Рада міністрів УРСР зробила великий внесок у передвиборну боротьбу зволіканням з реєстрацією НРУ. Хоч установчий з'їзд Руху відбувся у вересні 1989 р., організація була офіційно зареєстрована тільки в лютому наступного року, коли кампанія висування кандидатів у депутати була вже закінчена. Активісти Руху були висунуті різними трудовими колективами, але добитися концентрації зусиль при відсутності загальнореспубліканської організації виявилося досить складною проблемою. І все-таки за тиждень до виборів кандидатами в народні депутати Верховної Ради УРСР були зареєстровані 130 членів і 70 співчуваючих НРУ при загальній кількості зареєстрованих - 3091. Таким чином, на 450 депутатських міст претендувало тільки 200 кандидатів від Руху.
Демократичний блок здобув 111 депутатських місць: в першому голосуванні - 38, у повторному - 73. Зважаючи на невелику кількість висунутих кандидатів, це був безперечний успіх. У Львівській області під час перших виборів 4 березня було обрано 18 депутатів Демблоку по 24 виборчих округах. Під час другого голосування через два тижні в шести округах, де жодний з кандидатів не набрав більше половини голосів у першому турі, пройшли кандидати Демблоку. Отже, в області перемогли тільки кандидати Демблоку. У Києві Демократичний блок переміг в 10 з 22 округів. Однак у Київській області кандидати Демблоку перемогли тільки у 3 з 17 округів. У Донецьку опозиція перемогла в 6 з 9 виборчих округів. У Волинській області вона виявилася переможницею в 6 округах з 9 наявних. У Харківській області кандидати Демблоку виграли вибори в 9 з 28 округів, в Чернігівській - у 3 з 13 округів, в Одеській - у 3 з 23 виборчих округів. Сільська місцевість ще була надійною опорою компартійно-радянської номенклатури. 13 з 14 працівників ЦК КПУ були обрані в сільських округах.
15 травня Верховна Рада УРСР 12-го скликання уперше почала працювати як парламент - на постійній основі. Сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість ("За Радянську суверенну Україну") і опозиційна "Народна рада". Робота Верховної Ради постійно транслювалася у прямому ефірі по радіо і телебаченню. Полеміка між депутатами негайно ставала відомою в суспільстві і сприяла його дальшій політизації. І навпаки, процеси, що відбувалися в суспільстві, негайно переносилися в стіни Верховної Ради. Мітингова стадія національно-визвольної революції поступово сходила нанівець, переходячи до дискусій в парламенті. Учасниками цих дискусій відчували себе завдяки засобам масової інформації мільйони людей.
З 446 народних депутатів, які стали до роботи на першій сесії Верховної Ради, близько 380 місць належало комуністам. 31 травня комуністична більшість Ради завершила дискусію навколо посади спікера обранням В.Івашка. Проте треба віддати належне більшості: маючи змогу взагалі виключити опозицію з законотворчого процесу, вона зробила спробу налагодити діалог.
До складу Народної ради увійшло 128 депутатів, тобто більше, ніж обиралося за неофіційним списком Народного руху. Зокрема, в Народну раду увійшла майже вся фракція "Демплатформа в КПУ". Головою Народної ради став І.Юхновський, заступниками голови - Л Лук'яненко, О.Ємець, Д.Павличко, В.Філенко, секретарем - Л.Танюк. В.Івашко погодився, щоб опозиція була представлена пропорційно своєму кількісному складу в парламентських і урядових структурах, але категорично не бажав віддати посаду першого заступника голови Верховної Ради академіку І.Юхновському. 7 з 23 постійних комісій очолили, за пропозицією Івашка, представники Народної ради. Гнучка позиція спікера зустріла гостру критику ортодоксів, але її підтримав Олександр Мороз, який очолив парламентську більшість.
Тим часом 15 травня 1990 р. на позачерговому З'їзді народних депутатів М.Горбачов був обраний Президентом СРСР. Державна влада, що небезпечно хиталася між політбюро ЦК КПРС, яке було позбавлене своїх диктаторських повноважень конституційною реформою, і Верховною Радою СРСР, нібито консолідувалася в руках однієї людини. З'їзд скасував 6-ту статтю Конституції, чим поставив КПРС в юридично однакове становище з усіма іншими політичними партіями, які існували або повинні були виникнути найближчим часом. Коли КПРС-КПУ позбавилася диктаторських повноважень, для багатьох вона одразу втратила всю свою принадність. На тлі зменшення кількості бажаючих вступити до партії, починаючи від 1987 р,, керівництво КПУ зіткнулося й з таким явищем, як добровільний вихід з її лав. У 1987 р. партійні квитки здали 380 особи, в 1988 р. - 1862. За 1990 р. про своє небажання перебувати в компартії заявила 250 951 особа, тоді як вступили в партію тільки 11 446 чоловік. На середину 1991 р. чисельність КПУ налічувала 2 732 408 осіб, скоротившись до рівня 1981 р. Кількість партгруп зменшилася вдвічі, а цехових парторганізацій - на третину.
