Довготривалі польсько-російсько-турецькі змагання за Правобережну Україну кінця XVII початку XVIII ст. були підсумовані Адріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. У відповідності з ними до Росії разом з Києвом відійшла смуга землі між Трипіллям, Васильковим і Макаровим (всього близько 40 км) та землі, що належали Запорозькій Січі - від Дніпра до Південного Бугу; Туреччина була змушена задовольнятися своїми колишніми надбаннями в Північному Причорномор'ї та Придністров'ї, а до Речі Посполитої повернулися, крім Галичини, Західного Поділля і Волині, також Східне Поділля (Брацлавщина) та Київщина (без самого Києва і приміської смуги, що відійшли до Росії).
Однак взятий керівництвом Речі Посполитої в 1710-х рр. територіальний реванш аж ніяк не означав відродження колишнього впливу Польсько-Литовської держави в Європі. Навпаки, її участь у Північній війні на стороні російського царя спричинила значне військове послаблення та започаткувала тривалу політичну кризу.
Так званий Німий сейм 1717 р., що проходив в оточенні російських військ, без обговорення ухвалив продиктовані Петром І дискримінаційні постанови. Вони, зокрема, передбачали обмеження військової потуги Речі Посполитої всього-на-всього 18-20-тисячами вояків для Корони Польської та 6 тисячами - для Великого князівства Литовського, а також виведення з польських земель саксонських військ (виборний польський король одночасно був і дідичним правителем Саксонії). Зважаючи на той факт, що Росія мала 200-тисячну армію, а невелика за розмірами Пруссія - 100 тисячну, Річ Посполита практично була беззахисною перед загрозою з боку будь-якого сусіда.
Найбільш щільною опіка Польсько-Литовської держави була з боку російської монархії, а також прусського та австрійського дворів. Саме вони відігравали вирішальну роль як при зведенні претендентів на польську корону, так і у визначенні напрямів їхньої політики. За таких умов серед польської еліти рясно проростали корумпованість та безпринципність у лавіруванні між інтересами потужних сусідніх монархій. Непривабливу картину державного життя доповнював непідкріплений реальними можливостями великодержавний гонор щодо власних іноетнічних підданих, яких з метою гарантування лояльності намагались будь-що полонізувати та позбавити власної віри.
Поразка національно-визвольної боротьби на Правобережжі, засвідчена в другій половині 1670-х рр. зреченням гетьмана П. Дорошенка гетьманської булави, серйозним чином позначалася на становищі Православної Церкви в цьому регіоні України. І коли турецька влада, що в останній чверті XVII ст. теж претендувала на правобережні українські землі, загалом індиферентно ставилася до питань віри, то польська шляхта, взявши наприкінці століття врешті-решт політичний реванш, прагнула отримати сатисфакцію і в сфері міжконфесійних взаємин.
Додаткову напругу створювало й те, що центр Київської митрополії, до якої належало православне населення Правобережжя та Галичини, розмішувався на території, що була політично підпорядкована російському царю. З 1686 р., після пере підпорядкування Української Православної Церкви з константинопольського патріарха на московського, політична залежність доповнилася залежністю канонічною. Опіка російської монархії над православним населенням Речі Посполитої перетворювала останнє в очах своїх співгромадян на політично неблагонадійних, зорієнтованих на чужі державні інтереси суб'єктів.
У ситуації наростання релігійної нетерпимості католицького та уніатського кліру й поширення недовіри з боку властей Речі Посполитої до мирян Православної Церкви вже з кінця 1670-х рр. частина вищих православних ієрархів реанімують ідею церковної унії, але такої, яка б не повторила помилок кінця XVI ст. Унійні плани, зокрема, виношують львівський єпископ Йосип Шумлянський та перемишльський - Інокентій Винницький, архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і Сильвестр Тваровський. Саме вони й розпочинають переговори з папським нунцієм щодо умов нового з'єднання християнських Церков. Особисто Шумлянський перейшов на унію 1677 р., а Винницький, Шептицький та Тваровський - 1681 р. Але зробили вони це таємно від своєї пастви, маючи намір оголосити про своє рішення тоді, коли існуватиме можливість переконання духовенства та мирян ввірених їм єпархій та обителів, а також членів церковних братств. Важливою передумовою впровадження нової унії також мало бути реальне, а не фіктивне, як це було в 1596 р., прирівнення в правах католиків і православних.
Масові ж процеси переведення православних єпархій на унію, але не через їх прирівнення в правах з католицькими, а під тиском польської влади розпочинається з 1692 р. Саме тоді унія була проголошена у Перемишльській єпархії. 6 червня 1700 р. було проголошено акт прилучення Львівської єпархії до греко-католицької Церкви. Ще через рік уніатською стала й Луцька єпархія. А в 1708 р. до їх числа приєдналося й одне з найбільш авторитетних православних братств України - Львівське.
Процеси поширення католицьких впливів на Правобережжі та Галичині супроводжуються і тенденціями посилення латинізації Греко-Католицької Церкви. Церква починає дедалі більше спольщуватися у мовному відношенні.
В економічному плані перша половина XVIII ст. в історії Польщі стала часом глибокої затяжної кризи. Занепад було спричинено як значними демографічними втратами від довготривалих війн, так і нестабільністю політичної ситуації в країні, де за першість боролись магнатські угруповання, очолювані родинами Потоцьких і Чарторийських. Вкрай негативно на економічному розвитку позначалася криза монетарної системи, що розпочалася ще з XVII ст. її спричинив випуск величезної кількості мідних шелягів і низької якості срібних монет. Наслідком цього стала небачена раніше девальвація. В економіці запанував хаос торгово-платіжних операцій. У містах в занепад приходило цехове ремесло. Шкоди цеховому виробництву завдавало й існування в містах так званих юри-дик - частин міста, які були приватною власністю магнатів, багатої шляхти чи Римо-Католицької Церкви і населення яких не підлягало міському праву.
