Соціальні потоки та ритми першої російської революції
Перша в Російській імперії революція початку XX ст. не була ні буржуазною, ні соціалістичною. Можна стверджувати, що це була революція "модернізаційного типу". її завдання полягало не стільки в докорінній зміні засад існуючого суспільства, реорганізації соціальних структур і ротації політичних еліт, скільки в модернізації політичної свідомості як основи трансформації аграрного суспільства з елементами політичної архаїки (самодержавна влада, розгалужена і важка бюрократична система, станова структура) в індустріальне.
На відміну від буржуазних і соціалістичних революцій, із властивим їм чітко визначеним протистоянням ворогуючих сил (дворянство/буржуазія, або буржуазія/дворянство-пролетаріат/селянство), їй був притаманний широкий спектр політичних сил, ідеологій, соціальних очікувань і рухів.
Найпотужнішою силою революції було селянство. Революційним рухом було охоплено 1/5 усього селянства імперії. Соціальні очікування багатомільйонного селянства імперії були пов'язані із завершенням аграрної революції, розпочатою епохою Великих реформ, зокрема скасуванням викупних платежів, передачею землі у власність селян, розвитком товарного сільськогосподарського виробництва.
Важливою силою революційного процесу був робітничий рух. Соціальні очікування робітників, зокрема більш свідомого індустріального пролетаріату, були пов'язані з економічними вимогами (скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, введення соціального страхування, медичне обслуговування) і політичними - свобода слова, зборів, право створення профспілкових організацій.
Складовою революції залишався й ліберально-опозиційний рух. Конституційні очікування ліберальних земців були втілені в програми та парламентську діяльність перших російських ліберальних партій. Ідеологія ліберального руху відбивала інтереси підприємців та т. зв. трудового дворянства, що стало на шлях модернізації поміщицького господарства, його технічного переоснащення та орієнтації на ринок, внутрішню і зовнішню торгівлю.
Важливу частину революційного спектра формували і зміцнілі в ході його розвитку національні рухи. Соціально-політичні очікування представників національних рухів (поляків, фінів, українців та ін.) були пов'язані з наданням автономії краю, розвитком національних культур, мови, літератури, створенням громадських установ.
Самостійною силою виступили представники соціал-демократичного руху - руху радикально налаштованої інтелігенції та міщанства з національних окраїн імперії. Партія соціал-революціонерів (есерів), що виникла в 1901 p., репрезентувала інтереси селянства, пропагувала ідею селянської революції і дотримувалася тактики політичного терору. Інтереси робітничого класу представляла РСДРП, яка формально була проголошена в 1898 р. На II з'їзді в 1903 р. відбувся розкол російської революційної соціал-демократії на дві гілки: більшовики на чолі з ВЛеніним, які відбивали тоталітарну тенденцію в партійному будівництві, питаннях ідеології та стратегії (перехід до безкласового суспільства шляхом соціалістичної революції); та меншовики (лідери Г.Плеханов і Ю.Мартов), які орієнтувалися на європейську модель соціал-демократії, що не відкидала ідеї комуністичної революції як перспективи, але поліпшення умов праці і життя робітників пов'язувала з широкою програмою соціально-економічних реформ. Крім того, соціал-демократичний табір був представлений різноманітними партіями національної спрямованості, а саме: Єврейською соціал-демократичною партією (Бунд), Польською соціал-демократичною партією, Революційною українською партією (РУП), Українською народною партією (УНП), "Українською соціал-демократичною спілкою".
Феномен цієї революції варто розглядати як поєднання революції "знизу" (1905-1907), революції "зверху" (1906-1911) та "нової революційної хвилі" (1910-1914).
Початок революції поклали події "кривавої неділі" 9 січня 1905 р. У цей день мирна демонстрація робітників, які йшли до царя з петицією, за наказом влади була розстріляна і внаслідок цього близько 1000 демонстрантів загинуло і понад 2000 поранено. Розстріл демонстрації викликав хвилю страйків по всій країні, що засвідчило глибоке обурення і посилення психологічної напруги в суспільстві. Протягом січня-березня у страйках взяли участь 810 тис. робітників.