Вибори до Верховних Рад союзних республік у березні 1990 р. породили 15 нових центрів радянської влади. Новий владний центр виник і в Москві. Після того, як Верховну Раду РРФСР очолив Б.Єльцин - непримиренний противник загальносоюзного компартійно-радянського центру, - в Москві склалося двовладдя. В країні імперського типу двовладдя в імперському центрі не могло не призводити до різкого послаблення влади. Розуміючи, що Москва не захистить і не підтримає, компартійно-радянська номенклатура в союзних республіках побачила тільки один шлях до збереження своїх позицій: опору на власний народ. В умовах широкого розгортання національно-визвольного руху вона повинна була підтримати народжену політикою перебудови опозицію в одному, але найважливішому питанні - про владу. Боротьба опозиції проти загальносоюзного компартійно-радянського центру ставала для найбільш далекоглядних регіональних лідерів їхньою власною боротьбою. В Компартії України стали стрімко множитися лави "суверен-комуністів".
У червні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд Компартії України. Задовго до з'їзду політбюро ЦК КПУ опублікувало у вигляді програмних принципів діяльності КПУ своє бачення поточного моменту. У документі проголошувалися зовсім незвичні для рядових комуністів положення. Зокрема, підкреслювалася необхідність досягнення республікою економічної автономії, підтримувалася концепція створення власної кредитно-фінансової системи, піднімалася на щит свобода зовнішньоторговельної діяльності, обґрунтовувалася ідея створення національної армії і служби безпеки. У передз'їздівських і з'їздівських документах КПУ з'явилося немало положень з програми Народного руху України, які раніше називалися лідерами комуністів антирадянськими і націоналістичними. І все-таки партія залишалася сама собою - зашкарублою в своєму догматизмі, неспроможною на реформи. Народні депутати УРСР - члени Демократичної платформи в КПУ - з гіркотою констатували, що з'їзд "наочно показав небажання перетворити Компартію України на сучасну партію демократичного типу".
Тим часом парламенти союзних республік почали один за одним декларувати свій суверенітет. Заявка на словах ні до чого не зобов'язувала, але давала відчуття незалежності. Першою, уже 9 березня 1990 р. з такою заявкою поспішила Грузія. 11 березня 1990 р. литовський парламент прийняв не декларацію про державний суверенітет як заявку на майбутнє, а документ сьогоднішнього дня: "Про відновлення незалежності Литовської держави". Більш обережні за формулюваннями акти прийняли 30 березня Естонія, а 4 травня - Латвія. Проте й вони були орієнтовані в сучасність, а не в майбутнє. 12 червня 1990 р. перший З'їзд народних депутатів РРФСР прийняв історичний документ - Декларацію про державний суверенітет РРФСР. Декларація була спрямована не проти Радянського Союзу, а лише проти загальносоюзного компартійно-радянського центру. Однак саме вона, а не декларації прибалтійських республік, послужила прикладом для найбільшої національної республіки - України.
28 червня 1990 р. український парламент розпочав розглядати питання про державний суверенітет. Розгляд цього питання наклався й навіть переплівся з іншою політичною подією - XXVIII з'їздом КПРС. Ввечері 1 липня велика група народних депутатів відбула в Москву, щоб взяти участь в роботі XXVIII з'їзду КПРС. Посилаючись на те, що парламент обговорює доленосне в історії України питання, 5 липня В'ячеслав Чорновіл виголосив заяву Народної ради з вимогою негайно відкликати всіх депутатів-делегатів з'їзду КПРС. У разі ігнорування цієї вимоги ставилося питання про зміну керівництва парламентом. Із заявою Народної ради солідаризувалося понад 300 депутатів, у тому числі 200 представників фракції більшості. Саме через це майже всі делегати XXVIII з'їзду КПРС повернулися з Москви, не чекаючи кінця його роботи. Не повернувся лише В.Івашко. 11 липня І.Плющ зачитав заяву, в якій голова Верховної Ради оголошував про свою відставку, починаючи з 9 липня. Коли Плющ зачитував цю заяву, Івашко балотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС.
Заява В.Івашка прикро вразила не тільки депутатів Верховної Ради, але й все українське суспільство. Проте Верховна Рада офіційно не відреагувала на заяву В.Івашка. Вона продовжила обговорення питання про суверенітет України. Лише після тріумфального прийняття відповідної декларації парламент повернувся до організаційного питання і 18 липня обрав головою Леоніда Кравчука. За нього було подано 239 голосів представників парламентської більшості. Характерно, що у зв'язку з обранням його головою Верховної Ради Л.Кравчук позбувся своєї посади другого секретаря ЦК КПУ.
Остаточний текст Декларації про державний суверенітет України було ухвалено 16 липня поіменним голосуванням. Він здобув схвалення майже всіх депутатів Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилося чотири депутати, один утримався.
Верховна Рада проголошувала, що від імені народу України може виступати тільки вона сама. Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Територія
УРСР в існуючих кордонах оголошувалася недоторканною. Щоб наповнити поняття економічної самостійності конкретним змістом, Верховна Рада проголошувала намір створити власні банки включно із зовнішньоекономічним, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна повинна була самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності - впровадити власну грошову одиницю.
У Декларації проголошувалося бажання держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя - політичній, соціально-економічній, культурній. Усім національностям, що проживали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.
Декларація проголошувала право України на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Вказувалося на те, що українська держава самостійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати у майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерну зброю.
Народження незалежної України
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суверенізація Української PCP“ на сторінці 2. Приємного читання.
