Однак розвинути успіх далі не пощастило. На Правобережжі активізуються каральні операції польських урядових і магнатських військ, допомогу яким надають війська російської імператриці. Спільними зусиллями полк Верлана було розбито. На кінець року частина повстанців була розсіяна в Україні, інша на чолі зі своїм ватажком перейшла на землі, підвладні турецькому султану та російській імператриці.
Щоправда, придушити повстання остаточно польській владі так і не пощастило. Упродовж зими 1734/35 рр. на Запорожжі, в Молдови та Лівобережній Україні триває активна підготовка повсталих до повернення на Правобережжя. Зважаючи на присутність на правобережних українських землях значних військових формувань Речі Посполитої та її союзників, з літа 1735 р. повсталі відмовляються від проведення багатолюдних рейдів, віддаючи перевагу тактиці партизанської боротьби чисельно невеликих загонів.
Тим часом загроза втрати своїх позицій на Правобережжі змушує польських конфедератів примиритися з прибічниками короля Августа III, підтримуваного російсько-саксонськими політичними колами. Укладене за результатами сеймових засідань порозуміння між різними магнатсько-шляхетськими партіями дозволяє польській владі мобілізувати на боротьбу з повстанцями власні сили та заручитися підтримкою сусідніх правителів. Цього разу каральні акції польської армії та магнатських формувань координуються з урядами Росії, Туреччини, Молдови, Кримського ханату.
Наприкінці літа - початку осені 1736 р. польські війська переходять до широкомасштабних каральних акцій. За умов активізації проти учасників повстання військових каральних акцій Речі Посполитої, підтриманих сусідніми правителями, воно поволі затухає. За законами військового часу полонених вішали на місці, часто-густо це робили спеціально на російсько-польському кордоні - на пострах іншим.
Нова хвиля активізації соціальної та національно-визвольної боротьби спостерігається з початком 1750 р. У цей час гайдамацький рух охоплює терени Київського. Браплавського та східної частини Подільського воєводств, масово поповнюється місцевим населенням, що дає підстави говорити про нього, як про нове народне повстання на Правобережжі.
Повстанцям вдалося оволодіти десятками правобережних міст, зокрема Уманню, Вінницею, Летичевом, Корсунем, Паволоччю та ін. Джерела знову вказують на намагання ватажків повсталих надати руху організованого характеру, зокрема, впорядкувати за козацьким взірцем збройні формування, закласти основи самоврядування. Російські інформатори доповідали в Петербург про наявність у повстанців корогв. Доволі відчутними є їх намагання надати своєму руху релігійного звучання - декларуються гасла захисту православ'я, частими стають напади на католицькі та греко-католицькі храми і їх клір. Ватажки повсталих свідомо поширювали чутки про нібито існування спеціального дозволу Коша Війська Запорозького Низового "знищувати шляхту й представників уніатського духовенства". Отримує розповсюдження практика розправ над місцевими євреями-орендарями, з котрими у повсталих найперше асоціювався соціальний визиск та паразитування на їх долі.
Уже під час повстання 1750 р. досить виразними були релігійні мотиви. Ще більш помітною гострота міжконфесійного конфлікту на правобережних українських землях стала з другої половини 1750-х рр. Як уже відзначалося вище, на цей час польська влада, надаючи підтримку католицькій та греко-католицькій церквам, сприяла тому, що на Правобережжі всі православні парафії було обернуто на уніатські. Острівцями традиційної на Правобережжі православної віри залишалися лише декілька монастирів, що чим далі, тим усе більше занепадали.
Енергійну діяльність, спрямовану на захист православної церкви на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої, з початку 1760-х рр. розгортає настоятель Троїцького Мотронинського монастиря Мелхиседек (Значко-Яворський). Запальні проповіді Мелхиседека, де говорилося про необхідність захисту споконвічної своєї віри, знаходять широкий резонанс серед вірних православної церкви Правобережжя. Тут лунають заклики про поставлення в церквах замість уніатів православних священиків.
Аби надати справі захисту конфесійних прав православних Правобережжя широкого політичного резонансу, настоятель добивається аудієнції в російської імператриці Катерини П, від якої нібито отримує схвалення своїй діяльності. Повернувшись в Україну, Мелхиседек ще з більшою енергією береться за справу оборони православ'я, чим налаштовує проти себе численних супротивників з числа католицького та уніатського духовенства й шляхти. Тим часом заклики духовного лідера призводять до того, що священики 150 парафій оголошують про своє навернення до православ'я.
Відповіддю уніатських церковних кіл і світських влад Речі Посполитої стали репресії над новосхизматиками, як називали вони тих, хто наважився знову повернутися до православ'я. У ході цих репресій 1766 р. уніати таємно захопили отця Мелхиседека та запроторили до в'язниці. Лише дивом вирвавшися з неї, настоятель продовжує своїми гнівними проповідями будити православний люд, щоправда, вже з Лівобережжя, куди він був змушений перебратися від переслідувань своїх опонентів.
Ще більше загострили ситуацію релігійної нетерпимості події, пов'язані із формуванням та діяльністю Барської конфедерації шляхти, проголошеної в лютому 1768 р. на оборону "золотих вольностей шляхетства", порушених втручанням російської влади в польські справи. Виступаючи під гаслами оборони не лише вольностей, а й віри, конфедерати силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли й примушували присягати на вірність їх ідеалам. З неприхованою ненавистю члени конфедерації ставилися до православних та особливо "новосхизматиків", погрожуючи їм нещадними розправами. Не обмежуючись лише одними погрозами, конфедерати впродовж весни 1768 р. нападають на православних, виганяють їх священиків з парафій, руйнують церкви та будинки.
