Клінічно тромбоцитопатії можуть проявлятися геморагічним синдромом мікроциркуляторного типу.
У хворих на тромбоцитопатії час кровотечі подовжений, а кількість тромбоцитів у нормі. Тому в їх діагностиці оцінюють здатність тромбоцитів до агрегації при стимуляції колагеном, адреналіном, АДФ, тромбіном, ристоцетином, а також проводять імунофенотипічні й морфологічні (структурні та ультраструктурні) дослідження.
У лікуванні тяжких кровотеч у хворих на тромбоцитопатії використовують концентрат тромбоцитів, є-амінокапронову кислоту й етамзилат. Уживання дезагрегантів і антикоагулянтів цим пацієнтам протипоказане.
Хвороба Віллебранда об'єднує групу захворювань, які характеризуються кількісними і/або якісними порушеннями фактора Віллебранда (vWF). vWF синтезується ендотеліальними клітинами й мегакаріоцитами. Ця хвороба успадковується за автосомно-домінантним типом незалежно від статі. Ген, який кодує vWF, локалізується у 12-й хромосомі й складається з трьох доменів (А, 3-В 2-С, 3-D). Описано багато мутацій, відповідальних за хворобу Віллебранда.
Захворюваність складає 10-12 випадків на 100000 населення. Найчастіше зустрічається І тип хвороби (в 70 % випадків), при якому спостерігається зниження синтезу vWF.
Нестача або зміна структури vWF призводить до порушень здатності тромбоцитів до адгезії. Однак це не патологія тромбоцитів, бо додавання vWF нормалізує їхні адгезивні властивості. Винятком є тромбоцитарний підтип хвороби, який ще називається псевдохворобою Віллебранда, оскільки його причиною є мутація ділянки гена, що кодує домен (GPIb) рецептора vWF.
Для хвороби Віллебранда характерні як мікроциркуляторний, так і гематомний тип геморагічного синдрому. Спостерігаються кровотечі зі слизової носа, шлунково-кишкового тракту, петехії, екхімози, менометрорагії, кровотечі після пологів, травм, екстракції зубів та інших оперативних втручань. Оскільки vWF є носієм FVIII, із яким він нековалентно зв'язаний, у крові хворих на хворобу Віллебранда знижується вміст антигемофільного глобуліну А (FVIII), що може бути причиною крововиливів у суглоби й великих гематом.
Набута (вторинна) хвороба Віллебранда є наслідком вироблення антитіл до vWF. Зниження концентрації vWF може спостерігатися у хворих на гіпотиреоз, пухлину Вільмса, мієло- і лімфопроліферативні хвороби, системні хвороби сполучної тканини.
Для діагностики хвороби Віллебранда досліджують час кровотечі (може бути подовжений), активований парціальний тромбопластиновий час (незначно подовжений), ристоцетин-індуковану агрегацію тромбоцитів (знижена у 65 % хворих), а інколи визначають антиген vWF і досліджують його мультимерну структуру.
У лікуванні хвороби Віллебранда застосовують свіжозаморожену плазму 15- 15 мл/кг, кріопреципітат або концентрат FVIII один раз на добу. Тривалість лікування і дозування препаратів залежать від типу хвороби, тяжкості кровотечі, поширеності оперативного втручання чи травми, наявності інгібіторів до vWF. Доза кріопреципітату може становити 10-50 ОД/кг маси хворого на добу, а лікування триває 3-10 днів. Кріопреципітат містить у 5-10 разів більше vWF, ніж свіжозаморожена плазма (в 1 фл – 80-100 МО активності vWF). Пацієнтів з І, IIА і IIМ типами хвороби лікують десмопресином (синтетичний аналог вазопресину, який здатен стимулювати вивільнення vWF з ендотелію) дозою 0,3 мкг/кг внутрішньовенно або інтраназально 1-2 краплі в ніс 2-3 рази на добу протягом 3-10 днів. Доповнювати терапію можна естрогенами (підвищують уміст vWF у крові) та інгібіторами фібринолізу.
Стоматологічні аспекти тромбоцитарних розладів
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Внутрішня медицина» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХВОРОБИ СИСТЕМИ ГЕМОСТАЗУ“ на сторінці 3. Приємного читання.
