Правителі Боспору провалили надзвичайно активну зовнішню політику, спрямовану як на завоювання нових територій у своїх сусідів не греків та відбиття натиску помалів - головним чином найбільш потужних скіфських племен, так і щодо підпорядкування своїй владі вільних еллінських полісів Північного Причорномор'я.
Посилення римських впливів на політичне життя північнопричорноморського регіону розпочалося в умовах активного переміщення кочових племен, зокрема сарматів, на землях, що перебували у сферах економічних інтересів грецьких полісів. Нестабільність ситуації підривала основу античного добробуту - сільськогосподарське виробництво, а також ставала на заваді проведення товарообмінних відносин. За таких умов грецькі поліси переживали кризові явища. Скориставшись з економічної кризи та наростання етнічних суперечностей, понтійський цар Мітридат VI Євпатор наприкінці II ст. до н. е. об'єднав під своєю владою Тіру, Ольвію, Херсонес. Проте повстання жителів античних міст 63 р. до н. е. не лише звільнило їх від влади Боспору, а й відкрило можливості для поширення в регіоні римських впливів.
Уже син царя Мітридата VI Фарнак визнав свою повну покірність Римові, за що отримав від римського правителя Помпея звання "друга та союзника римлян" й права на правління в Боспорському царстві. Щоправда, зміцнивши свою владу та скориставшись із скрутного зовнішньополітичного становища Риму й конфлікту Цезаря і Помпея, Фарнак спробував було позбутися його зверхності. Ним була проведена воєнна експедиція проти римлян у Малій Азії. На перших порах вона розвивалася досить успішно й Фарнак захопив більшу частину Малої Азії. Але згодом у битві при Зелі 2 серпня 47 р. до н. е. в результаті рішучих дій римлян під командою Юлія Цезаря він зазнав нищівної поразки.
Упродовж 45-49 рр. точиться римо-боспорська війна, в ході якої бойові дії ведуться вже на території самого Боспору. Цього разу перемога також була на боці Риму, й успішне завершення війни мало важливі наслідки не лише для Боспору, а й для усіх грецьких полісів. Під безпосередній римський контроль потрапляє все Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Колхіди. Західна частина регіону, в тому числі Tipa, Ольвія і Херсонес, підпали під безпосереднє управління легатів провінції Мезія. На Боспорі деякий час ще правила місцева династія. Щоправда, правителі І юс і юрського царства затверджувалися в Римі іі вносилися до списку "друзів цезаря та друзів римського народу". На монеті, що карбувалася на Боспорі, обов'язковим атрибутом ставало зображення правлячого римського імператора.
Із середини III ст. Боспор увійшов у епоху так званих готських або скіфських воєн. Власне, боспорські землі стали базою для розвитку готського вторгнення в межі Римської імперії з усіма трагічними наслідками цього факту. У політичному житті царства впроваджується практика узурпації верховної влади на Боспорі представниками варварської знаті. Раз по раз царство підпадає під протекторат готів та гунів, котрі активно використовують боспорську армію та, особливо, флот у своїх цілях.
У середині V ст., після поразки гунів у 451 р. на Каталаунських полях, смерті Аттіли 454 р. та розпаду гунської держави в Подунав'ї, помади повернулися в Північне Причорномор'я та влилися до складу місцевого населення.
І лише у роки правління візантійського імператора Юстиніана (518- 527 pp.) Боспор звільнився від протекторату гунів та був включений до складу Східно-Римської імперії.
В іншому, аніж у випадку з Боспором, ключі розвивалися стосунки Риму з Ольвією й Херсонесом. Тут прагнення римлян до розширення сфери свого впливу часто-густо збігалося з потребами грецьких демократичних полісів в отриманні військової та політичної підтримки й допомоги. Особливо тісно складалася співпраця Риму з Херсонесом Таврійським. На перших порах основою цієї співпраці стає політична підтримка Риму в намаганнях херсонеського полісу звільнитися від залежності від боспорських царів. Так, не пізніше 46 р. до н. е. в Херсонесі отримали від Цезаря права так званої елевтерії, що означало повну незалежність від Боспору та власний державний суверенітет.
Ще більш тісними стають стосунки Херсонеса з Римом з третьої чверті І ст., коли значно ускладнюється зовнішньополітичне становище понтійського поліса. Місто виявилося неспроможним стримувати натиск варварських племен, а тому наполегливо просить військової допомоги в адміністрації римської провінції Мезія. А саме вчасний прихід римських легіонерів у 63 р. порятував громаду від облоги скіфів.
