Лише у 1046 р. між Київською Руссю та Візантійською імперією було укладено новий мирний договір. Договір загалом відновлював русько-візантійські стосунки у тому вигляді, в якому вони перебували до збройної виправи Володимира Ярославовича і, згідно зі спостереженнями істориків, після цього руська дружина знову активно співпрацює з візантійським імператором: у 1046-1048 рр. допомагає Константину Мономаху в реалізації його задумів в Італії, у 1047 р. - у Вірменії та Грузії.
Мирний договір 1046 р. передбачав і таку важливу для руського князя умову, як згоду Константина Мономаха на шлюб своєї доньки з котримсь із синів Ярослава. Вибір упав на Всеволода Ярославовича, а реалізовано шлюбний проект було не раніше 1051 - 1052 рр. І хоча немає певності щодо "порфиродності" нареченої Всеволода, оскільки вона, за однією з версій, була донькою Константина від його другого шлюбу, а за іншою - взагалі "цивільного" шлюбу імператора з Марією Скліреною, проте цей шлюб мав надзвичайно важливе ідеологічне значення для київської династії. Син Всеволода Ярославовича Володимир дуже пишався своїм "візантійським" походженням і всіляко підкреслював його, називаючи себе Моно-махом. З цим шлюбом пов'язують і легенду про так звані "Дари Мономаха", імператорські інсигнії, нібито вручені Ярославовому синові, і серед них знамениту "шапку Мономаха". Києво-руська династія ідеологічно впритул наблизилася за своїм статусом до імператорського двору.
Названі заходи київського князя вповні вписувалися в загальну концепцію зовнішньополітичної діяльності Київської Русі, яку намагався реалізовувати в цей час князь Ярослав. Ставши повноправним членом християнської родини народів, київська династія прагнула увійти до тогочасних цивілізацій них центрів Європи. І Ярославу багато в чому вдається ця переорієнтація Київської Русі зі східного напряму своєї політики на західний саме завдяки цілеспрямованій династичній політиці.
Сам Ярослав Володимирович був одружений з донькою шведського конунга Олафа Інгердою-Іриною. Оскільки цей шлюб було укладено приблизно в 1018-1019 рр., то не виникає сумнівів у тому, що його ініціатором був не хто інший, як сам Ярослав, адже батька на той час уже не було в живих.
У 1043 р. князь видав свою сестру Добронігу за польського князя Казимира, а старшого свого сина Ізяслава Ярославича одружив з донькою графа Леопольда фон Штаде Одою. Того ж таки 1043 р. з донькою мудрого князя, Єлизаветою, одружується майбутній норвезький конунг Гаральд Хардрад. Приблизно в цей же час другий Ярославич - Святослав - бере шлюб з донькою графа Дітмаршен Етелера. У 1046 р. майбутній угорський король Андрій одружується з Анастасією Ярославною, а ще через три роки було укладено найзнаменитішу шлюбну угоду Ярослава - доньки Анни Ярославни з французьким королем Генріхом І Капетом (згідно з новітніми дослідженнями, посередником при укладанні цього шлюбу був не хто інший, як германський імператор Генріх НІ). Така активність Ярослава Мудрого в матримоніальній практиці робить Київську Русь, згідно з формулюванням літописця, "відомою и спиши мою" в цілій Європі. При дворі київського князя знаходили притулок численні високородії і вигнанці зі Скандинавії, частина з яких зуміла втрутитись у боротьбу за владу в себе на батьківщині.
Приділяючи так багато уваги справам зовнішньополітичним, київський князь не робив це на шкоду інтересам внутрішнім, навпаки - в історію він увійшов передовсім завдяки своїм успіхам саме всередині держави. Ярослав Мудрий у роки свого доволі тривалого правління вжив чимало заходів щодо зміцнення князівської влади всередині Київської Русі. Смерть бездітного брата, чернігівського князя Мстислава Лютого, відкрила Ярославові шлях до того, аби стати "єдиновласцем Руської землі".
Ще однією, а по суті визначальною, сторінкою князювання Ярослава Мудрого стає розгортання ним у Києві грандіозної будівельної програми, що стало гідним наслідуванням і завершенням ініціатив, започаткованих свого часу Володимиром Великим. Мудрий князь закладає так зване "місто Ярослава", укріплений дитинець, що за площею у сім разів перевищував площу "міста Володимира". Своєрідний київський кремль початку XI ст. був територією, обнесеною циклопічними земляними валами висотою понад 25 м, на яких стояли міцні дубові стіни та неприступні вежі. Протяжність міського валу становила 3,5 км, охоплюючи територію близько 70 га.
Загалом в роки князювання Ярослава було зведено, по суті, нове місто. Над ним височіли такі величні та високохудожні зразки давньоруської архітектури, як: Десятинна церква, Софійський собор, монастирі Георгія та Ірини, церква св. Василія та ін. Велетенські міські укріплення оздоблювали величаві Золоті, Софійські, Лядські та Печерські ворота. Знаменитий німецький хроніст XI ст. Адам Бременський, побувавши в Києві, назвав його містом, яке "змагається із Константинопольським скіпетром".
Власне, вже закладення собору Святої Софії несло могутній ідеологічний зміст. Адже і назвою, і значною мірою своїми архітектурними рішеннями київський собор нагадував свій константинопольський прообраз, демонструючи рівність Київської Русі з великою імперією та водночас своє релігійне і духовне правонаступництво.
