Визначення собівартості різних видів продукції (робіт, послуг) ґрунтується на загальних для планування й обліку принципах і знаходить своє відображення в єдності об'єктів калькуляції, статей витрат і методики їх розподілу. В плануванні й обліку розраховуються та використовуються в економічній роботі такі показники собівартості:
• собівартість усієї продукції;
• собівартість одиниці продукції;
• витрати на одну грошову одиницю вартості продукції.
Собівартість одиниці продукції визначають діленням собівартості всієї продукції відповідного виду на її обсяг у натуральному вигляді, а витрати на одну грошову одиницю продукції – відношенням собівартості всієї продукції до її обсягу у вартісному виразі.
Собівартість одиниці продукції визначається за допомогою певних методів, їх вибір залежить від особливостей технології та організації виробництва, характеру продукції, що виробляється. В агропромисловому виробництві використовують такі методи.
1. Пряме віднесення витрат на відповідні види продукції. Застосовується в тих галузях, в яких одержують лише один вид однорідної продукції. Собівартість одиниці продукції при цьому визначають діленням суми понесених витрат на даному об'єкті планування й обліку на загальний обсяг її виробництва (робіт, послуг).
У сільському господарстві так визначається собівартість 1 ц зеленої маси, а також собівартість одиниці робіт і послуг допоміжних та обслуговуючих виробництв: 10 ткм, 1 кВт/год, 1 м3 води. На переробних підприємствах цей метод застосовують в однопродуктових виробництвах, в яких не отримують зворотних відходів чи супутньої продукції, наприклад, виробництво цукру-рафінаду.
2. Вилучення із загальної суми витрат побічної продукції, зворотних відходів, супутньої продукції, вираженої у грошовій формі. При цьому в рослинництві побічна продукція (солома, гичка, стебла кукурудзи, корзинки соняшнику та ін.) оцінюється за нормативною собівартістю, що розраховується по кожному підприємству.
У тваринництві гній також оцінюється за нормативною собівартістю, а такі види побічної продукції, як вовна-лінька, пух, перо, роги, міражні яйця та інше оцінюються за цінами можливої реалізації (використання). У переробній промисловості застосовують різні методичні підходи до грошової оцінки зворотних відходів і супутньої продукції – за цінами можливої реалізації, як обумовлена частка вартості сировини та ін. Залишок витрат, що дорівнює різниці між загальною сумою витрат і вартісною оцінкою зворотних відходів, супутньої та побічної продукції, відносять на одержаний обсяг основної продукції.
• 3. Розподіл витрат між видами продукції пропорційно кількісному значенню однієї з головних ознак, спільної для всіх видів одержаної продукції. Такою ознакою може бути, наприклад, вміст повноцінного зерна в цих видах продукції, вміст поживних речовин тощо.
• 4. Коефіцієнтний метод застосовується тоді, коли в діяльності відповідного виду одержують більше ніж один вид продукції з наступним визначенням собівартості кожного з них. Витрати між цими видами продукції розподіляються пропорційно їх питомій вазі в загальному обсязі умовної продукції. Її розраховують шляхом переведення з допомогою прийнятих коефіцієнтів усіх видів продукції в основну. Цим методом визначають, наприклад, собівартість продукції вівчарства, собівартість м'яса різних категорій в м'ясопереробних підприємствах.
• 5. Пропорційний метод базується на розподілі витрат між окремими видами продукції пропорційно до вартості продукції, оціненої за реалізаційними цінами. Так визначається собівартість овочів, льону, конопель та ін.
• 6. Комбінований метод включає два або більше розглянутих вище методів. Наприклад, при визначенні собівартості насінницького зерна в спеціалізованих насінницьких господарствах застосовується метод виключення вартості побічної продукції (соломи) у поєднанні з пропорційним, коли залишок витрат розподіляють за різними класами зерна пропорційно до його вартості.
Визначення собівартості сільськогосподарської продукції здійснюється відповідно до Методичних рекомендацій з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств (2001 р.)[1].
Визначення собівартості продукції рослинництва. З-поміж продукції основних галузей аграрних підприємств визначення собівартості починають саме з продукції рослинництва, оскільки вона значною мірою споживається тваринництвом. Об'єктами визначення собівартості в рослинництві є різні види продукції, які одержують від кожної сільськогосподарської культури.
Крім того, визначають собівартість незавершеного виробництва, що складається з собівартості сільськогосподарських робіт і вартості спожитих ресурсів для виробництва продукції рослинництва, які виконані (понесені) в поточному році під урожай майбутнього року.
Продукція рослинництва після збирання транспортується і відповідним чином доробляється (висушується, очищується, сортується тощо). З огляду на це виникає необхідність визначення витрат, які повинні бути включені до виробничої собівартості продукції[2].
Відповідно до існуючого положення зерно і насіння соняшнику калькулюють за принципом франко-тік (франко-місце зберігання). При цьому в собівартість зерна включають витрати на доробку продукції. Сіно і солому калькулюють за франко-місцем зберігання, силос – франко-силосною спорудою, включаючи витрати на виробництво зеленої маси і на силосування, зелений корм – франко- місцем споживання, коренеплоди, картопля – за франко-місцем зберігання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка підприємств агропромислового комплексу» автора Андрійчук В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Методи визначення собівартості і методика обчислення собівартості сільськогосподарської продукції“ на сторінці 1. Приємного читання.
