Тим часом про радянські настрої проникли в повстанську за своїм характером Армію УНР. Ще наприкінці січня на бік червоних перейшли повстанці отамана Григор'єва, туди ж влилися махновці, про радянську платформу заговорив отаман Зелений. 21 березня командування Південно-Західного фронту УНР, відрізаного червоними від решти дієвої армії
УНР, створило ревком на чолі з отаманом Волохом, який оголосив про свою прихильність до радянських форм влади. Про це ж ішлося і в декларації січових стрільців від 13 березня.
22 березня у Кам'янці-Подільському під впливом чергових поразок на фронті створився Комітет охорони республіки. Його очолив В.Чехівський, а до складу увійшли представники партій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів. Програма комітету передбачала негайне припинення Директорією переговорів з французами в Одесі та нав'язування переговорів з радянським урядом на основі визнання радянською Росією незалежності України та формування нового українського уряду. Хоча комітет В.Чехівського проіснував усього 6 днів, а потім самоліквідувався, він завдав відчутного удару по про антантівській орієнтації.
Уряд С.Остапенка, пробувши у Вінниці три тижні, змушений був перебиратися в Жмеринку, потім Проскурів. 11 березня в Проскурові зібралася державна нарада УНР, яка заслухала звіт С.Остапенка. Представники УСДРП та УПСР різко критикували про антантівський курс, після чого С.Остапенко 14 березня разом з урядом попросив у Директорії відставки.
У березні відбувся злам у ставленні населення України до більшовицького режиму. Запровадження політики "воєнного комунізму" за кілька тижнів симпатиків перетворило в непримиренних ворогів більшовизму. Цей злам рішуче змінив і політику Директорії. 9 квітня С.Петлюра та А. Макаренко від імені Директорії санкціонували створення нового, знову соціалістичного уряду, який доручили сформувати соціал-демократу Б.Мартосу. Через кілька днів уряд Б.Мартоса оголосив програму своїх дій. У ній говорилося про будівництво вільної незалежної України власними руками, без закликання "собі на допомогу чужої військової сили з будь-якої держави". Уряд намагався поєднати парламентську республіку з радянською, передбачав контроль за діяльністю урядових структур з боку робітничо-селянських трудових рад. Обіцяв провести аграрну реформу в інтересах селянства, відновити роботу фабрик та заводів і забезпечити з допомогою профспілок права робітничого класу.
Але й програму уряду Б.Мартоса не вдалося провести в життя. У таборі УНР бракувало єдності політичних сил. 29 квітня при підтримці соціалістів-самостійників отаман Оскілко наважився на державний переворот. У Рівному він арештував уряд і мав намір арештувати С.Петлюру. Останньому вдалося швидко придушити заколот, однак безслідно він не минув. Ситуація на фронті погіршилася. 5 травня уряд УНР залишив Рівне і переїхав до Радивилова. Згодом після втрати Луцька, який захотіла польська армія Ю.Галлера, Директорія та уряд УНР залишилися без власної території. Вони перебралися на територію ЗУНР.
На початку червня військово-стратегічне становище УНР було близьке до повної поразки. Директорія та уряд УНР знаходилися між польською та червоною арміями на вузькій смузі землі, завширшки 10- 20 км. Обопільні невдачі геть зіпсували стосунки українських та галицьких політиків. На початку червня полковник П.Болбочан самочинно оголосив себе командуючим Запорізького корпусу. Нитки змови від бунтівного полковника вели до партії соціалістів-самостійників, а за нею стояла постать Є.Петрушевича. Звинувачений у спробі ліквідувати Директорію і встановити диктатуру Є.Петрушевича, П.Болбочана за вироком воєнно-польового суду розстріляли.
Уряд УНР не мав змоги вести боротьбу на два фронти і тому доклав чимало зусиль, щоб замиритись з поляками. 20 червня військова делегація УНР, очолювана генералом Дельвігом, підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польських військовиків про припинення військових дій. Уряд ЗУНР, навпаки, намагався чинити їм відчайдушний опір, але робив це не дуже вдало. В кінці травня Українська галицька армія опинилася в межиріччі Дністра та Збруча. Від остаточного розгрому УГА врятувала необхідність для поляків перекинути на захід значну частину армії Галлера. Дієва армія УНР перебувала в такій же критичній ситуації під Во-лочиськом. Тільки наступ добровольчої армії генерала А.Денікіна в Донбасі, бої між польською і більшовицькою арміями та повстанський рух в тилу червоних дали змогу Армії УНР на початку червня відвоювати простір між Збручем і лінією Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець-Подільський.
Критична ситуація, в яку потрапили обидва українські уряди та їхні армії, говорила про необхідність об'єднання сил. Після довгих зволікань та зустрічі Є.Петрушевича з С.Петлюрою справа об'єднання обох українських армій була вирішена. Є.Петрушевич наполягав на зміні уряду Б.Мартоса та відмові від застосування радянських форм влади. Директорія згодилась на ці застереження. 15 листопада УГА перейшла на лівий берег Збруча, а державні служби ЗУНР розквартирувались у Кам'янці-Подільському, який від 6 червня став центром перебування уряду УНР.
Об'єднання обох українських армій уможливило зосередження під єдиним командуванням близько 80 тис. бійців, що докорінно змінило стратегічне становище в Правобережній Україні. За якийсь місяць практично вся вона була відвойована у червоних. Радянська влада в Україні доживала свої останні дні.
У зв'язку з цим радянські гасла втратили свою привабливість, і з ініціативи українських політичних партій уряд УНР 12 серпня виступив з новою декларацією про напрямки своєї політики. З декларації виходило, що уряд бачить УНР парламентською республікою, а на місцях на основі демократичних виборчих прав мали з'явитись органи місцевого самоврядування. Уряд очолив відомий український соціал-демократ І.Мазепа.
Українські сили у боротьбі з білими арміями
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Друга війна УНР з радянською Росією“ на сторінці 2. Приємного читання.
