На початку 1935 р. крайову екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях очолив Лев Рсбет. Він припинив бойові акції і зосередився на відбудові мережі територіальних організацій ОУН та вишколі їх членів. Інколи вся діяльність ОУН зводилася до звичайної культурно-освітньої роботи, з чим були рішуче незгодні Р.Шухевич та інші активісти. Проте Ребет витримував намічену лінію. Незважаючи на непопулярність серед багатьох бойовиків, "новий курс" Ребета виправдав себе. За три роки ОУН відновила свої осередки на західноукраїнських землях. Зростаюча популярність ОУН серед молоді викликала тривогу радянських спецслужб, які 23 травня 1938 р. у Роттердамі (Голландія) знищили Є. Коновальця.
Проблема українсько-польських відносин була головною і в діяльності українських партій, що сповідували помірковані ідеї. Найбільш впливовими поміж них були національні демократи - Українська національно-демократична партія (УНДП), створена ще в 1899 р. У своїх лавах партія об'єднувала переважно інтелігентів. Напередодні Першої світової війни із 31 українського депутата Віденського парламенту 26 були представниками УНДП. З 12 членів уряду ЗУНР 8 були представниками цієї партії. Голова Народного (центрального) комітету УНДП КЛевицький очолював Українську Національну Раду.
На з'їзді в березні 1919 р. УНДП була перейменована на народно-трудову (УНТП). Після загибелі ЗУНР партійні лідери поділилися на дві частини: одні продовжували протистояння з польською окупаційною адміністрацією і варшавським урядом, сподіваючись на підтримку країн Антанти у відродженні української державності (Є.Петрушевич), а інші почали шукати можливості для порозуміння (В.Бачинський - в краї, С.Голубович і КЛевицький - в еміграції).
Тим часом небажання польського уряду реалізувати закони в інтересах національних меншин підштовхувало українські партії до об'єднання на антипольській платформі. На початку 1925 р. Українська партія національної роботи (УПНР) опублікувала "Тези української національної політики". В них пропонувалося створити широке об'єднання політичних сил Східної Галичини і Волині. Було утворено консолідаційну комісію, до якої увійшли: від трудовиків - С.Голубович, А.Малецький, М.Струтинський, від групи, об'єднуваної газетою "Діло", - В.Охримович, Д.Левицький, М.Стефанівський, від УПНР - Д.Паліїв, В.Кульмович, В.Целевич. Установчий з'їзд нової партії відбувся 11 липня 1925 р. Партія отримала назву Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Головою її було обрано Д Левицького. У відозві до української громади УНДО заявила, що її метою є здобуття самостійної і соборної Української держави.
Великий вплив УНДО на українську громадськість підтвердили вибори 1928 р. в сейм і сенат Другої Речіпосполитої. До сейму було обрано 46, а до сенату - 11 українців. УНДО разом з іншими партіями державницької орієнтації мало 35 своїх представників у сеймі і 10 в сенаті. Цей успіх свідчив, що центристську партію підтримує українське суспільство і якраз через це вона зможе змусити всі національні політичні сили просуватися вперед "в одній суспільній фаланзі".
Польські політичні сили, незважаючи на постійну і жорстоку боротьбу за владу між собою, займали в національному питанні більш-менш однакову позицію. Навіть представники тих політичних сил, які розуміли український інтерес і були приязно налаштовані до українців, мало відрізнялися від найбільш нетерпимої до останніх партії польських національних демократів. Наприклад, один з лідерів польських консервативних сил Я.Бобжинський демонстративно співчував українській справі, але розв'язання цієї проблеми вбачав тільки в утворенні національної держави над Дніпром. Вирішення українського питання у Польщі він розумів як надання українцям культурно-національної автономії, причому не автоматично, а за умови визнання українцями належності колишньої Східної Галичини до Польщі і зобов'язання лояльної співпраці на користь єдиної Польської держави.
Перебуваючи якраз на цих ідеологічних засадах, Ю.Пілсудський був готовий силою зброї придушити будь-який опір з боку українців, але одночасно сприяв польсько-українському зближенню в культурній площині. Завдяки його підтримці міністерство релігійних визнань і публічної освіти заснувало в 1930 p. у Варшаві Український науковий інститут. Це була державна наукова інституція, покликана готувати кадри для майбутнього університету, досліджувати історію, культуру і економічне життя українського народу. При інституті з 1933 р. працювала комісія для дослідження польсько-українських зв'язків.
