Києві, переконують у широкому розповсюдженні письменності в Київській Русі XII-XIII ст., а отже, наявності достатньої мережі шкіл.
Щодо існування останніх, то достеменно відомо, що вже в роки князювання Володимира Святославича в Києві існувала школа, в якій навчалися діти найближчого оточення князя - старших дружинників князівської адміністрації, бояр. Для підготовки освіченого руського духовенства Ярославом Володимировичем була відкрита школа в Новгороді. Збереглися також відомості про існування школи грамоти в Софійському монастирі Києва.
Крім державних і церковних шкіл, існували також школи приватні. Зокрема, саме в такий спосіб освіту здобув один з основоположників руського чернецтва Феодосій Печерський, котрий навчався в місті Курську в приватного вчителя. З XI ст. в знатних родинах грамоти почали навчати не лише хлопчиків, а й дівчаток. Сестра Володимира Мономаха Янка, засновниця дівочого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчаток.
Розвиткові освіченості давньоруського населення сприяло існування бібліотек. Найпершою з-поміж них, а крім того, найвідомішою та найбільшою, була заснована в 1037 р. бібліотека при Софії Київській. Бібліотека перебувала під опікою софійської чернечої братії, яка займалася переписуванням книг, а також їх обслуговуванням і видачею для читання. Відтак при Софії існувала й найбільша книгописна майстерня. У ній працювали писці як духовного звання, так і миряни. Крім Києва, такі майстерні існували в Чернігові, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському, Переяславі та інших містах.
Якими ж були книги книгозбірень давньої Русі? Зрозуміло, що переважна більшість книг була церковного змісту. Головним чином сакральна література мала богослужбовий характер. Так, для громадського богослужіння писались служебники (які містили переважно літургії) та часослови (містили так звані "часи", тобто денні богослужіння). Для приватного богослужіння виготовлялись требники. Основою богослужіння були служебні псалтирі, що складались з 12 частин-кафізм, кожна по три слави, а також з біблійних пісень і псалмів. Загалом, у богослужінні використовуються тільки уривки з Біблії впереміж з іншими ритуальними текстами, а тому Старого Заповіту як цілісного кодексу на Русі в описуваний період не було.
Крім богослужбових книг, писались також четьї (тобто книги для читання) і толкові - книги, що містили уривки з Біблії та коментарі до них різних авторів. Толкові книги вже не були сакральними текстами, а тому до них включали не тільки офіційно прийняті церквою тексти, а й так звані апокрифи, що не були сакралізованими формулюваннями.
Як своєрідну церковну публіцистику можна сприймати книги, що містили тексти проповідей. Як правило, вони виходили за межі суто релігійної тематики, мали повчальний, дидактичний характер, несучи моральне, ідеологічне й філософське навантаження. Найбільш відомим прикладом такого письменства є "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона. Визначним автором повчань був єпископ туровський Кирило, котрому належить авторство "Притчі про душу й тіло", "Повість про білоризця та мнішество", "Сказання про чорноризький чин" та низка інших текстів.
Значне місце в тогочасній церковній літературі займали твори, написані в жанрі житій - життєписів святих і мучеників.
Поряд із церковними книгами писались, а власне перекладались з інших мов і світські книги, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії тощо. Найбільш відомими з-поміж них були "Історія іудейської війни" Йосипа Флавія, "Джерело знань" Іоанна Дамаскина, "Хроніка" Георгія Амартола та ін. На Русі відомими були також твори Арістотеля, Платона, Гомера.
Проте найпомітнішим історико-літературним явищем середньовічної Русі було літописання - створення масштабних історичних творів, які охоплювали кілька віків давньоруської історії. Писання хронік на той час мало поширення по всій Європі. Однак на відміну від західноєвропейських середньовічних хронік, написаних латиною, давньоруські літописи писались рідною мовою.
На Русі літописання зародилося досить рано. Деякі дослідники відносять його початки до часів князя Аскольда, тобто 60-80 рр. IX ст. Вірогідніше, що перш ніж створювались масштабні історичні оповіді, існували усні оповіді та окремі записи, що вже згодом ставали основою для узагальнюючих творів. Таким чином літописи ставали колективним інтелектуальним продуктом. Автор кожного чергового літописного зводу виступав одночасно і як автор, і як упорядник та редактор.
