АГ – одна з найчастіших і характерних ознак багатьох первинних і вторинних уражень нирок (як двосторонніх, так і односторонніх). Насамперед це група паренхіматозних захворювань нирок. Вона зумовлена значним зменшенням маси функціональної паренхіми з розвитком нефросклерозу – вторинно зморщеної нирки. Найчастіше артеріальна гіпертензія виникає при гострому і хронічному гломерулонефриті, при хронічному пієлонефриті, амілоїдозі нирок, діабетичній нефропатії, нефропатії вагітних, може виникати при автоімунних хворобах. Різні вроджені аномалії нирок, у тому числі й полікістоз, а також сечокам'яна хвороба, пухлини, туберкульоз нирок, можуть супроводжуватися підвищенням артеріального тиску.
В основі патогенезу ниркової АГ лежать три основні механізми:
• 1) затримка натрію і води;
• 2) активація ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС);
• 3) зниження функції депресорних систем (калікреїн-кінінової, простагландинів).
Порушення фукціїї нирок, зменшення клубочкової фільтрації супроводжуються затримкою натрію і води, гіперволемією, збільшенням об'єму циркулюючої крові (ОЦК), підвищенням чутливості до пресорних агентів. Ішемія юкстагломерулярного апарату, що виникає при захворюваннях паренхіми нирок або ураженні ниркових судин, призводить до підвищеної секреції реніну, який, взаємодіючи в печінці з ангіотензиногеном, перетворює його на ангіотензин І; останній під дією ангіотензинперетворюючого ферменту перетворюється на ангіотензин II, що є пресорним фактором. Унаслідок руйнування структури ниркової тканини знижується вироблення депресорних речовин, що веде до формування АГ.
Ниркова АГ характеризується тривалою і стійкою АГ зі змінами в сечі, очному дні та гіпертрофією лівого шлуночка.
Гострий і хронічний гломерулонефрит частіше, ніж інші хвороби нирок, призводять до розвитку АГ. Серед хворих із нирковою формою АГ ця патологія виявляється більше ніж у 40% хворих.
Гострий гломерулонефрит – гостре двостороннє імунозапальне ураження переважно ниркових клубочків із поширенням патогенетичного процесу на інші відділи нефрона. Частіше на гострий гломерулонефрит хворіють чоловіки молодого віку. Виникає він через 2-6 тижнів після бактеріальної (ангіна, загострення хронічного тонзиліту, фарингіту), вірусної (гепатити В і С, інфекційний мононуклеоз, вітряна віспа та ін.) або паразитарної хвороби (малярія, токсоплазмоз). Доведено найчастіший зв'язок зі стрептококовою інфекцією. У виникненні та розвитку цієї хвороби вирішальне значення мають імунні процеси. Характерний для гострого гломерулонефриту нефротичний синдром – набряки, асцит, гідроторакс, рання протеїнурія, гематурія, циліндрурія, ознаки азотемії на фоні АГ у поєднанні з брадикардією. Можуть бути підвищення температури, біль у попереку. В осаді сечі еритроцити переважають над лейкоцитами.
Хронічний гломерулонефрит – хронічне двостороннє імунозапальне ураження переважно клубочкового апарату нирок із вираженою тенденцією до прогресування і розвитку хронічної ниркової недостатності. У 20-30% хворих він є наслідком перенесеного гострого гломерулонефриту.
Умовно про перехід гострого гломерулонефриту в хронічний можна стверджувати, якщо протягом року зберігаються набряки або протеїнурія. Зміни в нирках стосуються всіх їхніх структурних елементів – клубочків, канальців, судин, строми. Характерні сечовий синдром із протеїнурією, еритроцитурією, циліндрурією, стійке підвищення як систолічного, так і діастолічного артеріального тиску, зміни судин очного дна, гіпертонічна ангіопатія, ознаки гіпертрофії міокарда лівого шлуночка. Артеріальна гіпертензія резистентна до терапії.
