Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

Українська етносоціологія

Як зміг помітити читач, автор щойно цитованої статті в УСЭ по-перше, намагається “всидіти між двома стільцями”. Так, з одного боку, він стверджує, що “питання про походження скіфів не вирішене”, але, з іншого боку, він сам-таки робить вигляд, що не розуміє, що цитований ним Геродот достатньо прозоро описує вже знайоме нам досить стабільне і єдине осіло-кочівне, землеробсько-скотарське суспільство. Тому, фальшуючи, даний автор маніпулює своїми “двома точками зору”, чим фактично намагається штучно відривати скіфів-орачів і скіфів-землеробів Лісостепу від царських скіфів і скіфів-кочівників Степу.

По-друге, автор розглядуваної статті, фальшуючи далі, протиставляє скіфів кімерійцям, яких скіфи, начебто, “витиснули з їхньої території”, і водночас вказує на “точку зору про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен Зрубної культури”. Адже при цьому він робить вигляд, що “забув” або “не знає”, що у 1981 р. (тобто за три роки до розміщення ним, цим автором, у томі 10 УСЭ розглядуваної нами зараз статті “Скифы”) у томі 5 УСЭ було надруковано статтю “Киммерийцы”, у якій зазначалося, що “кімерійці ототожнюються із племенами зрубної культури”. То чому ж кімерійці і скіфи, як “діти однієї матері” – Зрубної культури – мають бути ворожими одні одним?

На сьогодні ж, себто через 30 років після оприлюднення щойно цитованих рядків зі статті в УСЭ, у російськомовній статті з Вікіпедії знаходимо, з посиланням на Геродота, хіба що те уточнення, що самі себе скіфи, називали сколотами, а також артикулювання (у якості однієї з версій) твердження про те, що “скіфи на той час (VII ст. до н. е. – О. Н.) мешкали на території Північного Причорномор'я щонайменше кілька століть, виокремившися із середовища спадкоємців зрубної культури” (курсив автора. – Ред.) [41].

Але в цілому у цій статті відтворюється “відкатана” схема фальшування, а саме: попри інформування читача про те, що, за

Геродотом, скіфські племена поділялися на скотарсько-кочові та землеробсько-скотарські, автор статті у Вікіпедії все ж стверджує, що “європейські скіфи були іраномовними кочівниками, які домінували у Причорномор'ї до IV-III ст. до н. е.”, додаючи, що “часто-густо під ім'ям скіфів розуміють саме європейських скіфів” [Там само]. Основним же моментом у фальшуванні історії скіфів на теренах України і нині є, певна річ, вигадка про їхній розгром і зникнення: “Скіфське царство із центром у Криму, – читаємо у Вікіпедії, – проіснувало до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами. Скіфи остаточно втратили свою самостійність та етнічну самобутність, розчинившись серед племен Великого Переселення Народів” (виділення і курсив автора. – Ред.) [41].

Тобто основні ідеї чужомовності, прийшлості та зникнення етносів-племен, що населяли за минулих часів сучасні терени України, залишилися в неорадянських археологів-істориків непохитними й щодо скіфів як етносу. Натомість, узагальнюючи, підкреслимо, що скіфів і кімерійців поріднює:

• 1) їхній спільний родовід від “зрубників”;

• 2) те, що “матеріальна культура кімерійців можливо аналогічна племенам скіфської спільності” [42];

• 3) їхній однаково осіло-кочівний спосіб життя і безперервна єдність суспільства.

Ми бачимо, що перед нами один і той самий кімро-скіфський метаетнос, на який перетворилося історично безперервне Трипільсько-санскритське суспільство-соціум, і який (метаетнос) “вийшов із “надр” зрубного “варіанта пізньої трипільської культури” (Ю. Шилов). Адже насправді ніякої хронологічної послідовності на кшталт “сперш – кімерійці, пізніше – скіфи” не існувало. Так, Геродот показує кімерійців і скіфів як одночасно діючих (а точніше – і як взаємодіючих, і як протидіючих) суб'єктів історичного процесу, як “племена одного і того ж народу”, як різні частини одного й того ж суспільства. “Кімерійці, – писав він, – жили у Причорномор'ї між Дніпром і Дністром; скіфи жили в Приазов'ї між Дніпром і Доном. Як перші, так і другі були племенами одного і того ж народу – борисфенів-скіфів” [43, с. 62]. Щоправда, додамо, себе вони не називали ні “борисфенами-скіфами”, ні “кімерійцями”, ні “скіфами”. Цей метаетнос мав самоназву “сколоти”. Втім тут для нас важливо те, що Геродот у V ст. до н. е. побачив сколотів як кімроскіфів.