Близько 1039 р. в літописах уперше згадується ім'я київського митрополита Феопемпта. Причому, на відміну від свого батька князя Володимира, Ярослав на чолі Церкви поставив не свою довірену особу (за Володимира функції глави Церкви виконував настоятель Десятинної церкви Анастас, втім його повноваження не отримали визнання патріарха Константинопольського), а запросив константинопольського ієрарха. Цим самим було не лише нормалізовано стосунки з Візантією, а й підвищено міжнародний престиж давньоруської церковної організації. Коли ж Давньоруська держава зміцніла ще більше, а претензії Візантії на зверхність над Руссю почали відверто дисонувати з реальним станом справ, 1051 р. Ярослав без відома Константинопольської патріархії, а лише з ради з місцевими єпископами поставив на чолі Церкви місцевого святителя Іларіона. У зв'язку з прагненням князя утвердити суверенність і Церкви, і Київської держави варто розглядати і прагнення київської влади канонізувати князя Володимира.
З іменем князя Ярослава пов'язують також створення першого писемного зведення законів Київської Русі - "Руської правди", чи, принаймні, її частини, так званої "Найдавнішої правди". І хоча серед істориків немає єдності щодо справжніх заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (частина дослідників вважає, що цей правничий звід був укладений пізніше), в історичних джерелах XIII ст. вже навіть усю "Руську правду" називали "Судом Ярославлим Володимирица".
Ще більш достовірним виглядає авторство мудрого київського князя такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковного статуту - "Номоканону". Статут регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, віднесені до компетенції Церкви. Участь у його укладені, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.
Чимало зробив Ярослав Володимирович для утвердження на Русі християнської віри. Заклав великокняжий монастир св. Георгія і св. Ірини (в честь християнських покровителів, свого і своєї дружини). По цьому монастирі стали закладатися на Русі повсюдно. У середині 50-х років під Києвом виник прославлений своєю святістю вже в наступні століття Печерський монастир.
У часи правління Ярослава Володимировича спостерігається небачений раніше розквіт давньоруської культури, книжності. Чимало дослідників пов'язують становлення давньоруського літописання саме з будівництвом Софійського собору, котрий відразу став не лише релігійним, а й духовним центром держави. Любов мудрого київського князя до книг спричинилась до появи його почесного прізвиська - Мудрий, а також породила прекрасну легенду про знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого, пошуки слідів якої не припиняються й досі.
Князювання Ярослава Володимировича продовжувалося мало не 40 літ (помер князь 1054 р. у досить поважному як для тих часів віці - семи десятилітнього старця) і було наповнене значними досягненнями - завершено формування території Давньоруської держави, зміцнено князівську владу та подолано сепаратизм місцевої родоплемінної верхівки, утверджено одноосібну монархічну форму правління, вчинено спробу кодифікації права, до не в пізнання змінено зовнішній вигляд князівської столиці, досягнуто значного культурного поступу, захищено кордони держави та здобуто значний міжнародний авторитет.
На час смерті князя Ярослава жили п'ятеро його синів: Ізяслав Ярославич сидів на князівському столі в Турові, Святослав - Володимирі (Волинському), а про місце княжіння ще трьох нащадків Ярослава - Всеволода, Ігоря та В'ячеслава - відомостей немає. Найстарший син Володимир Ярославич був намісником в Новгороді й помер раніше батька - у 1052 р.
Згідно з історіографічною традицією, що сформувалася ще за життя нащадків мудрого київського князя, помираючи, Ярослав Володимирович залишив по собі так званий "Заповіт Ярослава". Апелюючи до того, що всі його сини походили від одного батька і однієї матері, князь заповідав їм жити в братерській любові й послуху один в одного, що мало забезпечити їм процвітання та збереження досягнутого батьком. Своїм заповітом князь прагнув уникнути братовбивчої катастрофи, що розгорілася на його очах і за його активної участі після смерті князя Володимира.
Конкретно ж "механізм реалізації" братерської любові пропонувався такий. На той час старший з-поміж Ярославичів, Ізяслав, мав замінити батька на князівському столі в Києві. Святослав Ярославич переміщувався з Володимира до Чернігова, Всеволод - до Переяслава, Ігор - до Володимира (Волинського), а В'ячеслав - до Смоленська. Розділивши своїм синам князівські уділи, Ярослав разом з тим залишив неподільною князівську Русь як таку. Тобто держава зберігалася у формі спільної власності роду.
Та попри досконалість запропонованої моделі її ефективність була очевидна лише при житті першого покоління нащадків. По їхній смерті найстарший в роду далеко не обов'язково міг бути сином великого князя. Династія дробилась, а це, у свою чергу, створювало вельми заплутані ситуації щодо першості прав того чи іншого претендента.
Варто згадати й про те, що, крім отриманих за заповітом нових столів, Ярославичі зберігали за собою права й на землі, якими володіли перед тим. Так, старший з них утримував за собою ще й Турів і Новгород, Святослав мав значну частину Лівобережжя та далеку Тмутаракань, а Всеволод - просторі землі на північному сході Русі, де пізніше постануть Ростовська й Суздальська землі. Володіння молодших синів Ярослава, В'ячеслава та Ігоря, були набагато меншими, як власне і їхній вплив на політичні процеси в Київській Русі. Аби ефективно управляти такою державою, знадобилася небачена раніше в політичній практиці Русі форма правління, відома в історичній літературі під назвою тріумвірат.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Київська Русь у добу розквіту. Княжіння Ярослава Мудрого та Ярославичів“ на сторінці 2. Приємного читання.