Усе це викликає хвилі стихійного протесту. Навесні 1768 р. селяни Правобережжя почали громадитися в загони. Суттєвим поштовхом до організації збройної відсічі став прихід ватаг запорожців. Вони гуртувалися в Чорному лісі, а потім прямували до Лебединського та Мотронинського лісів. Недалеко від Мотронинського монастиря над Холодним Яром гайдамаки заклали Кіш. До кінця квітня тут зібралося до 700 запорожців і близько 300 мешканців Правобережжя. На чолі повстання став запорожець Максим Залізняк, який на козацькій раді був проголошений полковником. Один з ченців сусіднього Мотронинського монастиря відслужив молебен за Божу поміч православним, який пізніша народна традиція назвала обрядом "освячення ножів".
У другій половині травня 1768 р. гайдамаки виступили з Коша і рушили на Правобережжя, започатковуючи одне з найбільших у XVIII ст. народних повстань на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщини.
На марші загони Залізняка оволоділи Жаботином, Медведівкою, Смілою, Корсунем, Богуславом, Каневом, Кам'яним Бродом. За декілька тижнів повстання охопило всю південну Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля та навіть Галичину. Шляхта та орендарі кинулись до міст, сподіваючися за їх мурами та під захистом магнатських надвірних військ порятуватися від збуреної народної стихії. Найбільше таких втікачів зібралося в Білій Церкві, Лисянці та особливо в Умані, що була головною резиденцією київського воєводи графа Потоцького та водночас центром уніатства на правобережному Подніпров'ї. Місто було оточене потужними валами та ровами і мало понад тридцять гармат. В'їзд до нього охороняв гарнізон надвірних козаків (2 тисячі осіб), що жили в ньому окремою слободою. Утім сотник надвірної міліції Потоцьких Іван Гонга, на якого покладалася його оборона, перейшов на бік повсталих. Уманська фортеця впала.
Наступні за цим події мали надзвичайно гучний резонанс у Речі Посполитій і досі збуджують неабияку полеміку польських й українських істориків. На допиті, ідо відбувся вже після захоплення Залізняка в полон, він свідчив, що в ході різанини, яка спалахнула в місті, було винищено близько двох тисяч уманців, переважно євреїв й уніатів. Польські ж вчені обраховують число жертв між 12 і 20 тисячами.
Протягом наступних трьох тижнів повстання охоплювало все нові й нові райони Правобережжя. Повстанські загони, керовані Микитою Швачкою, Іваном Бондаренком, Андрієм Журбою, Микитою Москаленком та іншими, поповнювалося новими силами. На звільнених від польської влади та магнатських урядників територіях запроваджували козацьке самоврядування. У сфері соціальних відносин найперше, що проголошували ватажки повстання, так це скасування кріпосницьких порядків. Щодо бачення учасниками повстання його політичних завдань, то тут історики вказують на превалювання у ньому возз'єднавчих прагнень, віри в можливість злуки Правобережжя з Лівобережжям під скіпетром російського православного монарха. Повстанці сліпо перебільшували роль релігійного фактора, вважаючи, що спільність віри стане вирішальним чинником у наданні їм допомоги офіційним Петербургом. Наслідком цих ілюзій стало поширення серед народних мас чуток про існування так званої "Золотої грамоти" Катерини II, якою вона нібито санкціонувала знищення католицької шляхти, орендарів, уніатських і католицьких священиків. Прагнучи надати визвольному руху легітимного характеру, його керівники неодноразово заявляли, що вони діють з дозволу та відома імператриці.
Загалом улітку 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. Один з них, очолюваний смілянським сотником Шилом, дізнавшись, що в турецькій частині містечка Балти зібралося багато польської шляхти та євреїв-орендарів, висунув перед начальником турецького гарнізону ультиматум про їх видачу. Коли ж той відмовився його виконувати - напав і захопив місто.
Інцидент міг мати неприємні для Росії міжнародні наслідки, адже запорозькі козаки на той час вважалися підданими російської монархії. Зважаючи на той факт, що російським військам уже вдалося в основному придушити виступ конфедератів, російська влада, боячись, можливо, не стільки міжнародних наслідків балтського інциденту, скільки перекидання гасел соціальної боротьби на Лівобережжя, ухвалила рішення про надання допомоги керівництву Речі Посполитої у придушенні виступу.
20 липня 1768 р. вийшов маніфест Катерини II до населення православної віри, котре проживало на українських землях у складі Польської держави. У ньому наголошувалося на тому, що повстанці "грішать проти законної влади", є "розбійниками, злочинцями та заколотниками спокою", а тому їх потрібно переслідувати та карати. У документі виразно було продемонстровано пріоритетність політичних інтересів Росії над етнічно-релігійними мотивами, і він став програмою дій російських військ і російських владних структур по відношенню до повсталих українців.
Але ще навіть перед тим, на початку липня 1768 р., царські війська під Уманню оточили табір повсталих. Керівництво останніх, наївно сприймаючи православних російських солдат за своїх союзників, не потурбувалося про хоч який би захист та не вчинило жодних спроб для того, аби організувати спротив, як виявилося згодом, зовсім не союзницьким намірам російського генералітету. Внаслідок цього російськими військами в Умані було захоплено понад тисячу гайдамак, у тому числі й Максима Залізняка та Івана Ґонту. Більшість з них як підданих польською короля було передано владі Речі Посполитої, а запорожців та вихілнів з Лівобережжя і Слобожанщини - відвезено до Києва.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні“ на сторінці 2. Приємного читання.
