Перші провісники майбутньої грози проявилися зразу ж після підписання Переяславської угоди 1630 р. У тому ж таки році запорожці, нехтуючи забороною польської влади, здійснили морський похід і спустошили чорноморське побережжя поблизу Кілії, Балчика та Варни. Конєцпольський, володіючи інформацією про це самоуправство козаків і маючи розквартироване в Україні коронне військо, все ж таки не вжив ніяких репресивних заходів, адже на горизонті виднілася війна з Москвою.
І справді, козаки під командою гетьмана Тимоша Орсндарснка склали кістяк армії короля Владислава IV (на королівство обраний після смерті батька Сигізмунда III в 1632 р.). У ході війни, крім тих козаків, які воювали під Смоленськом, інші козацькі загони ходили в походи під В'ятку, Ржев, Калугу тощо. Врешті, завдячуючи значною мірою козацькій допомозі, Варшаві вдалося укласти дуже вигідний для себе Поляновський мир 1634 p., який закріплював за Річчю Посполитою володіння Смоленськом та Чернігово-Сіверщиною.
Але чергова військова послуга королю з боку українського козацтва обернулася такою ж черговою грізною сеймовою постановою 1635 р., за якою на Подніпров'я вводилося кварцяне військо, а також запроваджувалася смертна кара для тих козаків-реєстровців, які скомпрометують себе участю в бунтах або виявлять непокору польському командуванню чи власній реєстровій старшині. Крім того, сейм виділив кошти на спорудження фортеці над першим Дніпровим порогом. Кодацька фортеця (назву отримала від назви цього самого Дніпрового порогу) повинна була надійно перекрити доступ селян-утікачів на Січ, а також обмежити можливості для пересувань у зворотному напрямі - козаків-запорожців на волость. Зрозуміло, що поява в українських степах польської твердині дозволяла б при найменшому бажанні чинити економічний тиск на січове товариство. Адже на Запорожжі зерно не вирощували і січовики були повністю залежні від його доведення з городової України.
Лише упродовж чотирьох місяців французькому інженеру Г.-Л. де Боплану вдалося завершити будівництво Кодака. У фортеці було посаджено польську та німецьку піхоту, й, здавалося, польська влада тепер могла вже не турбуватися за спокій на українських землях. Однак щойно в липні завершилися будівельні роботи та розквартирування фортечного гарнізону, як уже в серпні козацький гетьман Іван Судима, повертаючись із морського походу, блискавичною атакою заволодів фортечними мурами. Гарнізон Кодака було знищено, а укріплення зруйновано.
Виступ Сулими владі вдалось приборкати силами козаків-реєстровців. Загін повсталих оточили в Дніпрових плавнях і змусили видати владі свого ватажка та декількох його соратників. Усіх їх було четвертовано у Варшаві (крім помилуваного за розпорядженням коронного канцлера Павла Бута (Павлюка) - майбутнього керівника наступного козацького повстання). Цим самим початок чергового вибуху в Україні на деякий час було відстрочено.
Але вже на початку травня 1637 р. Павло Бут на чолі загону у двісті чоловік несподівано з'являється під стінами Черкас, налагоджує зв'язки з частиною реєстрового козацтва та при їх сприянні вривається в місто та захоплює наявні там гармати. Разом з артилерією повстанці повертаються на Запорозьку Січ, і вже звідти Павлюк розпалює полум'я чергового, і як з'ясувалося дуже скоро, найбільш запеклого козацького повстання.
Гетьман повстанців розгортає небачену раніше за своєю масштабністю підготовку до війни з Річчю Посполитою. Павлюк проводить енергійні консультації з представниками реєстрового козацтва, намагаючись перетягти їх на свій бік, надсилає зазивні універсали до жителів міст, веде переговори з донським козацтвом і різноманітними угрупованнями кримських і причорноморських орд, навіть намагається заручитися допомогою московського царя, висловлюючись за можливість визнання козацтвом його зверхності.