Найбільш яскравою пам'яткою літописання кінця XI - початку XII ст. є "Повість временних літ", яка, за спостереженням фахівців, увібрала в себе попередні літописні зводи 996, 1039. 1073, 1093-1096 рр., а також різні церковні повчання, усні перекази, "Ізборник" Святослава, цитати з візантійських авторів та Біблії. Найбільш вірогідним автором твору є славнозвісний літописець Нестор - чернець Печерського монастиря, однак частина дослідників схильна вбачати його в особі ігумена Михайлівського Видубицького монастиря літописця Сильвестра. Або ж написаний у перше десятиліття XII ст. Нестором при дворі князя Святополка звід за наказом Володимира Мономаха і його сина Мстислава упродовж 1116-1118 рр. був заново переписаний ігуменом Сильвестром. "Повість временних літ" вважається вершиною раннього літописання Давньої Русі. Вона стала підґрунтям і зразком для написання пізніших літописів.
Літописна традиція зародилася в Києві, а згодом поширилася на всі регіони Русі - Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич. У духовних центрах Русі, зокрема у Видубицькому монастирі Києва, створювались цілі бібліотеки літописних зводів, що стали джерелами при підготовці літописних творів наступних віків.
Надзвичайно важливим джерелом пізнання духовного світу і матеріальної культури Русі є давньоруські архітектурні пам'ятки. Архітектурне мистецтво Київської Русі включало до себе різноманітні жанри - житлове будівництво, спорудження укріплень, культові споруди. Справжні архітектурні шедеври становили будинки представників заможних верств населення, відомі в джерелах під назвою "хороми". Вони були щедро прикрашені карнизами, гребенями, колонками, лиштвами, одвірками та іншими декоративними деталями. Більшість з них були представлені у вигляді дерев'яних споруд, а тому не збереглися.
Важливим етапом у розвитку давньоруської архітектури стало, як уже зазначалося, прийняття в часи Володимира Великого християнства. Адже разом з новою державною релігією Русь успадкувала від Візантії багатющу традицію сакрального будівництва. Зокрема, Русь запозичила від Візантії хрестово-купольну модель спорудження церков, коли основу храму складає квадрат, поділений чотирма стовпами, а до підкупольного простору примикають прямокутні ніші, створюючи архітектурний хрест.
Більшість давньоруських храмів були дерев'яними і їх також спіткала доля інших будівель, зроблених з такого недовговічного матеріалу, яким було дерево. Так, з літопису відомо, наприклад, що лише під час пожежі 1124 р. в Києві згоріло майже 600 храмів. Утім, в культовому будівництві більше, аніж будь-де, як основні будівельні матеріали впроваджувалися камінь і цегла (принаймні, при спорудженні центральних міських соборів), а тому архітектурне мистецтво Київської Русі можна охарактеризувати саме на прикладі сакральної архітектури.
Найвідомішим зразком найдавнішого кам'яного давньоруського культового зодчества була окраса "Міста Володимира" - Десятинна церква. Особливої урочистості храму надавало вже його місцеположення - на самому краю Старокиївської гори. Тут монументальна споруда високо піднімалася над дерев'яними кварталами і фортечними мурами дитинця. Величні бані Десятинної церкви були добре видні не лише з ремісничого Подолу, а й із задніпровських "пригородків" Києва.
Церква була прикрашена іконами, хрестами і церковним начинням, привезеними князем Володимиром із Херсонеса та отриманими як посаг за принцесою Анною з Константинополя. Підлога храму була викладена майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані живописом та мозаїчним панно. Всередині знаходилися мармурові колони. Церкву будували грецькі майстри і за взірець вони брали один із соборів Великого палацу в Константинополі.
Новий етап розвитку сакральної архітектурної культури Русі започаткували ансамблі "Міста Ярослава", в яких, згідно із спостереженнями фахівців, поряд із візантійськими мотивами виразно простежуються і характерні місцеві риси зодчества. Становлення власної традиції засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (його будівництво розпочали 1037 р. і завершили через 5-7 років). Фахівці звертають увагу на те, що своєю символічно-естетичною системою цінностей Софія Київська різко контрастувала з її більш раннім аналогом - Софією Константинопольською. Так, якщо храм Святої Софії у Константинополі був базилікою з грандіозним куполом, то в Києві - хрестово-купольною спорудою з тринадцятьма верхами.
Храм був настільки довершено спроектовано й збудовано, що при своїх порівняно невеликих розмірах справляє враження надзвичайно монументальної споруди. Як сучасників князя Ярослава, так і його нащадків не могло не вражати внутрішнє оздоблення собору. 1 найбільше емоційне враження тут, безперечно, справляла знаменита Оранта - головний символ Софії Київської. Завдяки унікальному розміщенню мозаїки, смальти, образ Матері Божої випромінює потужне внутрішнє світло, яке сприймається віруючими як світло божественне. Унікальною є і постава Богоматері - вона подається як войовниця Бога, як згусток сили й волі, що вічно тримає руки перед Богом на захист грішного людства.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціокультурний розвиток Київської Русі“ на сторінці 2. Приємного читання.
