У цьому фальшувальному проекті етноси-племена на теренах сучасної України фігурують вже не анонімно, адже їхня діяльність стала об'єктом писаної історії. Але вони з неодмінністю залишаються чужомовними, прийшлими і, певна річ, такими, що зненацька з'являються і так само зненацька зникають.
Кімерійці
Анонімність фальшування у розглядуваному нами контексті припиняється на Зрубній місцевій археологічній культурі, котрою завершується Бронзова та починається Залізна доба археологічних культур Європи. Адже ця культура у тому вигляді, в якому її подає радянська археологія, вже має своє етнічне обличчя, – це кімерійські племена. Зокрема, в “Украинской советской энциклопедии” читаємо (у дужках розміщуємо наші коментарі. – О. Н.): “Антична топоніміка пов'язує із кімерійцями території Керченського та Таманського півостровів. Кімерійці ототожнюються із племенами зрубної культури (тобто вони були прийшлими оскільки Зрубна культура, у її радянському поданні, витиснула ранішу катакомбну). ... За мовою кімерійці належали до стародавніх іранців (тобто були чужомовними). Після витиснення кімерійців скіфами з їхньої території у 7 ст. до н. е. вони переселилися у Передню Азію (тобто кімерійці стали вигнанцями). З початку 6 ст. до н. е. у писемних джерелах не згадуються (тобто кімерійці як етнос зникли)” (курсив автора. – Ред.) [36, с. 57].
Але, на наш погляд, крапку на цьому ставити вельми зарано. Так, ототожнення кімерійців із племенами зрубної культури дає підстави встановлювати історичну тяглість кімерійців від XVIII ст. до н. е. [33], сучасна ж українська дослідниця Н. Левицька прямо стверджує, що “кімерійці населяли територію України (межиріччя Дністра й Дону) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е.” [37]. А автор статті у Вікіпедії, присвяченій кімерійцям, із певною обережністю висновковує, що “великий прихильник іранської теорії” М. Ростовцев напіввизнає, що “кімри були ніхто інші, як споконвічне автохтонне населення України – нащадки трипільців” [35].
Далі, Н. Левицька, з одного боку (гадаймо, під впливом радянських фальшувань), стверджує, що кімерійці – “перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами”. З іншого ж боку, вона не може не визнати той історико-археологічний факт, що “основними видами господарської діяльності кімерійців було скотарство і землеробство” (виділення тут і вище автора. – Ред.) [37]. Це при тому, що, за традиційними поглядами, землеробський і кочівний способи життя є несумісними.
Отже, фактично й Н. Левицька, услід за такими науковцями, як М. Відейко та Ю. Коловрат, підштовхує читача до вже зроблених нами висновків (див. с. 467-469) про те, що приблизно у середині – другій половині II тис. до н. е. на велетенському географічному обширі [що охоплював північні ліси і лісостеп правобережного Подніпров'я (землероби-скотарі Тшинецької культури); південно-західну частину сучасного українського степу (землероби Сабатинівської культури); Лісостеп (землероби кімерійців-зрубників) і Степи (скотарі-кочівники кімерійців- зрубників) Придніпров'я та басейну Сіверського Дінця; Степове Поволжя та Середній Дон (кочівне кімерійське плем'я зрубної культури, яке, за висловом Ю. Коловрата, “спеціалізовувалося на війні”)] продовжувало повноцінно функціонувати єдине, безперевне й оригінальне, за своєю осіло-кочівною сутністю, Трипільсько-санскритське суспільство-соціум.