Зазначені два племені багатоплемінного метаетносу сколотів могли досить жорстко ворогувати, коли, скажімо, йшлося про обрання єдиного для всіх сколотів царя. Саме так сталося у середині II тис. до н. е. Однак ні це, ні інші подібні наступні ворогування не призвели до розпаду сколотського метаетносу, бо, як свідчить той же Геродот, через довгі тисячу років (тобто наприкінці VI – початку V ст. до н. е.) кімерійці “разом із скіфами, але окремими арміями, ходили походом через Кавказ на Медію. ...Скіфи з кімерійцями напали на армію Медії під Нінівою – столицею Ассирії” [Там само, с. 63].

Отже, складаєтья досить чітке уявлення про сколотський метаетнос, що поставав як стабільне й єдине суспільство-соціум, господарство якого мало землеробсько-скотарську природу, а саме суспільство, як цілість, вело осіло-кочівний спосіб життя. Панівне становище у цьому суспільстві посідали кочівні воїни-скотарі: у сколотів-скіфів – це так звані “царські скіфи”. Що ж стосується, ми б сказали, “сколотів-кімерійців”, то, як стверджує автор статті у Вікіпедії, “панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни.... Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії” [35].

У цілому ж сколотське суспільство-соціум у той чи той історичний період його існування закарбовувалося літописцями-істориками (як це випливає з оповідей Геродота) у зв'язку із діяльністю перш за все тих своїх племен, із верхівки яких обирався, так би мовити, “загальносколотський” цар. Причому, зрозуміло те, що таким царем міг стати лише виходець із середовища кочівних воїнів-скотарів, так само як зрозуміло й те, що роль осілих кімро-скіфів-землеробів і кімро-скіфіворачів, як нижчих верств сколотського суспільства, у вирішенні владних питань цього суспільства була другорядною.

Але саме вони складали основу стабільності суспільства та спадкоємності накопичуваних культурних традицій і етнічної пам'яті.

Що ж до найбільш “рухомо-динамічної” частини скіфського соціуму, його “мінливого історичного обличчя”, тобто – племен скіфських воїнів-кочівників, то маємо зазначити, що у другій половині І тис. до н. е. “серед "скіфів" можна було виокремити три основні гілки: 1) Європейські скіфи.., які домінували у Причорномор'ї до IV–III ст. до н. е.; 2) Саки – скіфські племена, що населяли територію сучасної Середньої Азії; 3) Сармати (або савромати) – споріднені зі скіфами племена, які спочатку населяли Поволжя та приуральські степи” (виділення автора. – Ред.) [41].

А тепер, “віддавши належне” фальшувальникам змісту української минувщини кімро-скіфської доби, знов звернімось до видатної пам'ятки історії українства – “Велесової Книги”, присвяченої, як зазначає Сергій Піддубний, русам [39, с. 155]. Отже, у цій Книзі її автор, Ілар Хоругин, подає перелік племен, які він зараховує до шерегу “дідів русів”, у такій послідовності: окра-венці, скити-анти, роси-борусень та сурожці [Там само, с. 53]. Як бачимо, скіфи (в Ілара Хоругина – “скити”) – це ніякі не “іраномовні кочівні племена, що прийшли зі сходу”, а автохтонні русько-праукраїнські племена, котрі, до речі, нікуди не зникали; вони були пращурами русів-українців. Втім, оскільки в УСЭ стверджується, що “скіфи поступово розчинились серед сарматів” [40], то розглянемо і це фальшування.

Сармати

Хто ж такі сармати? Почнемо, як і до цього, із радянсько- неорадянських потрактувань. Тож встановлюємо, що 30 років тому в УСЭ стверджувалося, що сармати – це “давні кочівні іраномовні племена, споріднені зі скіфами”. Античним авторам ці племена були відомі з VI ст. до н. е. Від II ст. до н. е. сармати переймають від скіфів панівне становище у степах Північного Причорномор'я, яке вони утримували впритул до навали готів (середина III ст. н. е.) та гунів (кінець IV ст. н. е.).

“Частина сарматів разом із готами та гунами приймала участь у Великому переселенні народів. Сармати, які залишились у Південно-Східній Європі, у ранньому середньовіччі змішалися з іншими народами (слов'янськими, північно-кавказькими), головним чином із тюркомовними племенами” (виділення автора. – Ред.) [44, с. 471]. Отже, за цим потрактуванням виходить, що слідом за кімро-скіфами й сармати зникли як етнос.

Що ж до сучасних неорадянських істориків-археологів, то вони по-перше, підтверджують, що “сармати – споріднені зі скіфами кочовики східно-іранської мовної групи” [45]; по- друге, відтворюють положення радянської доби про “зайшлий, міграційний характер сарматської культури України” [Там само], підкреслюючи, що “сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу” (виділення автора. – Ред.) [37]; по-трете, наполягають на тому, що “економічною основою сарматського суспільства було кочове скотарство” [45] і що “питання про осідання сарматів на території України залишається поки відкритим” [Там само]. Нарешті, по-четверте, “фінал сарматської доби в Північному Причорномор'ї” подається так: “Сармати (алани) були почасти винищені, а почасти увійшли до складу гунської орди” [Там само]. Ця “орда”, за радянсько-неорадянськими підходами, саме й уособлювала згадані в УСЭ “тюркомовні племена”.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  • Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