Вирішальні бої між повстанцями та коронними військами гетьмана М.Потоцького розгортаються на початку грудня 1637 р. на південно-східній околиці села Кумейки поблизу Канева. Маючи в своєму розпорядженні лише 10 тисяч погано озброєних і недостатньо навчених вояків, значна частина яких лише щойно долучилася до козацтва, Павлюк все ж таки віддав наказ про атакування 15-тисячної армії Потоцького. Слабкою стороною повсталих була також програшність їхньої позиції, в порівнянні із тими, на яких стояли вороги, а крім того - відсутність дієздатної кінноти. За таких умов козацька атака справляла враження шаленства приречених.
Таким же надприродним було і їх бажання досягти перемоги. Навіть досвідчені польські жовніри, що бачили у своєму житті не одну виснажливу й безкомпромісну січу, й ті дивувалися запеклості бою, що спалахнув під Кумейками.
Становище повсталих стало критичним після того, як жовнірам вдалося пробитися до табору та підірвати запаси пороху. Аби їх поновити, Павлюк із невеличким загоном продерся крізь вороже кільце і попрямував до Чигирина, де знаходилися селітряні вари и пі. Замість нього на чолі козацького табору став полковник Дмитро Гуня. Саме останньому поталанило вивести повстанців з-під Кумейок та з надзвичайно великими втратами все ж пробитися до містечка Борониня, розташованого неподалік Черкас. Але відірватися від переслідування противника не вдалося, і тут, під Боровицею, козацькі загони потрапили в оточення.
Зважаючи на величезні людські втрати, відсутність боєприпасів, їжі та води, учасники повстання пристали на пропозиції польської сторони щодо початку мирних переговорів. Тим більше, що посередником у їх проведенні виступив православний шляхтич Адам Кисіль, який своїм шляхетським словом гарантував збереження життя не лише рядовим учасникам повстання, а і його керівництву. 11 грудня повсталі капітулювали, видавши польському командуванню гетьмана Павлюка, полковників Томпленка. Лихого та ще декількох старшин. Кілька днів по тому в таборі під Бо-ровицею відбулася козацька рада, котра здала переможцям клейноди Війська Запорозького та прийняла умови капітуляції і склала присягу вірності королю Владиславу IV. За вказівкою Потоцького було затверджено нову старшину реєстрового війська. Старшим козацького реєстру призначили переяславського полковника Ілляша Караїмовича, а військовим писарем - Богдана Хмельницького.
За результатами приборкання козацького виступу 8 травня 1638 р. сейм ухвалив так звану "Ординацію Війська Запорозького". Постанова визнавала право називатися козаками лише за шістьома тисячами реєстровців, які, у відповідності з постановами Куруківського договору, мали скласти шість козацьких полків. Усі, хто не увійшов до складу реєстру, повинні були повернутися до стану посполитих - панських підданих або міщан у прикордонних королівських містах. Скасовувалось право реєстровців обирати самим собі гетьмана (старшого). Замість нього король за рекомендацією коронного та польного гетьманів мав призначати комісара з числа осіб шляхетського походження. Королівському комісару підпорядковувалося все козацьке військо разом із старшинами. Вишу козацьку старшину - полковників і осавулів - теж призначали винятково з числа людей шляхетського походження. Полковники були зобов'язані проживати у своїх полках і без дозволу коронного гетьмана не могли їх залишати. Право на виборну козацьку старшину реєстровці залишали за собою тільки на нижчому рівні - урядів сотників і отаманів.
Скасовувався козацький суд. Під час розгляду позову міщанина до козака (або навпаки) в суді повинні були засідати полковники як представники реєстрового козацтва та підстарости - від місцевої королівської адміністрації. Міщанам та їхнім синам суворо заборонялося записуватися в козаки, а також видавати заміж за них своїх дочок.
Запорозькі козаки оголошувалися поза законом. На Січі поперемінно мав перебувати один з реєстрових полків, на який покладалося завдання перешкоджати скупченню там січовиків та недопущення до морських виправ свавільного козацтва. Одночасно реєстровці мали пильнувати й безпеку південних рубежів від татарських нападів. Відновлений Колак, осаджений залогою іноземців-найманців у кількості 700 чоловік, мав перекривати дорогу втікачам на Дніпровий Низ.