Дещо узагальнюючи, зазначимо, що, по-перше, це було суспільство часів другого потужного “виплеску” до північно-західної Індії тепер вже, як ми уточнили, людності трипільців- зрубників-аріїв, про який (“виплеск”) веде мову, як ми пам'ятаємо Юрій Шилов. Разом з тим, по-друге, тут мова йде про суспільство, котре вже було “вагітне” залізною добою, адже ми схильні пристати на позицію автора статті у Вікіпедії, якого “поки-що поодинокі, знахідки наводять на думку, що зміна бронзового віку ранньозалізним на території України відбувалася дещо раніше – з XII, а не з IX–VIII ст. до н. е., як подається в археологічних періодизаціях 60-80 років” [38]. По-третє, тепер це суспільство, поступово “входячи” у писану історію, нарешті отримує (принаймні з боку своїх писемних сусідів-греків) етнічне найменування – “кімерійці”. І вони ні у VI ст. до н. е., ні пізніше нікуди не зникали, про що далі ще йтиметься. Нарешті, по-четверте (і це є найважливішим), у “Велесовій Книзі”, написаній у IX ст. “нашим далеким співвітчизником вчителем-волхвом Іларом Хоругином”, “на одному із українських діалектів” [39, с. 11, 12], яку (книгу) переклав і оздобив коментарями сучасний український дослідник Сергій Піддубний, читаємо [Там само, с. 44]:
“Аскольд – темний воїн
і також од греків навчений,
що ніяких русів нема, а тільки варвари.
А з такого маємо сміятися,
бо були киморіг також Отці наші,
вони римлян потрясали і греків розметали,
як поросят переляканих”.
(Киморії – “кімерійці, які раніше били греків, про що не відав темний Аскольд”. – С.П.)
Тобто у IX ст. н. е. історична пам'ять русів-українців сягала аж у часи свого кімерійського буття, якому, не вважаємо за зайве підкреслити, була притаманна досить кріпка санскритомовна закарбованість. Так, М. Відейко звертає увагу на те, що “ассирійські таблиці повідомляють навіть імена їхніх (кімерійських – О. Н.) вождів та командирів загонів – Теушпа, Лігдамеса, Шандакшатра” [22, с. 99, 100]. Отже, й тут маємо переконливе свідчення того, що санскрит зародився на українських теренах і мав він праукраїнське обличчя, зокрема – “Отців-киморіїв”.
Скіфи
Оскільки фальшувальників, певна річ, не влаштовує визнання безперервності праукраїнської історії, то “прийшлих” й “чужомовних” кімерійців вони прагнуть замінити “прийшлими” ж і “чужомовними” скіфами. Отже, прослідкуємо (у такий самий спосіб як це зроблено вище), як подаються радянською та неорадянською історико-археологічною наукою ті етноси- племена, які начебто “витиснули кімерійців з їхньої території”, тобто – скіфи.
Так, “Украинская советская энциклопедия” про ці племена повідомляє наступне: “Скіфи, сколоти – загальна назва споріднених племен північно-іранської мовної групи (тобто ці племена були чужомовні) індоєвропейської сім'ї, що жили у VII ст. до н. е. – ІII ст. н. е. у Північному Причорномор'ї. ... Питання про походження скіфів не вирішене. Поряд із думкою про їхній прихід у Північне Причорномор'я з глибин Азії у VII ст. до н. е. (тут скіфи постають як прийшлі кочівники), поширеною є й точка зору про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен Зрубної культури пізнього етапу бронзової доби, що вони населяли лісову та лісостепову зони Північного Причорномор'я.... Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. скіфи ... на Північному Кавказі і у степах Північного Причорномор'я ... створили велике політичне об'єднання Скіфію. ... За Геродотом, власне скіфами-іранцями були перш за все степові кочівники-скотарі – так звані скіфи царські і скіфи-кочівники, які жили на схід від нижньої течії Дніпра. Осілі землеробсько-скотарські племена (скіфи-землероби) жили у Лісостепу на схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися скіфи-орачі ... [У III ст. н. е.] внаслідок втрати своєї переваги, скіфи поступово розчинилися серед сарматів (тобто скіфи як етнос зникли)” (курсив і виділення автора. – Ред.) [40, с. 107].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 1. Приємного читання.