  • “Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

  • Україна еміграційна

  • Україна імміграційна

  • Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

  • Лекція 2. Етнічна соціологія як наука і навчальна дисципліна

  • Місце і роль етнічної соціології у структурі соціологічного знання

  • Зв'язок етнічної соціології з іншими науками

  • Етнічна соціологія як навчальна дисципліна

  • Специфіка

  • Мета та основні завдання

  • Висновки

  • Раціональний зміст етнічного й національного

  • Національна свідомість

  • Феномен етнонаціональної свідомості

  • Лекція 3. Теоретичний рівень етнонаціональної свідомості

  • Етнос: погляди на природу та визначення поняття

  • Об'єктивістський погляд

  • Етногенеза

  • Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

  • Раси людини

  • Поняття “народ”

  • Феномен нації та визначення її поняття

  • Критика конструктивізму, або: нація – міф чи реальність?

  • Визначення поняття “нація”

  • Націєгенеза та етногенеза

  • Висновки

  • “Національний” – це “етнічний” чи “державний”?

  • Національність” – це етнічна чи державна належність?

  • Лекція 4. Практично-ціннісний рівень етнонаціональної свідомості

  • Загальнолюдська цінність етнічного

  • Багатоявленість єдиної сутності

  • Виважено оцінюючи етнічне

  • Зберігаючи етнічне

  • Етнічне як спільнотно-суспільна цінність (у контексті етнічного ренесансу)

  • Індустріалізація та ідея безетнічності

  • Радянські теорії і практики знищення етнічного

  • Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

  • Сімейне виховання як основа етнізації

  • Політична нація як цінність українського народу

  • Лекція 5. Етнонаціональна самосвідомість

  • Феномен і поняття самосвідомості

  • Психологічний аспект самосвідомості

  • Регулятивно-дійова функція самосвідомості

  • Етнічна самосвідомість

  • Суб'єкти етнічної самосвідомості

  • Загальний погляд на історичну еволюцію самосвідомості етнофора

  • Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

  • Почуття Батьківщини як феномен етнонаціональної самосвідомості

  • Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

  • Соціальні почуття краю осілості та “країни дитинства”

  • Почуття політично-національної Вітчизни-України

  • Висновки

  • Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація

  • “Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

  • Національна самоідентифікація

  • Ставлення до етнічної ідентичності як “пробний камінь” розуміння ідентичності національної

  • Позиція ототожнення етнічної ідентичності з національною

  • Юрген Габермас: національна ідентичність

  • Етнічна опосередкованість національної ідентичності

  • Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

  • Юрген Габермас: від національної до космополітичної ідентичності

  • Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

  • “Постнаціональна” ідентичність

  • Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

  • Імміграція як перспектива перетворення “етноядерної” національної ідентичності на мультикультурну

  • Висновки

  • Ірраціональні засади етнічного й національного

  • Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі

  • Пошуки духовно-ментальних підвалин світобуття

  • Пошуки представниками школи “Анналів”

  • Етнічна ментальність

  • Феномен етнонаціональної ментальності

  • Висновки

  • Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме

  • Колективне несвідоме, архетип і душа в аналітичній психології Юнга

  • Феномен колективного підсвідомого: сучасне прочитання К. Юнга

  • Первісно-інстинктивні архетипи Юнга

  • Архетип “Здоланого душевного мороку”

  • Архетип “Психічно цілісної людини” первісних соціумів

  • Етнічні архетипи

  • Формування, функціонування, значення та зміст етнічних архетипів

  • Національно-суспільне підсвідоме

  • Висновки

  • Ментально-архетипний зміст етнічного

  • Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

  • Історичні механізми ментального самозбереження українства

  • Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

  • Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

  • Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

  • “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства

  • Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

  • Демократизм

  • Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності

  • Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму

  • Селянськість як псевдоментальна ознака українства

  • Висновки

  • Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви

  • Вступ: основні змісто-вияви мовноїознаки етноментальності українців

  • Санскрит – праукраїнська мова

  • Сучасна українська мова і санскрит

  • Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

  • 1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

  • Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

  • Загальні етномовно-ментальні наслідки змін у чисельності етнічних українців і росіян (за наявними статистичними даними 1926-1959 pp.)

  • 1953-1991 pp.: “Гуманний” змісто-вияв, або руйнування мовної складової української етноментальності шляхом російщення

  • Російщення територіального сегмента українського етнічного простору протягом 1959-1989 pp. як засадова умова здійснення всіх інших напрямів російщення

  • Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

  • Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

  • Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

  • 1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

  • Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

  • Висновки

  • Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого

  • Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

  • Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

  • Перетворення Козацькості з дієво-визначальної етноментальної ознаки на колективний підсвідомий образ-символ українства

  • “Власна Держава” – омріяний образ-символ українства

  • Смисло-зміст “Соборна Держава”

  • Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

  • Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

  • Легендарний образ-символ “Трипільсько-Санскритська Праукраїна”

  • Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

  • Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

  • Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість
  • Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

  • Висновки