Хрещення Київської Русі зумовило чимало важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвиткові культури. Досить значну роль відіграла Церква у справі об'єднання східнослов'янських земель у системі давньоруської державності. Упродовж усієї історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних й істотних з'єднувальних елементів різноманітних її отчин та волостей. Церква сприяла розвиткові в широких народних масах почуття єдності православної Руської землі.
Така особлива роль Православної церкви в політичних процесах, що мали місце на Русі, значною мірою зумовлювалася як іманентними потребами церковної організації, так і візантійськими традиціями співіснування з державою та її структурною побудовою. Адже Православна церква Русі була централізованою структурою, єдність якої ґрунтувалася на міцній морально-правовій базі.
Від кінця X ст. на чолі церковної організації Київської Русі стояв Київський митрополит. Обрання та висвячення митрополитів, як правило, здійснювалися в Константинополі патріархом із числа трьох грецьких ієрархів, запропонованих патріаршим Синодом. Авторитет і влада київських митрополитів визначалися грецьким "Номоканоном". Його правомочність визнавалася світською владою Київської Русі. Символом канонічної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха було те, що останній присилав до Києва святе миро.
Заснування митрополії передбачало створення єпископських кафедр. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого центри єпископій знаходилися в
Новгороді, Чернігові, Полоцьку та Турові. Упродовж XII ст. єпископські кафедри з'явилися ще в Переяславі, Білгороді, Володимиро-Волинську, Перемишлі, Юрієві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані. У XIII ст. було утворено Холмську, Угровську та Луцьку єпархію. Загалом напередодні навали орд Батия на Русі було 16 православних єпископських кафедр.
Починаючи вже з XII ст., при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління. Господарською діяльністю опікувалися так звані владичні тиуни, а судові й адміністративні - владичні намісники.
Активно впливаючи на політичні процеси на Русі, єпископи, котрі, на відміну від митрополитів, були вихідцями з місцевого населення, часто-густо виконували посередницькі функції щодо залагодження міжкнязівських конфліктів, виступаючи в ролі послів чи приймаючи взаємні присяги та скріплюючи їх авторитетом Церкви. Миротворча політика православних владик зумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від спокою в державі.
Крім судової юрисдикції щодо своїх підданих простолюдинів чи належних до церковної структури осіб, Церква поширювала сферу своєї судової компетенції і на всі справи, пов'язані з родинним життям жителів Київської Русі.
Будучи тісно пов'язаними з князівською владою на місцях, єпископи часом навіть заміщали князя за його відсутності в столичному місті.
Досить міцним було й економічне становище Церкви. Уже за статутом князя Володимира Святославича Церкві було передано десяту частину князівських надходжень з усієї Руської землі. Тобто Церква жила не за рахунок випадкових пожертв, а отримувала регулярну грошову ренту від світської влади. Десятина відраховувалася відданий, від прибутків княжого суду, від торгового мита. Зрозуміло, що така система життєзабезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного становища останньої, але й штучно "прив'язувал" церкву до держави, не давала їй можливості розвинутися в абсолютно автономний соціальний інститут, незалежний від світських влад.
З часом Православна церква обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на великого землевласника.
Надзвичайно важливою і впливовою структурою церковної організації на Русі були православні монастирі. На Русь традиції чернецтва були перенесені з Візантії, звідкіля було запозичено й відомий статут Константинопольського Студійського монастиря.
Перші монастирі на Русі засновувалися за ініціативи князівської влади і користувались її постійною підтримкою. Найбільше чернечих осель перебувало під патронатом великих київських князів. Ще в 1030-х рр. з ініціативи Ярослава Мудрого у стольному граді було засновано Георгіївський та Ірининський монастирі. Згодом, упродовж другої половини XI-XII ст., нащадками Ярослава було засновано Андріївський, Видубицький, Дмитріївський, Золотоверхий Михайлівський, Кирилівський монастирі. Всього в Києві у XIII ст. нараховувалося майже 20 святих осідків.
Найбільшим авторитетом на Русі користувався Печерський монастир, заснований у 1050-х рр. вихідцем з любецьких бояр ченцем Антонієм. Наступник Антонія, син дружинника з Василькова чернець Феодосій, ставши його ігуменом, уперше в чернечій практиці Русі запровадив чернечий статут одного з найвизначніших візантійських ченців Феодора Студи-та. Цей статут передбачав надзвичайно суворі вимоги до життя братії, впроваджував акцентовано аскетичні умови її проживання у стінах святого Печерського монастиря. Печерські ченці, прагнучи досягти духовного подвигу, роками самотньо жили в тісних земляних печерах, проводячи час у безперестанних молитвах та постах. Духовне подвижництво печерських братчиків принесло оселі славу одного з найбільш святих місць православної Русі.
Крім духовного подвижництва, монастирі чимало прислужилися культурному поступу Русі, оскільки саме в їхніх стінах зосереджувалися центри іконопису, там же переписувалися книги, навчалося духовенство.
Писемність на Русі була відома вже доволі давно. Принаймні, археологами виявлено під Смоленськом глиняний посуд, датований початком IX ст., що містив напис давньослов'янською абеткою. У 60-ті роки IX ст. візантійський дипломат і слов'янський просвітитель Кирило, відвідавши на Кримському півострові Корсунь (античний Херсонес), бачив там Євангеліє, написане "руськими письменами". Підтвердженнями реальності "руських письмен" служать і договори Русі з Візантією, написані і слов'янською мовою. Крім того, С.Висоцький на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві виявив так звану "Софійську азбуку", що складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських. На думку першовідкривача цієї азбуки, вона була одним з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецької абетки почали додавати літери, якими намагалися передати фонетичні особливості слов'янської мови.
Пізніше слов'яни отримали дві азбуки - глаголицю та кирилицю. Більшість учених переконані, що глаголицю розробили щойно згаданий Кирило та його брат Мефодій, доповнивши слов'янськими літерами грецький устав VI-VIII ст. Однак глаголиця була досить складною при написанні, а тому в слов'янському світі поширилася більш доступна кирилична система письма.
Володимирове Хрещення Русі 988 р. сприяло поширенню кириличної системи письма і грамотності. Ним написані "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про Закон і Благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість временних літ" та інші визначні пам'ятки давньоруської писемності.
Широке розповсюдження берестяних грамот, які знаходять археологи під час розкопок культурних шарів Новгорода, Пскова, Старої Ладоги та інших міст Північної та Північно-Східної Русі, а також зроблені парафіянами - ченцями, священиками, купцями, княжими людьми тощо - графіті на стінах культових споруд Південної Русі, особливо багатими в
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціокультурний розвиток Київської Русі“ на сторінці 1. Приємного читання.
