Розрізняють ЦД як "самостійну', "есенціальну" хворобу і "вторинний" "симптоматичний” ЦД як прояв тяжких хронічних уражень підшлункової залози, гіперфункції деяких ендокринних залоз: гіпофіза, наднирників, щитоподібної залози, вживання деяких ліків тощо. Вторинний ЦД зустрічається рідко і не є суттєвою медико-соціал ьною проблемою.
"Первинний", "есенціальний" ЦД не є єдиною хворобою. Розрізняють два типи: ЦД 1 типу (раніше – інсулінозалежиий ЦД) і ЦД 2 типу (раніше – інсулінонезалежний).
Вони кардинально розрізняються за етіологією, особливостями патогенезу, клінікою, характером ускладнень і принципами лікування та профілактики.
ЦД 1 типу – це хвороба переважно дитячого і юнацького віку (початок до 25-30 років), хоча окремі випадки початку в старших вікових групах можливі. В етіології мають значення вади імунної системи, що ведуть до автоімунного або вірусного ураження бета-клітин острівців Ланґерґанса з розвитком абсолютної інсулярної недостатності (інсулінопенії). Ця хвороба починається раптово, вимагає постійних надходжень екзогенного (медикаментозного) інсуліну. Без достатньої кількості інсуліну хворі страждають на кетоацидоз І кетоацидотичну кому та помирають. Хворі цієї групи становлять 2-10% усіх хворих на ЦД. Медичні та соціальні проблеми цих хворих розв'язуються невеликою кількістю лікарів-ендокринологів. Специфічних методів первинної профілактики немає. При значних коливаннях рівня глюкози внаслідок неякісного лікування або тяжкого перебігу хвороби у хворих на ЦД 1 типу розвивається патологія мікросудин – мікроангіопатія з втратою зору (ретинопатія) і хронічною нирковою недостатністю (уремія).
ЦД 2 типу – хвороба людей середнього і похилого віку, хоча окремі випадки початку в дитячому і юнацькому віці можливі та дістали назву "діабет дорослих у юнацькому віці". В етіології головну роль відіграє явище, яке дістало назву "інсулінорезистентність" – втрата чутливості тканин до ендо- й екзогенного інсуліну. На початку хвороби та в преморбідному стані рівень інсуліну зазвичай підвищений, наявна гіперінсулінемія. Через кілька десятків років приєднується виснаження або втрата чутливості до глюкози бета-клітин острівців підшлункової залози, а рівень інсуліну знижується. На інсулінорезистентність (IP) у США страждають до 30-40% дорослого населення. У його виникненні суттєвими є: спадковість, ожиріння, сидячий спосіб життя, паління. Тільки у 20-30% людей з IP виявляється ЦД 2 типу або ПТГ, що пов'язано з можливостями підшлункової залози компенсувати протягом тривалого часу (десятки років) IP. Установлено, що IP навіть без наявних порушень вуглеводного обміну є фактором розвитку атеросклерозу й артеріальної гіпертензії (гіпертонічної хвороби). Приєднання симптомів ПТГ або ЦД 2 типу прискорює ураження артерій і розвиток ускладнень атеросклерозу: інфаркту міокарда, інсульту, уражень судин кінцівок. Поєднання на основі концепції IP, ЦД 2 типу, атеросклерозу і гіпертонічної хвороби в єдину патологію визначає медико-соціальне значення ЦД у цілому, оскільки ЦД 2 типу складає 90-98% усіх хворих на ЦД.
Профілактикою і лікуванням хворих на ЦД 2 типу мають займатися лікарі всіх спеціальностей, зокрема лікарі-стоматологи, не обмежуючись тільки наданням спеціалізованої допомоги. Основою первинної профілактики є пропаганда здорового способу життя: боротьба з надмірним накопиченням жиру в організмі, фізичні вправи, припинення паління. Для профілактики можна застосовувати інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ), препарати нової групи – тіазолідиндіони: піоглітазон (“Актос Піоглар").
Клініка
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Внутрішня медицина» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Класифікація, етіологія і патогенез, профілактика“ на сторінці 1. Приємного читання.
