Чернігівська земля включала території басейнів річок Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки. Північно-східні окраїни Чернігівської землі доходили до Москви, однак райони приокського порубіжжя завжди були зоною суперництва з Рязанським князівством. Трохи на південь чернігово-рязанська лінія розмежування проходила по вододілах Дону та його приток Проні, Сосни, Упи й Зуші. Природним кордоном між Чернігівською та Київською землями був Дніпро, хоча в районі Києва значна смуга Лівобережжя все ж належала до уділу великого князя київського. А вище Десни та Прип'яті чернігівські володіння переходили на правий берег. Район Посейм'я був своєрідною проміжною зоною, за яку вели суперечку Чернігівська та Переяславська землі, і він переходив з рук в руки. У деякі періоди зверхність Чернігова визнавали також правителі Мурома й Рязані.
Найбільшими містами Чернігівської землі, розташованими у басейнах Десни, Сейму та Снову, крім самого Чернігова, були Новгород-Сіверський, Брянськ, Курськ, Путивль, Глухів, Трубецьк, Сновськ, Рильськ, Стародуб, Любеч.
Чернігів виступає важливим політичним Й економічним центром Русі вже з кінця IX ст. Перетин важливих водних і сухопутних шляхів створював сприятливі умови для господарського розвитку. А відносна віддаленість від войовничих народів Степу сприяла політичній стабільності. Певний час чернігівські князі вели успішне суперництво з київськими щодо політичного впливу, військової спроможності та архітектурної величі столичного міста. На певних етапах кількість міського населення Чернігова була навіть вищою, аніж у Києві. У Чернігові сформувалось потужне боярство, впливовість якого базувалась на вотчинному землеволодінні. У місті був власний єпископ, значення міста як важливого сакрального центру Русі підтримувала також велична церковна архітектура та традиції праведного монастирського життя. Розташування Чернігова на перетині важливих торговельних шляхів створювало умови для формування потужного місцевого купецтва, зв'язки якого охоплювали всю Русь і навіть виходили далеко за її межі.
Загострення князівської міжусобиці в межах Чернігівського князівства призвело до того, що вже на кінець першої чверті XIII ст. великі чернігівські князі не претендували на великокнязівський київський стіл, натомість у межах самої землі існувало кілька уділів - Козельський, Брянський, Карачевський, Курський, Вщижський, Яновський, Стародубський, Новгород-Сіверський, Рильський, Лиловецький та Лопастенський, залежність яких від Чернігова невпинно слабшала. Зокрема, вже в 40-50-ті рр. XII ст. в Сіверській землі утвердилась одна з гілок Ольговичів і частково відмежувалась від Чернігова, визнаючи лише сюзеренітет чернігівського князя. Саме відособленість дій сіверського князя Ігоря Святославича, котрий проігнорував спільний з київським князем Святославом Всеволодовичем виступ проти половців і в 1185 р. організував на них власний, як виявилось невдовзі, вкрай невдалий похід, стала фабулою всесвітньовідомого "Слова о полку Ігоревім", що традиційно вважається найпереконливішим закликом давньоруського автора до об'єднання Русі. Надалі відцентрові тенденції в Чернігівській землі набирали обертів і напередодні навали орд хана Батия князівство остаточно розпалося на дрібні уділи.
Переяславська земля за географічним розташуванням була південним порубіжжям Русі, висунутим у заселений войовничими номадами Степ. Жодна з інших давньоруських земель не зазнавала стільки нападів і спустошень, як Переяславська. Ця об'єктивна особливість зумовила, як на нашу думку, характерні ознаки її політичного статусу. На відміну від більшості князівств Переяславське не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. На князівському столі в Переяславі, зазвичай, сиділи князі, які, повторюємо, або були першими кандидатами на великокнязівський стіл у Києві, або ж отримували переяславський стіл у вигляді компенсації за відмову від київського.
Центр Переяславської землі - місто Переяслав був зручно розташованою та добре укріпленою фортецею. Крім відносно невеликого, але добре організованого замку, посадженого поміж річками Трубіж і Альтою, могутньою оборонною стіною був обнесений міський посад. Історики звернули увагу на той факт, що часті напади половців на Переяславську землю так і не увінчалися взяттям її центрального міста.
Крім оборонних функцій, Переяслав славився і господарським розвитком: у місті були високорозвинені ремесла, через нього проходили важливі торговельні шляхи. Переяслав був одним з найбільших духовних центрів Русі.
Зважаючи на особливий політичний статус переяславського столу як своєрідного трампліну на стіл великокнязівський київський, з волі останніх відбувалися часті заміни правителів Переяславської землі. Дослідники зауважували, що в деякі періоди переяславські князі змінювалися навіть частіше, ніж посадники якогось прикордонного містечка. Часом київські князі перебирали управління землею до своїх рук. Іноді, як це, зокрема, сталося напередодні монгольського вторгнення, Переяслав управлявся навіть місцевим єпископом.
Волинське князівство було західною окраїною Русі. Свою назву земля отримала від давнього її центра - м. Волиня на Західному Бузі. Невдовзі місто Волиня зійшло з історичної арени, а центром землі, що лише перебувала в процесі створення, стало засноване київським князем Володимиром Святославичем місто Володимир, що було розташоване на місці впадіння р. Смотрич у р. Луг, притоку Західного Бугу.