Після здобутої перемоги римські легіонери споруджують на мисі Ай-Тодор фортецю Харакс та на певний час залишаються в місті. Постійна ж військова присутність Риму в місті розпочинається із середини II ст., коли Херсонес отримує другу елевтерію. Причому, цього разу права елевтерії передбачали надання лише права самоврядування під римським контролем.
Щільне включення Херсонеса в орбіту римської політики супроводжувалося розташуванням римського гарнізону в південно-східній частині міста, так званій цитаделі. Крім сухопутних військ, у херсонеській бухті стояли військові кораблі римського флоту. Римляни не лише забезпечували безпеку міста, а й контролювали значні території навколо нього, стежачи за порядком в середовищі варварських сусідів еллінів.
Майже за аналогічною схемою розвивалися стосунки з Римом й античної Ольвії, щоправда, тут існувало чимало принципових особливостей. У І ст. до н. е. Ольвія переживала часи гострої кризи, зумовленої насамперед зовнішньополітичною нестабільністю та нашестями войовничих кочових народів. Територія полісу постійно звужувалась і на кінець 80-х pp. до н. е. у занедбаному стані перебувають навіть околиці міста. У 70- 60-ті pp. припиняється карбування власної монети. А в умовах загрози нашестя між 55-48 pp. до н. е. життя в Ольвії припиняється. Жителі міста знайшли собі притулок або в інших античних полісах, або у варварському середовищі.
Відродилося життя в Ольвійському полісі не раніше кінця І ст. до н. е. А вже у середині - другій половині І ст. н. е. Ольвія потрапляє у залежність від сарматських царів. Так само, як і Херсонес, Ольвія намагається заручитися підтримкою Риму на зовнішній арені. Однак її успіхи в цій справі були більш скромними. Лише після перемоги над даками імператор Траян увів до міста загін римської піхоти, що мав обороняти його від нападів кочовиків.
Наприкінці 197 р. Ольвія була включена до римської провінції Нижня Мезія. З цього часу в місті постійно перебували римський гарнізон та римська адміністрація. Як і в Херсонесі, в Ольвії було збережено існування Народних зборів, Ради та магістратур, але водночас сильними були позиції римської адміністрації.
Загальні для грецьких полісів тенденції економічного піднесення в часи інтеграції з Римом перериваються навалою степових народів. Причому, якщо Боспору, Херсонесу та Тірі зі значними втратами, але все ж вдається відродитися, то доля Ольвії виявилася трагічною. На місто накотилися в цей час дві страшних навали - в 232-238 та 269-270 рр., після яких місто було заселене знову не раніше 80-х рр. ПІ ст. Не було відновлено в повному обсязі сільськогосподарське виробництво. У занедбаному стані перебувала торгівля. І хоч торговельні зв'язки з Боспором, Малою Азією, західними провінціями Римської імперії та навколишніми племенами продовжують існувати, загалом поглиблюється натуралізація господарства. Остаточно життя на території Ольвії згасає на середину IV ст.
Античні держави Північного Причорномор'я були органічною складовою античного світу. Водночас їх цивілізація справила значний вплив на життя сусідніх народів, що населяли на той час південь сучасної України - скіфів, лісостепових племен, сарматів, носіїв черняхівської культури тощо.
Племена, які впродовж століть були сусідами понтійських еллінів, запозичили в них певні прийоми будівництва та архітектури, ремесел, окремі елементи духовної культури. Грецькі амфори, столовий і парадний посуд, прикраси увійшли в повсякденний побут навколишніх племен. А щодо середньовічних міст Криму, то їх по праву вважають прямими спадкоємцями надбань античної культури.
Але насамперед прогресивна роль античних міст-держав проявилася у прискоренні соціально-економічного та політичного розвитку регіону. Власне, вони започатковували напрями цивілізаційних орієнтацій, які через певний час утвердяться на українських землях в добу Київської Русі, але прийшовши цього разу вже з Візантії.
Неоціненною є також роль острівців античної цивілізації в Північному Причорномор'ї у процесі пізнішої християнізації Русі. Вже 325 р. боспорський єпископ Кадм поставив свій підпис під документами І Вселенського собору в Нікеї, що засвідчує існування в той час на Боспорі єпархії. А в V-VI ст. християнство стає тут панівною релігією й охоплює різні соціальні групи населення.
Ще в І-III ст. християнське віровчення починає проникати до Херсонесу. Очевидно, у другій чверті IV ст. воно отримало право на легальне існування та створило власну єпархію. На рубежі V-VI ст. у місті було збудовано християнський некрополь. А після включення понтійських полісів до складу Візантії, де християнство було державною релігією, християнство остаточно утверджується на півострові, аби звідти через кілька століть прийти на Русь.
Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ПІДНЕСЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сармати в Північному Причорномор'ї“ на сторінці 3. Приємного читання.