Саме у перерахованих вище соціально-економічних і політичних процесах, а також слабкості державної влади Речі Посполитої потрібно шукати витоки гайдамацького та опришківського рухів, що у XVIII ст. стали доволі помітним явищем української історії. Крім того, появі гайдамацького руху сприяла специфіка регіону, що був дуже слабко заселений, мав аморфну королівську адміністрацію та натомість повною мірою відчував на собі свавілля магнатських адміністраторів, управителів маєтків, їх орендарів та суборендарів. Важливим моментом у розгортанні гайдамацького руху була близькість запорожців, адже саме вони привнесли в рух декласованих елементів ознаки певної військової та навіть соціально-політичної організації.
Зважаючи на посилення тиску з боку Римо-Католицької Церкви, що мала підтримку світської влади, гайдамацький рух користувався співчуттям і серед нижчого православного духовенства, православних ченців.
Західноукраїнським аналогом гайдамаки-придніпровця був опришок. Опришківські гурти громадилися в гірському між кордонні Польщі, Волощини та Угорщини, на розташованому між Дністром і Черемошем Покутті. Переховуючись у малодоступних лісових масивах Карпат, опришки здійснювали блискавичні напади на маєтності заможних шляхтичів чи орендарів. Невловимість опришкам забезпечувало як добре знання ними місцевої топографії, так і можливість в разі потреби відійти за кордон, де на суміжних територіях було немало їхніх побратимів.
Як соціальне явище опришківство існувало на західноукраїнських землях впродовж кількох віків, але найширшого розмаху набуло саме в першій половині XVIII ст., на яку випала діяльність найвідомішого опришка за весь час існування руху - уродженця с. Печеніжин Олекси Довбуша.
Посилення соціальної та національно-визвольної боротьби народних мас Правобережної України провокували політична дезінтеграція та громадянське протистояння, що раз по раздавали про себе знати вжитті Речі Посполитої. її послаблення дозволяло сусіднім державам - Росії, Австрії, Пруссії та навіть Франції - активно втручатися у польські внутрішні справи, впливати на їх розвиток як дипломатичними методами, так і військовими акціями. Особливо сприятливими умовами для такого втручання стали часи польського безкоролів'я, що настали після смерті Августа II Сильного на початку 1733 р. На землях Речі Посполитої розгорнулася гостра політична боротьба різних магнатсько-шляхетських угруповань. У цю ворожнечу були втягнуті міщанство та селянство Правобережжя, а також сформовані з них підрозділи надвірного козацтва.
У розпал цієї боротьби командування російських військ, не бажаючи бачити на польському престолі Станіслава Лєщинського, звернулося до надвірного козацтва із закликом виступити проти кандидатури останнього. На Правобережжі ж цей заклик було сприйнято як сигнал готовності російського уряду звільнити регіон від польського панування та приєднати до лівобережного Гетьманату. Ще до цього на правобережних землях почали стихійно гуртуватися загони невдоволених польським режимом українських селян і міщан. Залучення ж до антипольських виступів надвірного козацтва внесло в дії повсталих струмінь організованості та бойового вишколу.
Найбільш енергійно роботу з формування загонів повсталих повів сотник шаргородської надвірної міліції Іван Верлан. Його загін було укомплектовано згідно з козацькими традиціями, він відзначався достатнім ступенем організованості та дисципліни. У полку існувала сувора ієрархічна система, поділ на сотні та десятки, козаки записувалися в спеціальні реєстри, що їх вела сотен на старшина.
За короткий час на початку літа 1734 р. верланівцям вдалося розгромити шляхетські загони на Брацлавшині, захопити місто Умань. 9 червня Верлан проводить переформування свого полку та оголошує похіл на Західну Україну. Прагнучи розширити соціальну базу повстання, повстанський полковник проголошує скасування переважної більшості податків і поборів, залишаючи в силі лише деякі з них, за рахунок яких мала утримуватися повстанська армія. Окремі історичні джерела вказують на те, що на звільнених землях Верлан намагався впровадити систему самоуправління, перебравши на себе широке коло владних повноважень - віл господарських до військово-організаційних. Він намагається залучити до повстання подільську так звану чиншову шляхту, запроваджує практику пожалування окремим шляхтичам, що перейшли на його бік, чинів ротмістрів і поручників. Ватажки повстанців проголошують, що вони діють за наказом російської імператриці Лини Іоаннівни.
Все це сприяло масовому поповненню повстанських загонів за рахунок місцевого селянства та міщанства. Швидко просуваючись на захід, повстанці планували визволити від іноземного поневолення українські землі по Збруч і Случ. їм вдалося оволодіти містом Броди у Руському воєводстві. Повстання охопило ціле Подністров'я, продовжувало поширюватися на Київщині та Волині. Провідники повстанських загонів запорожці Матвій Грива і Медвідь, колишній сотник надвірної міліції князів Четвергинських Сава Чалий, а також Моторний, Скорич та інші взяли під свій контроль Паволоч, Погребище, Тарашу та цілий ряд містечок і сіл. На Правобережжі активно розгортається процес творення органів повстанського самоврядування.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні“ на сторінці 1. Приємного читання.