Таким чином, сеймова постанова 1638 р. передбачала фактичну ліквідацію козацтва як стану зі своєю юрисдикцією та перетворення козаків (в дуже обмеженій кількості) на одну зі складових частин військових формувань Корони Польської. Ігноруючи факт існування окремого соціального стану як об'єктивної реалії українського життя та не бажаючи йти хоч би на якісь поступки, польська правляча еліта зробила одну з найбільших у своїй історії помилок, яка їй дуже дорого коштувала в недалекому майбутньому.
Ще напередодні прийняття "Ординації Війська Запорозького", 19 квітня 1638 р., у Варшаві було четвертовано керівників повстання 1637 р. - Павлюка, Томиленка та Лихого, котрим Кисіль своїм лицарським шляхетським словом обіцяв збереження життя в недоторканності. А ще перед тим, на початку року, за наказом польного гетьмана Потоцького в Києві було привселюдно посаджено на палю ще одного повстанського лідера - київського сотника Богдана Кизима, котрий на чолі чотиритисячного загону воював на Переяславщині, та його сина Кизименка - керівника повсталих Лубенщини. Показові страти, крім Києва, Потоцький організував також у Ніжині та Переяславі. Наслідуючи ж приклад польного гетьмана, чималих "успіхів" досягли у цій справі й місцева адміністрація та шляхта.
Утім зупинити вибух нового повстання репресіями владі не вдалось. Уже з кінця зими 1638 р. на Запорозьку Січ юрбами стікалися нові шукачі козацької волі. Урядовий комісар, мобілізувавши реєстровців, спробував було атакувати Січ. Однак акція успіху не принесла. Натомість січовики обирають гетьманом Якова Острянина (Остряницю) і знову виходять на волость.
Цього разу повстання розгортається на лівому березі Дніпра, хоча Остряниця звертається із закликами про участь у виступі козаків не лише до козаків і покозачених жителів прикордонних міст Подніпров'я, ай до всього народу православного, у тому числі навіть і православних шляхтичів віддаленого Західного Поділля, Покуття та Волині. Повсталим удалось оволодіти Чигирином і Кременчуком і тим самим створити зручний плацдарм для розширення повстання.
Проти загонів Остряниці польний гетьман висилає свої передові сили, які в битві неподалік містечка Говтви зазнають нищівної поразки. Під контроль повсталих переходить уся Східна Полтавщина. Невдовзі повстання починає перекидатися і на правий берег Дніпра. Полковник Скидай вербував бажаючих боротися за козацькі права та вольності на землях Чернігово-Сівершини. Щоправда, із силами збиралася й супротивна сторона. Неоціненну допомогу Потоцькому, котрий перебував у вкрай складному становищі, надав князь Ярема Вишневецький, зачеплений за живе активністю козаків на землях, що входили до складу його потужної латифундії. Спільно з надвірним військом Вишневенького силам Потоцького вдається не лише вирівняти ситуацію, а й поступово почати витісняти повстанців із зайнятих ними районів. До вирішальних боїв справа дійшла з початком червня, коли сторони зійшлися на околицях містечка Жовтина, розташованого на місці впадіння Сули в Дніпро.
У ході Жовнинської битви швидкий і навальний прорив польської кінноти завдав значних втрат повсталим. Після цього гетьман Остряниця на чолі декількох сот повсталих пробився з табору та вийшов у межі Російської держави. Решта повсталих козаків (десь близько 20 тисяч чоловік) зуміли перейти на лівий берег Сули й тут окопатися. На місце Остряниці гетьманом було обрано героя попереднього козацького виступу полковника Дмитра Гуню. Саме йому і випало вкрай складне завдання впродовж наступних півтора місяців утримувати оборону козацького табору в урочищі Старець (чи Стариця), розташованому на лівому березі Дніпра в кількох кілометрах південніше гирла Сули.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Козацькі повстання 20-30-х років ХVII ст.“ на сторінці 2. Приємного читання.
