та Руського був скликаний у Вільно 1492 р. Первісно компетенції вального сейму обмежувалися вирішенням питань внутрішнього життя й обрання князя. Згодом на пріоритетне місце в його засіданнях висунулось питання організації оборони від зовнішніх супротивників.
У межах Великого князівства Литовсько-Руського тенденції поділу населення на окремі соціальні групи, що з часом набували дедалі виразніших ознак внутрішньої замкнутості, стали очевидними саме в XV ст. Першими в окремий соціальний стан Великого князівства виділилися бояри-шляхта. У Великому князівстві Литовсько-Руському боярами називали людей, які за військову та адміністративну службу на користь князя отримували від нього земельні наділи. Консолідації боярства-шляхти сприяла, серед іншого, цілеспрямована політика великих князів, особливо князя Вітовта, котрий намагався знайти опору саме в цьому прошаркові підданих, ведучи боротьбу з владними претензіями нащадків родовитих удільних князів. У процесі виділення боярства-шляхти в окрему соціальну групу литовського населення важливу роль відігравали акти Городельської унії 1413 р., за якими було нобілітовано 51 католицький рід крупних бояр-землевласників, що отримали привілеї і герби польської шляхти.
Згодом з метою розширення своєї соціальної бази та втримання окремих земель під своєю зверхністю великокнязівська влада відмовилася від олігархічної за своєю суттю моделі панівної верстви та поволі розширила кількісний склад нобілітету. Так, у 1440 р. правами шляхти було обдароване дрібне рицарство Драгичинської землі та Підляшшя. Загальноземський привілей Сигізмунда Кейстутовича 1434 р. поширив права католицької знаті й на православну аристократію України та Білорусі. Наступним щаблем на шляху консолідації знаті всього князівства став привілей Казимира Ягеллончика 1447 р., яким було визнано економічний і судовий імунітет за всією шляхтою держави, незалежно від її віросповідання.
Для православної аристократії українських земель, зокрема Волині, важливе значення мали привілеї короля Ягайла 1392 р. про надання волинським боярам усіх тих прав, якими користуються шляхтич і-землевласники Львівської землі, а також 1432 р. - про звільнення їх від усіх повинносте й, крім військової.
На Волині розвинулася найбільш потужна мережа князівського землеволодіння та консервувалося їхнє політичне домінування у цьому регіоні. Князі складали присягу вірності своєму правителеві й зобов'язувалися бути готовими до виконання йому військових послуг, а в решті питань були абсолютно вільними. Вони на свій розсуд обкладали податками, здійснювали судочинство та налагоджували адміністрування. Кожна з князівських родин мала власну мережу васально залежних слуг, котрі на денних правах користувалися земельними наділами за умови виконання військової чи адміністративної служби своєму сеньйорові. Під контролем князів певною мірою перебували і так звані пани, які володіли спадковими отчинами, але нерідко перебували під патронатом тієї чи іншої впливової князівської родини.
Близькими за своїми обов'язками до перерахованих соціальних груп були так звані бояри-рицарі - відносно заможні люди, які могли нести військову службу на користь князя і за це звільнялися від виконання інших повинностей чи сплати податків. Упродовж XV ст. ця категорія населення, що включала і заможних простолюдинів, отримала привілеї, які наближали їхній соціальний статус до шляхетського. З тим, аби надалі перекрити доступ до шляхетства людей неблагородного походження, почали розрізняти бояр-рицарів, котрі з діда-прадіда несуть військову службу. За ними закріпилося означення земляни.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Територіально-політичний та соціальний устрій Великого князівства Литовсько-Руського“ на сторінці 1. Приємного читання.
