Розвиток філософських знань в Україні другої половини XVII-XVIII ст. був пов'язаний насамперед з науково-освітньою діяльністю Києво-Могилянської академії. Так, одним із засновників української філософської думки раннього Нового часу був її ректор Иосиф Кононович-Горбацький, котрому належить авторство навчального курсу з риторики "Оратор могилянський" (1635-1636) та з філософії (1636-1642), від якого зберігся лише один фрагмент - "Підручник логіки". Кононович-Горбацький став першим з українських філософів, хто зумів розробити логічну, метафізичну та державно-правову проблематику в руслі ідей нової християнської філософії.
Яскравим представником могилянської барокової схоластики був професор і ректор академії (з 1645 р.), згодом архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. До наших днів дійшли три його філософські праці: "Твір про всю філософію" (1645-1646), "Філософські аксіоми" (1646) та "Мир з Богом людині" (1669), а також цілий ряд полемічних творів, спрямованих проти унії, та згаданий вже вище історичний - київський "Синопсис". У своїй філософській системі Гізель синтезував здобутки античності, патристики, особливо схоластики.
Барокова схоластика залишалася визначальною і у філософських поглядах відомого українського філософа, теолога, письменника, поета, церковного та культурного діяча Стефана Яворського. У концентрованому вигляді вони викладені в курсі "Філософське змагання" (1691-1693), а також у цілому ряді теологічних праць: "Конкордація святого Писання", "Про церкву", "Камінь віри" та ін. Учений надзвичайно великої ваги надавав логіці як методу дослідження істини, виділяючи три логічні операції та поняття, судження й умовисновки.
Філософська система Данила Туптала (вихованця Києво-Могилянської академії, котрий останні роки життя був ростовським митрополитом і зачислений Російською православною церквою під іменем св. Димитрія до ліку святих) поєднувала елементи середньовічної патристики і схоластики та ранньонової - ренесансної, реформаційної, ранньо просвітницької філософії. Окремі її елементи знайшли своє відображення в знаменитих "Четьї-Мінеях" (опублікованих в чотирьох томах відповідно в 1689, 1695, 1700 та 1705 рр.), а також проповідях, моральних повчаннях "Алфавіт духовний..." і "Літопис або збірний хронограф".
Виразно тяжів до ідей ранньопросвітницької філософії Теофан Прокопович - могилянець, що навчався в Римі, Швейцарії та Німеччині. Філософські концепції вченого знайшли відображення в працях "Десять книг про риторичне мистецтво..." (1706), "Різні сентенції", "Логіка", "Натурфілософія, або Фізика", "Етика" тощо.
У контексті ранньопросвітницьких ідей вибудовували свої філософські системи також Мануйло (в чернецтві Михайло) Козачинський (1699- 1755), Георгій Кониський (1717-1795), Георгій Щербацький (1725-1754).
Як окреме явище інтелектуального розвитку барокової України варто розглядати науковий спадок визначного українського філософа Григорія Савича Сковороди (1722- 1794). Будучи вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода добре знав мови, античну філософську спадщину та на той час новітні здобутки сучасної йому філософської думки Європи. Свою філософську систему він вибудував на основі синтезу найрізноманітніших філософських традицій. Зокрема, дослідники пов'язують його становлення із засвоєнням античних традицій, відображених у творах Сократа, Аристотеля, філософів-стоїків. У філософських концепціях Сковороди також вельми відчутними є впливи ідей патристики, а також Спінози, Мальбранша, представників філософії Просвітництва та німецького містицизму.
За своїм спрямуванням філософія, упредметнена в його творах "Сад божественних пісень", "Наркіс", "Асхань", "Кільце", "Алфавіт", "Ікона Алківіадська", "Вступні двері до християнської добронравності", "Вдячний Еродій", "Убогий жайворонок" та ін., зосереджена на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Мандрівний спосіб життя філософа досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілковито вписувався в стиль бароко. Барокова спрямованість філософської думки Сковороди виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини. Навіть термінологічно філософ уникав слова "розум", вживаючи лише подеколи іронічний вираз "повзучий розум". Набагато більше для Сковороди значили поняття "душа" та "серце". Для філософа людина - це насамперед її серце, специфічний рід духовно-сердечного буття.
Розроблена Сковородою "філософія серця" стала суттєвим внеском української філософської думки в загальноєвропейську інтелектуальну скарбницю. Сам же Григорій Савич Сковорода, за влучною характеристикою Івана Франка, жив на "розграні двох великих епох" і по суті став останнім яскравим представником культури українського бароко.
Розвиток освіти. Мережа початкових шкіл в Україні була досить розвинутою вже в першій половині XVII ст. Заснування початкових шкіл переважно здійснювалося за ініціативи місцевого населення при існуючих парафіяльних церквах. Навчальний процес у таких школах, як правило, здійснювався місцевими священиками або покладався на дяків. Остання обставина обумовлювала й назви цих шкіл, які поруч з церковно-приходськими (церковнопарафіяльними) нерідко називали дяківськими. Крім церковноприходських шкіл, нижчий базовий рівень освіти утворювали також братські школи, які з кінця XVI ст. засновувалися й утримувалися братчиками. Як правило, такі школи знаходилися в містах.