При гіпертонічній формі хронічного гломерулонефриту АГ може мати транзиторний або стабільно високий характер і бути єдиним клінічним симптомом. Хвороба повільно прогресує і на ранніх стадіях може перебігати без протеїнурії, функція нирок тривалий час залишається не порушеною.
Для латентної форми хронічного гломерулонефриту характерний малий сечовий синдром (добова протеїнурія, незначна еритроцитурія), може спостерігатися м'яка чи помірна АГ, протягом тривалого часу збережена функція нирок. Ця форма хвороби може бути наслідком гострого гломерулонефриту, однак у деяких випадках може з самого початку мати безсимптомний перебіг. Перебіг латентного хронічного гломерулонефриту зазвичай тривалий, понад 10-12 років. Однак невдовзі, за відсутності своєчасно початого лікування, розвиваються зморщення нирок, хронічна ниркова недостатність, АГ. Інтеркурентні інфекції, переохолодження можуть призводити до загострення хвороби, появи виразнішого сечового синдрому, переходу латентної форми в гіпертонічну.
При змішаній формі захворювання з гіпертонічним і нефротичним синдромами AT зазвичай досягає високого рівня, характерні виражена протеїнурія, порушення ліпідного обміну, гіпопротеїнемічні набряки. За відсутності адекватного лікування розвивається серцева недостатність, швидко прогресує ХНН. Перебіг і прогноз цієї форми хвороби гірші, ніж інших її форм.
Про етіологічний зв'язок АГ із хронічним гломерулонефритом свідчать: розвиток АГ у молодому віці, зміни в сечі (протеїнурія, мікрогематурія, циліндрурія), наявність в анамнезі гострого гломерулонефриту чи нефропатії вагітних. Характерне зниження фільтрації при погіршенні ниркового кровообігу. Ультразвукове дослідження і радіоізотопна ренографія дозволяють виявити характерне для хронічного гломерулонефриту двобічне, симетричне, рівномірне ураження обох нирок. У неясних випадках рекомендується біопсія нирок.
Хронічний пієлонефрит – неспецифічне інфекційно-запальне ураження нирок, при якому в патологічний процес втягуються ниркова миска, чашечки і паренхіма нирки (переважно інтерстиційна тканина). Характерною ознакою хронічного пієлонефриту є АГ.
Процес може бути одностороннім чи двостороннім. Найчастішими збудниками пієлонефриту стають бактерії кишкової групи. Інфікування відбувається в основному уриногенним шляхом, частіше у жінок. Хронічний пієлонефрит може бути наслідком гострого пієлонефриту. Розвиткові пієлонефриту сприяє обструкція сечовивідних шляхів. Наявність стриктури сечоводів, каменів, гідронефрозу, пухлин, захворювань сечового міхура й уретри, аномалій розвитку нирок призводять до порушення відтоку сечі.
Артеріальна гіпертензія спостерігається в 1/3-1/2 випадків хронічного пієлонефриту, частіше при двосторонньому ураженні нирок, може бути і при односторонньому. На ранніх стадіях АГ виявляється в 15-25% випадків, на пізніх стадіях – до 70-75%. Доведено зв'язок АГ із загостренням хронічного пієлонефриту, а в період ремісії спостерігається зниження артеріального тиску.
Клінічні прояви неспецифічні. У період загострення можливі загальні симптоми (підвищення температури з ознобом, артралгії, слабкість, головний біль, нудота) і місцеві (біль у попереку, позитивний симптом Пастернацького, дизурія, ніктурія). В осаді сечі виявляють клітини ниркового епітелію і зернисті циліндри. Поза загостренням хронічний пієлонефрит має мало- і безсимптомний перебіг. Клінічні прояви визначаються наявністю АГ і хронічної ниркової недостатності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Внутрішня медицина» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Артеріальна гіпертензія при хворобах нирок“ на сторінці 1. Приємного читання.
