За зразком зустрічі в Кремлі ЦК Компартії України влаштував у квітні 1963 р. республіканську нараду активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників компартійно-радянського апарату. З доповіддю на ній виступив А.Скаба. Позитивно оцінюючи творчість однієї частини молодих письменників (Д.Павличка, В.Коротича, В.Симоненка), він піддав нищівній критиці творчість інших (І.Драча, М.Вінграновського, Л.Костенко). Секретар ЦК не церемонився в оцінках, копіюючи вислови свого патрона М.Хрущова. Після зустрічі у відповідності з практикою, яку завів ще Жданов, до критичної кампанії підключили робітничий клас. Почалося переслідування керівників газет та журналів, які друкували твори письменників-ізгоїв. У результаті Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, В.Голобородько та ін. були позбавлені можливості друкуватися.
В Україні заборонні заходи влади викликали появу самвидаву. За короткий час самвидав став цілим явищем в суспільно-політичному житті. У ньому друкувалися не тільки твори шістдесятників, але й інша заборонена література: наукові праці вчених української діаспори, твори нереабілітованих письменників 20-х рр., публіцистика українських націоналістів.
Лібералізація суспільно-політичного життя після смерті Сталіна торкнулася й Церкви. Проте керівники державної партії розглядали Церкву і релігію як свого ідеологічного супротивника. Новий наступ на Церкву розпочався після XX з'їзду КПРС. Безпосередня атака розпочалася прийняттям секретної постанови ЦК КПРС від 4 жовтня 1958 р. про недоліки атеїстичної пропаганди. Цією постановою всі компартійні і громадські організації зобов'язувалися розгорнути наступ на "релігійні пережитки" радянських людей. 16 жовтня за безпосередньою вказівкою Хрущова Рада міністрів СРСР прийняла перші антицерковні постанови, які мали своєю метою підірвати економічну базу РПЦ. Зокрема, знову запроваджувалися скасовані у 1945 р. податок з будівель і земельна рента, монастирям заборонялося користуватися найманою працею. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР затвердила план закриття у 1959-1960 рр. майже половини монастирів.
Керівники ЦК Компартії України, які завжди займали радикальну позицію у церковних питаннях, скористалися сприятливою ситуацією. М.Підгорний звернувся до ЦК КПРС з фактичною скаргою на Раду у справах РПЦ, яка довго не розв'язувала позитивно порушеного у Києві питання про обмеження діяльності монастиря Києво-Печерської лаври. У записці повідомлялося, що найближчим часом в УРСР буде закрито 5 монастирів і 8 скитів. Всього у цей час в Україні налічувалося 40 монастирів (з 57 наявних у всьому СРСР).
Рада у справах РПЦ у червні 1959 р. надіслала в усі союзні республіки інструктивний лист, в якому ставилися такі завдання: добитися, щоб клопотання про відкриття церков зменшилися, а згодом і цілком припинилися; під добре продуманими приводами не допускати в парафії, які занепадали, постійних і тимчасових священиків, після чого знімати з обліку церковні общини; припинити надання церквою допомоги віруючим грошима чи в якийсь інший спосіб. Ці інструкції в УРСР виконувалися в найбільш агресивний спосіб, з грубим нехтуванням законодавства про культи, силовими методами. У храмах і на квартирах парафіян проводилися обшуки, священикам відмовляли у прописці за місцем проживання, віруючі звільнялися з роботи через релігійні переконання. Кількість закритих храмів і молитовних будинків в Україні почала стрімко зростати: у 1959 р. - 260, у 1960 р. - 747, у 1961 р. - 997, у 1962 р. - 1144.
Тероризуючи РПЦ, компартійно-радянський апарат не оминав увагою й інші конфесії. На початку 60-х рр. активізувалося переслідування євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, представників інших сект. Особливо люто держава розправлялася з забороненими сектами єговістів та п'ятидесятників. Віруючі притягалися до карної відповідальності за вигаданими звинуваченнями у "тунеядстві", під які підпадали і
пенсіонери, і особи, які сумлінно працювали на підприємствах чи в колгоспах.
Активізація наступу на Церкву пов'язувалася, перш за все, з прийняттям нової програми КПРС. Вважалося, що перемога комунізму неможлива без перемоги над релігією. У своїй антирелігійній роботі компартійно-радянський апарат постійно спирався на КДБ. У вузах було запроваджено курс "Основи наукового атеїзму". В Академії суспільних наук при ЦК КПРС з'явився Інститут наукового атеїзму. Письменників зобов'язували створювати літературно-художні твори атеїстичного спрямування.
Після усунення М.Хрущова антирелігійна кампанія поступово зійшла нанівець. Голова Ради у справах релігійних культів О.Пузін у листі до ЦК КПРС поставив питання про звільнення сотень засуджених під час антирелігійної кампанії віруючих, публікацію офіційних роз'яснень статей Карного кодексу щодо релігійних культів, негайну реєстрацію діючих релігійних товариств і груп. ЦК КПРС прислухався до цих рекомендацій. Головам Верховних судів союзних республік було доручено вивчити всі карні справи по віруючих за 1962-1964 pp. У січні 1965 р. президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову "Про деякі факти порушення соціалістичної законності щодо віруючих". Засуджені віруючі і священики були звільнені і реабілітовані.
Розділ 26. ДВА ДЕСЯТИЛІТТЯ "ЗАСТОЮ" (1966-1985)
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Опозиційний рух“ на сторінці 2. Приємного читання.