З другої половини XVII ст., по мірі формування в Україні нової козацько-старшинської еліти, ініціатива заснування нижчих шкіл дедалі частіше виходила саме від представників останньої. Це великою мірою сприяло розширенню освітньої мережі. За даними перепису 1740-1748 рр., у Ніжинському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, в Лубенському на 247 поселень - 172, Чернігівському на 229 поселень - 154, Переяславському на 102 поселення - 69, Миргородському на 84 поселення - 37. Загалом же на середину XVIII ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. У великих полкових та сотенних містах могло існувати по декілька таких шкіл. Так, наприклад, у Чернігові та Новгород-Сіверському існувало по шість початкових шкіл, у Сосниці та Березні - чотири, городні та Мені - три. Найбільше таких шкіл було в Києві, де лише на Подолі діяло 14 церковнопарафіяльних шкіл.
Програма цих шкіл, як правило, передбачала навчання дітей читанню по букварю, знайомство з Псалтирем і Часословом, вивчення елементарних арифметичних дій, оволодіння співочою майстерністю. У міських братських школах, які в XVII-XVIII ст. продовжували існувати на Правобережній Україні, рівень викладання був значно вищим, аніж у сільських дяківських школах.
Власна освітня мережа була сформована у XVIII ст. на Землях Вольностей Війська Запорозького Низового. Тут церковнопарафіяльні школи існували при паланках, слободах і навіть зимівниках. Так, джерела фіксують їх наявність у старому та Новому Кодаку, Кам'янці, Новоселищі, Мака рівцях тощо. Загалом же на середину XVIII ст. на Запорожжі налічувалося близько тисячі початкових шкіл. У цей час існувала також школа на Січі, яку дослідники називають Головною січовою школою. У ній вивчали риторику, політику, математику, географію, астрономію тощо.
Мережу середньої та вищої освіти на українських землях формували православні, католицькі та греко-католицькі колегіуми, а також Києво-Могилянська академія та Львівський університет.
На теренах Гетьманщини та у Слобідській Україні освітні потреби населення задовольняли православні колегіуми - Чернігівський, Харківський та Переяславський, а також Києво-Могилянська академія.
Колегіум у Чернігові виник 1700 р. завдяки старанням чернігівського архієпископа, відомого письменника і педагога Іоанна Максимовича на базі слов'яно-латинської школи, переведеної до полкового центру архієпископом Лазарем Барановичем з Новгорода-Сіверського. Утримання Чернігівського колегіуму лежало на місцевій архієпископи* та доповнювалося пожертвуваннями приватних світських та духовних осіб. Кількість учнів у колегіумі коливалася від 200 до 300. Зі стін Чернігівського колегіуму вийшло немало відомих в Україні та поза її межами видатних особистостей. Одним з них був Д.Самойлович (Сушинський), котрий, продовживши своє навчання за кордоном, став відомим у Європі епідеміологом.
У1726 р. було відкрито перший колегіум на Слобожанщині - в Харкові. Він постав на базі духовної семінарії, перенесеної до Харкова з Бєлгорода. Велика заслуга в його створенні належала бєлгородському єпископу Є.Тихорському та князеві М.Голіцину (останній подарував навчальному закладу село та чотири хутори). Як і у випадку з Чернігівським, викладацький склад Харківського колегіуму формувався переважно з випускників Києво-Могилянської академії. Зокрема, впродовж 1768-1769 рр. читати курс "християнського добронравія" було запрошено Григорія Сковороду.
Учнями Харківського колегіуму були представники всіх станів Лівобережної та Слобідської України. Найбільша їх кількість в окремі роки, зокрема наприкінці 1730-х, початку 1780-х та 1790-х рр., сягала понад п'ятсот осіб.
Наприкінці 1738 р. було засновано Переяславський колегіум. Велика заслуга в цьому належала вихованцю Києво-Могилянської академії та Львівського університету, переяславському єпископу Арсенію Берло. Відразу по заснуванні Переяславського колегіуму при ньому було відкрито шість класів, що стало можливим завдяки переведенню на навчання до Переяслава (до вищих класів колегіуму) частини студентів з Києва. У 1754 р. на запрошення єпископа А.Берло в Переяславському колегіумі курс поетики читав Г.Сковорода. Тут же він написав свою працю "Рассуждение о поезії и руководство к искусству оной". У 1773 р. в колегіумі було розпочато викладання філософії, а з 1781 - богослов'я. Наприкінці 1760-х рр. в Переяславі навчались одночасно більше 120 учнів.
На землях Правобережної та Західної України, що входили до складу Речі Посполитої, найбільш поважну роль у поширенні вищої освіти у другій половині XVII-XVIII ст. відігравала освітня мережа, якою опікувалися члени ордену єзуїтів. На українських землях до існуючих єзуїтських колегіумів у Ярославі, Львові, Луцьку, Острозі, Барі, Кам'янці, Вінниці, Кросні та Перемишлі додалися ще нові школи в Овручі (1688), Красноставі (1688), Самборі (1702), Кремінці (1712), Станіславі (1716), Житомирі (1747). Загалом же тенденція до розширення мережі єзуїтських шкіл у межах Речі Посполитої, що виразно виявила себе у XVIII ст., призвела до того, що з 1700 по 1773 рр. їх кількість на українських землях зросла з 9 до 15, а професорський склад з 41 особи збільшився до 90.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток української культури, науки та освіти козацької доби“ на сторінці 3. Приємного читання.
