• 15 липня була організована зустріч-мітинг більшовиків з солдата-ми-кулеметниками. Мітинг перетворився в шалену антиурядову маніфестацію. Жодних конкретних пропозицій не пролунало, але в кулуарах не стихали розмови про запланований на 16 липня збройний виступ робітників і солдат Петрограда. Тим часом 16 липня Львов на зустрічі з представниками преси оголосив, що кадетські міністри вийшли з уряду, не погодившись з його позицією з українського питання. Раптове рішення кадетів дезорганізувало уряд в той момент, коли над ним нависла загроза збройного повстання. У цей день у Кулеметному полку було створено ревком, емісари якого розпорошилися по всьому місту. Литовський, Волинський і Преображенський полки, які відіграли вирішальну роль у поваленні самодержавства, не підтримали повстання. Однак кронштадтські матроси і робітники багатьох підприємств взялися за зброю.
Дізнавшись про початок повстання, ВЦВК направив телеграми в усі частини гарнізону і в Кронштадт, які підтверджували заборону на будь-які демонстрації. Увечері серед робітників і солдат поширили прокламацію, в якій дії новоявленого ревкому характеризувалися як зрадницькі. 17 липня в Петрограді пройшла демонстрація. Вона свідчила про те, що вплив Всеросійської ради робітничих і солдатських депутатів на гарнізон і заводи столиці знизився до критичної межі. Коли 60-тисячна процесія рухалась до Таврійського палацу, вона була обстріляна кулеметами з верхніх поверхів будинків. Пізно вночі до Таврійського палацу, де практично безперервно засідав ВЦВК, підійшли гвардійські полки - Ізмайловський, Преображенський і Ссменівський. Раніше нейтральні, вони тепер виступили на захист есеро-меншовицького керівництва рад. Одночасно О.Керенський виїдав наказ перекинути в столицю війська з Північного фронту. Таким чином, 16-17 липня більшовики могли взяти владу в столиці Росії, але путч зазнав невдачі.
19 липня Тимчасовий уряд віддав наказ про арешт керівництва більшовицької партії на чолі з Леніним. О.Керенський розпорядився роззброїти і розформувати всі військові частини, які брали активну участь у липневих подіях. 20 липня міністри-соціалісти запропонували нову урядову програму. Уряд обіцяв забезпечити проведення виборів до Установчих зборів у раніше визначений термін - 17 вересня. Головним іаіи.ш-ням він вважав швидке запровадження міського та земського самоуправління, а також залучення до організації місцевої влади представників громадських організацій з метою утворення колегіальних органів обласних управлінь, об'єднуючих групи губерній. Було обіцяно також підготовку законів про 8-годинний робочий день, охорону праці, соціальне страхування. На розгляд Установчих зборів уряд обіцяв підготувати проект земельної реформи, в основу якої закладався принцип переходу землі в руки тих, хто її обробляє. У питанні про мир уряд наголошував лише на тому, шо варто спонукати союзників зібратися в серпні на конференцію і спробувати виробити умови мирних переговорів з Центральними державами.
Голова уряду Львов заявив, що нова програма не є прийнятною і подав у відставку, а члени уряду негайно звернулися до О.Керенського з пропозицією взяти на себе керівництво країною. Новий прем'єр завершив формування другого коаліційного уряду лише 6 серпня. Чотири міністерські пости були знову надані кадетській партії. В уряді було сім есерів та соціал-демократів, два члени маловпливової радикально-демократичної партії і двоє безпартійних. Формально, за ознакою чисельності, міністри-"капіталісти" поступалися представникам соціалістичних партій, які контролювали ради робітничих і солдатських депутатів.
Новий склад уряду свою діяльність намагався розпочати під гаслами утвердження в країні законності й порядку. Насамперед була зроблена спроба відновити дисципліну в армії. 25 липня на фронті були запроваджені військово-революційні суди. Змінив уряд і погляд на українську проблему.
В Україні на той час Мала рада розробила Статут вищого управління України. За ним Україна мала управлятися з центру, розташованого в Україні, а не поза ЇЇ межами. За центральним урядом залишалися тільки контроль-наглядові функції. Всі урядові органи в Україні підлягали владі Генерального секретаріату. Сам Генеральний секретаріат формувався Центральною Радою і відповідав перед нею, а в перервах між сесіями Ради - перед Малою радою.
27 липня українська делегація у складі В.Вииниченка, Х.Барановського і М.Рафеса з проектом статуту відправилась до Петрограда. Там команда юристів на чолі з Б.Нольде в присутності заступника голови уряду
М.Некрасова і міністра внутрішніх справ М Авксентьєва одразу заявила, що вироблений в Києві статут не може служити основою для переговорів, оскільки виходить за рамки угоди, укладеної між Києвом і Петроградом 16 липня, а тому потребує суттєвого перероблення. Перегляд угоди тривав більше місяця і тільки 17 серпня Тимчасовий уряд затвердив для Генерального секретаріату Тимчасову інструкцію. Відступаючи від досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом, відповідальним перед Центральною Радою. Виконавчі функції українського уряду обмежувалися до мінімуму. Військові й продовольчі справи, пошта й телеграф, суд взагалі вилучалися зі сфери його компетенції. Це означало, що Генеральний секретаріат зводився до рівня краєвого адміністративного органу. Інструкція фактично перекреслювала досягнуті в Києві домовленості, Центральна Рада в ній згадувалася лише побіжно.
Уряд запізніло намагався відвоювати в українців здані позиції, і заради цього не зупинився перед вибором методів тиску. 8 серпня в Києві відбувся напад донських козаків та солдат кірасирського полку на потяг українізованого полку ім. Б.Хмельницького, який відправлявся на фронт. У російській пресі почали поширюватися плітки про таємні зносини Центральної Ради з правлячими колами та спецслужбами Четверного союзу.
За таких умов Центральна Рада змушена була виробити своє ставлення до урядового рішення. Після бурхливих дебатів вона ухвалила резолюцію фракції українських соціал-демократів, яка визнала інструкцію виявом недовіри до української демократії та порушенням угоди 16 липня. Але резолюція нічого не говорила про те, схвалює чи відкидає її Центральна Рада. Фактично це був змушений відступ, яким Центральна Рада демонструвала бажання не ускладнювати стосунки з Петербургом.
Але, попри це бажання лідерів Центральної Ради, об'єктивно ситуація складалася так, що шляхи російської й української демократії почали різко розходитись. Рівень національної свідомості українців швидко зростав, ідея творення національних форм влади і суспільного життя набирала все більшої популярності.
Корніловський заколот
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора Литвин В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Боротьба за автономію України. І Універсал Центральної Ради“ на сторінці 2. Приємного читання.