Велику роль в українсько-польському зближенні відіграв заснований у 1932 р. В.Бончковським "Бюлетень польсько-український" (польською мовою). Такі публіцисти, як Л.Василевський, С.Лось, брати Олександр і Адольф Бохенські, Станіслав і Ян Папроцькі, на його сторінках закликали польську громадськість відкинути намагання національної асиміляції українців. Вони пропонували, щоб зі шкільних підручників був вилучений зміст, який зачіпав українську національну гідність, а зі шкільної програми - книжки, які принижували українське населення, заперечували мужність бійців УГА, котрі боролися за волю своєї Вітчизни; вимагали вільного використання української національної символіки та офіційного дозволу на виконання патріотичних пісень. Журнал давав змогу пропагувати українську справу самим українцям. На його сторінках виступали С.Баран, С.Хруцький, ВДорошенко, Б Лепкий, І.Кедрин, В.Кубійович, Р.Смаль-Стоцький та інші видатні діячі української громади.
Прихід нацистів до влади в Німеччині в 1933 р. надзвичайно стурбував польські урядові кола. Почалася підготовка конституції, яка мала централізувати державну владу і послабити повноваження парламенту (прийнята в 1935 p.). Керівники держави пом'якшили свою позицію стосовно національних меншин. З іншого боку, лідери УНДО та інших центристських партій зрозуміли, що сподіватися у майбутньому на допомогу радянської України не випадає і треба налагоджувати стосунки з державою, в якій вони знаходилися. Керівник УНДО В.Мудрий запропонував покінчити з антиукраїнською діяльністю уряду і зобов'язався, зі свого боку, припинити конфронтацію. Правлячі кола Польщі погодилися втілювати в життя цю політику "нормалізації". У вересні 1935 р. пройшли вибори, в яких УНДО здобуло 13 сеймових і 4 сенаторських мандати. На першій сесії сейму В. Мудрого обрали віце-маршалом. Українські депутати сейму голосували за представлений урядом бюджет і військові закони, які повинні були посилити обороноздатність країни перед обличчям зростаючої загрози на західних кордонах. Польський уряд звільнив за амністією більшість українських політичних в'язнів. Українські кооперативні об'єднання "Масло-союз", "Сільський господар", "Ревізійний союз українських кооперативів", які перебували на грані банкрутства внаслідок несприятливої економічної політики уряду, раптом одержали державні субсидії.
"Нормалізація" була скоріше тактичним компромісом, ніж принциповою угодою. Вона тривала недовго і впала жертвою боротьби, яка розгорнулася і в урядових колах, і всередині українського політичного табору. Зокрема, після смерті Ю.Пілсудського в травні 1935 р. новий уряд відійшов від угоди про "нормалізацію" стосунків і перейшов у наступ. З ініціативи військових на Холмщині, Підляшші і Поліссі розпочалася акція "ре-віндикації", тобто навернення у католицтво православних українців. Стверджувалося, що місцеве населення в часи Російської імперії було "зросійщене" і тепер повинно повернутися до "рідного лона". Акція здійснювалася силами поліції і військових, супроводжуючися закриттям православних церков або їх передачею у ведення католицьких єпископів. Вона мала настільки одіозний характер, що католицька церква поспішила відмежуватися від неї. Із 389 православних церков, які існували у цьому регіоні в 1914 р., залишилося тільки 51. На костели перетворили 189 церков, було зруйновано 149. Акція "ревіндикацц" була сприйнята в усьому світі вкрай негативно. Керівництво УНДО на чолі з В.Мудрим увійшло до Контактного комітету, створеного за первісним задумом як опозиційна йому сила.
Ще одна спроба врегулювати українсько-польські відносини в ситуації зростаючої небезпеки з боку нацистської Німеччини була зроблена 3 травня 1939 р. З українського боку в зустрічі двох сторін взяли участь В. Мудрий, В.Кузьмович, І.Кедрин, О.Луцький, В.Старосольський, з польського боку - діяч консервативного спрямування О.Бохенський, колишній львівський воєвода ІГДунін-Борковський, представники партій, опозиційних урядові. Основним пунктом вимог, на негайній реалізації якого наголошували українці, була територіальна автономія. Однак 25 травня Ф.Славой-Складковський категорично відмовився надати українцям автономію. Більше того, саме в 1939 р. прем'єр-міністр започатковував широкомасштабну програму зміцнення польського елементу в так званій Східній Малопольщі. Передбачалися інтенсифікація заходів з розвитку польського осадництва, форсування еміграції українців за кордон, посилення боротьби з підпіллям ОУН, спольщення адміністративного персоналу, розширення польського шкільництва тощо. Ця нерозумна політика проводилася в умовах зростаючого тиску на Польщу з боку гітлерівської Німеччини, яка бажала переглянути умови Версальського миру.
Карпатська Україна
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Утворення ОУН та її боротьба з режимом“ на сторінці 2. Приємного читання.