Другий етап революції "низів" припадає на весну-літо 1905 р. і характеризується зростанням революційної активності та ініціативи мас. Доробком революційної творчості мас було створення в ході тривалого страйку в Іваново-Вознесенську органу народовладдя - Ради уповноважених (депутатів).
Селянські виступи набирають руйнівної форми - захоплення поміщицьких земель, підпали й руйнування панських маєтків. Селяни самовільно рубали поміщицькі ліси, забирали сіно й хліб у своїх панів. Серед сезонних сільськогосподарських робітників поширюються аграрні страйки.
Незадоволення виявляє інтелігенція. Створюється "Союз союзів", що об'єднує професійні об'єднання журналістів, агрономів, юристів, бухгалтерів, залізничників, а також земців-конституціоналістів, активісток феміністського руху, захисників прав євреїв тощо.
Почалися заворушення в армії і на флоті. З'їзд козацьких офіцерів (які вважалися основною силою державної репресивної машини) звернувся до царя з проханням надати конституцію. У червні 1905 р. спалахнуло повстання на броненосці "Потьомкін". Ознакою мобілізації урядового табору, провладних монархічних сил був початок єврейських погромів та репресій проти радикальних елементів.
Наступна хвиля революції "знизу" починає наростати восени 1905 р. Приводом для цього став указ про скликання у серпні 1905 р. Державної думи. Проект функціонування Думи, укладений міністром внутрішніх справ А.Я. Булигіним, передбачав дорадчий характер її діяльності та складну систему виборів за куріями. Критика проекту "булигінської думи" згуртувала опозицію - ліберали, націоналісти, соціалісти вимагали "справжнього парламенту".
Активною силою в революції в цей час виступило студентство. Повернення університетам права внутрішньої автономії перетворило їх на центри опозиції і справжні "острови" свободи слова, розкріпаченої думки, мітингів.
Пік революції "знизу" припадає на жовтень-листопад 1905 р. На початку жовтня розпочався політичний страйк московських залізничників. "Страйки солідарності" охопили інші промислові галузі, сферу послуг. В країні почався загальнонаціональний страйк. У ньому брали участь індустріальні робітники, службовці. Вперше в своїх політичних діях об'єдналися центр і регіони, далекі периферії імперії. В загальнонаціональному страйку взяли участь 1,5 млн робітників, близько 200 тис. службовців.
Найпотужніша сила опозиції - промислові робітники, основним засобом боротьби яких став політичний страйк. В ході революції виникали й альтернативні органи влади, робітничої самоорганізації. В Петербурзі 13 жовтня зібрався "перший робітничий парламент" - Рада робітничих депутатів, до якого входили 562 депутати, які репрезентували 147 промислових підприємств і 50 майстерень міста. Виконавчий орган Ради став альтернативним органом міської влади, до якого зверталися робітники, радикальна інтелігенція, політичні активісти. Аналогічні органи робітничої революційної влади виникали в Одесі, Москві, Києві, Катеринославі та ін. регіонах.
17 жовтня 1905 р. цар підписав маніфест, що започатковував основи парламентаризму - свободу слова, зібрань, організацій, Дума з дорадчого органу перетворювалася на законодавчий. Проголошувалася амністія усім політв'язням. В Фінляндії і Польщі відновлювалася автономія. Замість усталеної управлінської моделі, коли кожен з міністрів затверджувався особисто царем і був відповідальний лише перед царем, утворювався Кабінет Міністрів. З листопада цар підписав маніфест, що скасовував викупні платежі 1861 р. і розширяв повноваження Селянського поземельного банку щодо продажу селянам землі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 15. РЕВОЛЮЦІЯ ПОЧАТКУ XX ст.. ЯК ФАКТОР ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ“ на сторінці 1. Приємного читання.
