Власне, Україна від початку зайняла позицію активного учасника глобального процесу ядерного роззброєння. Верховна Рада в Декларації про суверенітет України заявила про намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю. Усі відповідальні політики держави розуміли, що зобов'язання позбавитися ядерної зброї є передумовою міжнародного визнання суверенітету й незалежності, передусім з боку країн "ядерного клубу".
Практичним кроком у цьому напрямі стало підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод. Вони накреслювали основні принципи і шляхи утилізації розміщеної в Україні ядерної зброї, а також порядок здійснення нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів. Одразу після цього були укладені українсько-американські угоди щодо надання фінансової та матеріально-технічної допомоги у справі ліквідації ядерних озброєнь.
Однак переговори з Росією та іншими членами "ядерного клубу" щодо означеного кола питань проходили досить важко. Законодавча та виконавча влада України бажала в обмін на повну ліквідацію ракетно-ядерного потенціалу отримати з боку США, Росії та інших ядерних держав гарантії національної безпеки, належної фінансово-технічної допомоги, а також одержання повноцінної компенсації за високозбагачений уран в боезарядах. Тривалі дискусії з Росією, особливо в останньому питанні, не дали позитивних результатів, після чого до справи підключилися американські дипломати. Тристоронні переговори у Києві, Вашингтоні і Москві увінчалися компромісом, який знайшов виявлення у заяві президентів України, США і Росії від 14 січня 1994 р. Нею передбачалося:
♦ надання Україні гарантій національної безпеки після її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю;
♦ зобов'язання з боку США, РФ і Великої Британії поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись від політичного та економічного тиску на неї, не використовувати проти неї будь-яку зброю;
♦ надання технічної і фінансової допомоги Україні для надійного й безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо такої допомоги;
♦ контроль представників міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боєзарядів на території
Росії, що виключало б повторне використання складових цих боєзарядів за їх первісним призначенням;
♦ надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за високозбагачений уран з боку Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки в міру того, як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомплектування. Зокрема, в рахунок такої компенсації Росія мала забезпечувати українські АЕС ядерним паливом.
5 грудня 1994 р. в Будапешті президенти США і РФ та прем'єр-міністр Великої Британії підписали унікальний у міжнародно-правовій практиці документ - Меморандум про гарантії безпеки Україні. Згідно з загальновизнаними принципами міжнародного права названі ядерні держави зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам реалізацію Україною прав, притаманних її суверенітету, й у такий спосіб отримати будь-які переваги. Окремі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави КНР і Франції.
Ще однією надзвичайно важливою складовою зовнішньої політики суверенної України стали взаємини з Північноатлантичним альянсом. Після підписання 8 лютого 1994 р. рамкового договору "Партнерство заради миру" їй запропонували розробити індивідуальну програму відповідно до власних інтересів та потреб. У липні 1997 р. в Мадриді Президент України підписав Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Цей документ давав можливість Києву впливати на схвалення рішень, що стосувалися інтересів України, у рамках НАТО. Відповідно до Хартії про особливе партнерство обидві сторони зобов'язувалися розвивати і зміцнювати своє співробітництво в галузях:
♦ політичних питань та питань, що стосуються безпеки, зокрема розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, включно з безпекою України;
♦ запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та здійснення гуманітарних операцій;
♦ політичних та оборонних аспектів нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї;
♦ контролю над озброєнням та роззброєнням;
♦ експорту озброєнь та передачі супутніх технологій;
♦ боротьби з контрабандою наркотиків і тероризмом.
Після терактів у США 11 вересня 2001 р. стало зрозумілим, що для забезпечення ефективної системи оборони та національної безпеки тепер необхідно враховувати більшу кількість чинників національного, регіонального і глобального масштабів. Зважаючи на змінену ситуацію, Україна проголосила курс на цілковиту євроатлантичну інтеграцію, ратифікувала Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, а також Міжнародні конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та боротьбу з бомбовим тероризмом, направила свої військові контингенти на Близький Схід для допомоги міжнародній коаліції у стабілізації ситуації в Іраку.
Із приходом НАТО на західні кордони в Україні активізувалася дискусія про членство в цій організації колективної безпеки. Позитивну відповідь на таке питання впродовж багатьох років давала меншість населення, як правило, люди молодого покоління. Здійснюваний Інститутом соціології НАНУ моніторинг суспільної думки показував, що відносна кількість тих, хто ставився негативно до вступу України в НАТО, з часом тільки збільшувалася: з 33,5 % у 2000 р. до 53,3 % в 2010 р. Крапку в дискусії поставив Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від І липня 2010 р. В ньому питання про членство було знято, але зафіксовано намір України як позаблокової європейської держави продовжувати конструктивне партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, яке було започатковане Хартією про особливе партнерство від 9 липня 1997 р. і Декларацією про її доповнення від 21 серпня 2009 р.
Готовність НАТО продовжувати й розвивати партнерські відносини з Україною була підтверджена у Стратегічній концепції цієї організації колективної безпеки, яка розроблялася впродовж останніх років і була прийнята на Лісабонському саміті 19-20 листопада 2010 р.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішня політика Української держави“ на сторінці 2. Приємного читання.