На кінець XI ст. Волинська земля займала територію від Берестя на Західному Бузі на півночі до Бузька і Вигошіва у верхів'ях Серсти на півдні, її порубіжними містами на заході були Сутейськ і Червен, а Дорогобуж і Острог - на сході.
Процес творення території Волинської землі, що розтягнувся аж до кінця XII ст., відбувався в різних частинах регіону вкрай нерівномірно. Важливими його етапами стали включення давніх Червенської і Белзької земель, активне просування кордонів у східному напрямі, до порубіжних з Київською землею районів. Північна, західна та південна частини Волинської землі заселялись і обростали містами повільніше, що зумовлювалося майже виключно фактором зовнішньої небезпеки: на заході - з боку польських, на півночі - ятвязьких князів, а на півдні - половців.
Перша письмова згадка про м. Володимир зафіксована під 988 р. А вже у XII ст. - це прекрасне і величне місто, що мало добре укріплену фортецю. Володимир був крупним торговельно-ремісничим центром. Літописець засвідчує існування в ньому торговельних колоній іноземців - німців, сурожців, новгородців, євреїв. Значних успіхів досягли володарські ремісники, передовсім ті, що займалися зброярством, ювелірною справою, гончарством, оброблянням каменю.
Від часів свого заснування адміністративний центр Волинської землі був одночасно і його духовним центром: у ньому існувала своя єпископія.
Давнім містом Волинської землі було висунуте на північ Берестя, за яке вели суперництво також Київське та Турівське князівства. Другим за своїм військово-стратегічним, політичним і господарським значенням Волинської землі містом, після Володимира, був Луцьк, який від 1154 р. став центром удільного князівства Волинської землі. Оточений з усіх боків природними захисними рубежами - ріками Стир і Глушця, Луцьк був неприступною фортецею. У ньому зосередився значний торговельно-ремісничий потенціал. Існувала й своя єпископія. Крім того, в межах Волинської землі знаходилися такі потужні міські центри, як Любомль,
Камінець, Червен (давня столиця Забужжя), Белз, Кременець, Пересопниця та ін.
Галицьке князівство було південно-західною окраїною Русі. Його формування розпочалося у другій половині XI ст. і було тісно пов'язане з діяльністю засновника галицької династії князя Ростислава Володимировича, котрий доводився онуком Ярославу Мудрому. Справу Ростислава, спрямовану на розбудову самостійного політичного організму, продовжили його сини Рюрик, Василько та Володар, котрі посідали відповідно князівські столи в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді. Саме вони впродовж тридцятилітнього свого князювання і заклали підвалини майбутньої могутності цієї окраїнної давньоруської землі.
На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинською, а на сході - з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів'ями Горині, Случі та Південного Бугу. На заході сусідами галичан були поляки та угорці. Лінія розмежування з ними проходила від гирла Сяну по вододілу рік Висока і Вислоки, далі по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Пониззя. Природним західним рубежем Галицького князівства були Карпатські гори, які періодично належали то одній, то другій стороні. Прикметно, що, як давно уже звернули увагу дослідники, давньоруські літописці називали їх горами "Угорськими", а угорські - "Руськими". До складу Галицького князівства входила й Закарпатська Русь.
Головними центрами Галицького князівства були міста Перемишль (нині центр воєводства Республіки Польща), Звенигород, Теребовль і сам Галич. Через одне з найдавніших міст Галицької Русі - Перемишль, розташований на правому березі Сяну, проходив важливий торговельний шлях із Регенсбурга через Прагу та Краків на Русь. Перемишль мав добре укріплений замок і слугував оборонним форпостом на західних рубежах князівства. Водночас для прикриття самого Перемишля західніше і південніше від нього було збудовано на кордоні з Польщею фортецю Ярослав, а на кордоні з Угорщиною - Сяник. Важливе оборонне значення мало й місто Любачів. Сам же Перемишль, зважаючи на вигідне розташування, був не лише важливим військово-стратегічним пунктом, а й центром розвитку ремесла та торгівлі. У місті також знаходилася єпископська кафедра.
На вододілі Бузького та Дніпровського річкових басейнів було побудоване місто Звенигород. Зважаючи на сприятливі природні оборонні рубежі (місто знаходилося на невисокому підвищенні, оточеному болотистою заплавою річки Білки), Звенигородська фортеця справляла враження неприступної, а відтак цей населений пункт привертав увагу ремісників і торговельного люду. В XI-XII ст. місто було також важливим культурним центром. Неподалік Звенигорода розташовувалися фортеця Городок і місто Львів, швидкий розвиток якого незабаром призвів до втрати Звенигородом свого значення.
Східний рубіж Галицької землі другої половини XIІ ст. був позначений давнім Теребовлем та розташованими неподалік нього фортецями Микулином і Голими Горами. Теребовль стояв на притоці Дністра р. Сереті. Він не лише захищав східні окраїни князівства. Місто виступало осередком активної колонізаційної діяльності в районі Дністро-Дунайського пониззя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тенденції політичного розвитку Давньоруської держави“ на сторінці 2. Приємного читання.
