Стандарти перших двох видів застосовуються на добровільних засадах. Проте згідно з Законом України "Про стандартизацію" їх застосування в цілому чи окремих положень цих стандартів стає обов'язковим для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно- правових актах.
Технічний регламент – це нормативно-правовий акт, затверджений рішенням Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, спільними або окремими рішеннями європейських законодавчих органів – Європейською Комісією, Європейською Радою, Європейським Парламентом. Законом України "Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів" (липень 2014 р.) передбачено, що технічним регламентом визначаються характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, дотримання яких є обов'язковим. Це насамперед захист життя, здоров'я та майна людини, захист тварин і рослин, охорона довкілля, безпека продукції, процесів і послуг, усунення загрози для національної безпеки країни тощо[5].
Стандарти також обов'язкові для учасників угоди щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти. Вони можуть бути обов'язковими і для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також у разі отримання ними сертифіката щодо дотримання вимог стандартів.
Станом на кінець 2014 р. в Україні потрібно було б провести ще значну роботу щодо впровадження нових стандартів, їх гармонізації зі стандартами ISO 9000. За даними Д. Ф. Крисанова, на початок 2010 р. стандарти та інші нормативні документи зі стандартизації, що відносяться до сільського господарства, включають 1345 найменувань. Проте з них гармонізовано з міжнародними (в основному європейськими) стандартами лише 368 найменувань, або 27,4 %; по харчовій промисловості – відповідно 3167 і 475 найменувань (15 %). Тому в практиці на цьому етапі широко використовуються ДСТУ – негармонізовані державні стандарти України і навіть ГОСТ – стандарти колишнього СРСР.
Наведемо приклад діючого у 2014 р. стандарту на молоко коров'яче, який був введений у 1998 р. (з наступними змінами і доповненнями) з метою істотного підвищення якості цієї продукції. За вимогами стандарту молоко при закупівлі підрозділяється на чотири гатунки: екстра, вищий, перший і другий. Молоко повинно бути одержано від здорових корів, охолодженим і профільтрованим. Стандартом регламентується тривалість зберігання молока у виробника до закупівлі. Вона не повинна перевищувати 24 год за температури зберігання не вище 4 °С, 18 год – за температури 6 °С і 12 год – за температури не вище 8 °С. Молоко оцінюється за такими показниками якості: густина, кислотність, загальне бактеріальне обсіменіння, вміст соматичних клітин, чистота (наявністю механічних домішок), вміст жиру і білка. Густина молока не повинна бути меншою 1027 кг/м3 за температури 20 °С або відповідати точці замерзання - 0,52 °С. Якщо показники густини менші за зазначений рівень, це свідчить про наявність у молоці домішок води.
Кислотність – важливий показник, що характеризує технологічну якість молока, можливість його використання для виробництва таких цінних продуктів, як сири. Для екстра та вищого і першого гатунків молока кислотність повинна бути в межах 16 – 17 і ≤ 19 °Т (Тернера), для другого < 20 °Т.
Даним стандартом підвищені вимоги до бактеріальної забрудненості молока, хоч вони поки що поступаються за рівнем вимог, що застосовуються в країнах ЄС. Для екстра ґатунку цей показник якості не повинен перевищувати 100 тис. бактерій на 1 см3, вищого – 300, першого – 500 та другого – не більше 3 тис. (у країнах ЄС – не більше 100 тис.). Для забезпечення цього показника якості слід пам'ятати, що в охолодженому до 10 °С молоці бактерії практично не розвиваються протягом 12 год, а при охолодженні зразу після доїння до 4 °С – 48 год.
Масова частка сухих речовин для молока екстра і вищого ґатунку повинна становити не менше 11,8 %, для першого – 11,5 і для другого – 10 %.
До даного стандарту включені вимоги до обмеження вмісту в молоці соматичних клітин (епітеліальних клітин, молозива тощо), оскільки вони істотно погіршують його технологічність. Загальна кількість цих клітин для екстра і вищого ґатунку не повинна перевищувати 400 тис. на 1 см3, для першого і другого ґатунку – відповідно 600 і 800 тисУсм3 (у країнах ЄС, наприклад, у Німеччині, – не більше 300 тис., у Франції залежно від ґатунку – 100 – 500, Великобританії – 50 – 250 тис./см3).
До стандарту, що розглядається, включені вимоги до вмісту в молоці білка і жиру як важливих показників, що характеризують біологічну повноцінність даного продукту. їх базисна величина встановлена на рівні відповідно 3 і 3,4 %, в країнах Заходу – 3,2 і 3,6 %. Вміст білка і жиру залежить від генетичних особливостей тварин і рівня їх годівлі. З підвищенням вмісту білка і жиру понад встановлені базисні норми підприємствам – виробникам ціна на молоко підвищується відповідно до розглянутої в темі 17 методики, або ж вона знижується, якщо їх вміст менший за вказані норми.
Сертифікація – це процедура, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. Сертифікація є важливою ланкою управління якістю продукції. В Україні питання сертифікації продукції регулюється Законом України "Про підтвердження відповідності" (травень 2001 р.).
Підтвердження відповідності – це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям відповідають встановленим законодавством вимогам.
В Україні сертифікація здійснюється в Єдиній державній системі сертифікації і стандартизації УкрСЕПРО, яку створено відповідно до вимог нормативних документів ISO/IEC (координує її діяльність Держстандарт України). Призначена для здійснення добровільної та обов'язкової сертифікації продукції, процесів і послуг.
Згідно з цією системою за критерієм об'єкта сертифікації вирізняють такі її види: а) сертифікацію продукції; б) атестацію виробництва, що здійснюється для забезпечення стабільного рівня якості продукції; в) сертифікацію систем якості, що здійснюється на предмет підтвердження її відповідності вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000.
Кабінет Міністрів України затверджує нормативно-правовий акт – Технічний регламент з підтвердження відповідності, в якому міститься: опис видів продукції, що підлягає обов'язковому підтвердженню відповідності; вимоги безпеки для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля; процедури підтвердження відповідності цим вимогам; правила маркування і введення продукції в обіг.
Із введенням в дію цього нормативно-правового акта спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності офіційно публікує перелік національних стандартів, добровільне застосування яких виробником чи постачальником сприймається як доказ відповідності продукції вимогам технічних регламентів.
Існують суттєві відмінності підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері (сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством) і в законодавчо нерегульованій сфері. В першій з них підтвердження відповідності є обов'язковою для виробника і постачальника, а в другій – на добровільних засадах.
Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується декларацією про відповідність, або сертифікатом відповідності. Декларацію про відповідність продукції складає виробник, якщо це передбачено технічним регламентом із підтвердження відповідності на цей вид продукції. При цьому виробник повинен надати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності, необхідну документацію, яка підтверджує об'єктивність декларування.
Сертифікація в законодавчо регульованій сфері проводиться за тими видами продукції і згідно з вимогами, які передбачені технічним регламентом з підтвердження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи з сертифікації.
У разі позитивного рішення цей орган видає виробникам сертифікат відповідності – документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка підприємств агропромислового комплексу» автора Андрійчук В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стандартизація і сертифікація продукції“ на сторінці 2. Приємного читання.
