Як зміг помітити читач, автор щойно цитованої статті в УСЭ по-перше, намагається “всидіти між двома стільцями”. Так, з одного боку, він стверджує, що “питання про походження скіфів не вирішене”, але, з іншого боку, він сам-таки робить вигляд, що не розуміє, що цитований ним Геродот достатньо прозоро описує вже знайоме нам досить стабільне і єдине осіло-кочівне, землеробсько-скотарське суспільство. Тому, фальшуючи, даний автор маніпулює своїми “двома точками зору”, чим фактично намагається штучно відривати скіфів-орачів і скіфів-землеробів Лісостепу від царських скіфів і скіфів-кочівників Степу.
По-друге, автор розглядуваної статті, фальшуючи далі, протиставляє скіфів кімерійцям, яких скіфи, начебто, “витиснули з їхньої території”, і водночас вказує на “точку зору про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен Зрубної культури”. Адже при цьому він робить вигляд, що “забув” або “не знає”, що у 1981 р. (тобто за три роки до розміщення ним, цим автором, у томі 10 УСЭ розглядуваної нами зараз статті “Скифы”) у томі 5 УСЭ було надруковано статтю “Киммерийцы”, у якій зазначалося, що “кімерійці ототожнюються із племенами зрубної культури”. То чому ж кімерійці і скіфи, як “діти однієї матері” – Зрубної культури – мають бути ворожими одні одним?
На сьогодні ж, себто через 30 років після оприлюднення щойно цитованих рядків зі статті в УСЭ, у російськомовній статті з Вікіпедії знаходимо, з посиланням на Геродота, хіба що те уточнення, що самі себе скіфи, називали сколотами, а також артикулювання (у якості однієї з версій) твердження про те, що “скіфи на той час (VII ст. до н. е. – О. Н.) мешкали на території Північного Причорномор'я щонайменше кілька століть, виокремившися із середовища спадкоємців зрубної культури” (курсив автора. – Ред.) [41].
Але в цілому у цій статті відтворюється “відкатана” схема фальшування, а саме: попри інформування читача про те, що, за
Геродотом, скіфські племена поділялися на скотарсько-кочові та землеробсько-скотарські, автор статті у Вікіпедії все ж стверджує, що “європейські скіфи були іраномовними кочівниками, які домінували у Причорномор'ї до IV-III ст. до н. е.”, додаючи, що “часто-густо під ім'ям скіфів розуміють саме європейських скіфів” [Там само]. Основним же моментом у фальшуванні історії скіфів на теренах України і нині є, певна річ, вигадка про їхній розгром і зникнення: “Скіфське царство із центром у Криму, – читаємо у Вікіпедії, – проіснувало до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами. Скіфи остаточно втратили свою самостійність та етнічну самобутність, розчинившись серед племен Великого Переселення Народів” (виділення і курсив автора. – Ред.) [41].
Тобто основні ідеї чужомовності, прийшлості та зникнення етносів-племен, що населяли за минулих часів сучасні терени України, залишилися в неорадянських археологів-істориків непохитними й щодо скіфів як етносу. Натомість, узагальнюючи, підкреслимо, що скіфів і кімерійців поріднює:
• 1) їхній спільний родовід від “зрубників”;
• 2) те, що “матеріальна культура кімерійців можливо аналогічна племенам скіфської спільності” [42];
• 3) їхній однаково осіло-кочівний спосіб життя і безперервна єдність суспільства.
Ми бачимо, що перед нами один і той самий кімро-скіфський метаетнос, на який перетворилося історично безперервне Трипільсько-санскритське суспільство-соціум, і який (метаетнос) “вийшов із “надр” зрубного “варіанта пізньої трипільської культури” (Ю. Шилов). Адже насправді ніякої хронологічної послідовності на кшталт “сперш – кімерійці, пізніше – скіфи” не існувало. Так, Геродот показує кімерійців і скіфів як одночасно діючих (а точніше – і як взаємодіючих, і як протидіючих) суб'єктів історичного процесу, як “племена одного і того ж народу”, як різні частини одного й того ж суспільства. “Кімерійці, – писав він, – жили у Причорномор'ї між Дніпром і Дністром; скіфи жили в Приазов'ї між Дніпром і Доном. Як перші, так і другі були племенами одного і того ж народу – борисфенів-скіфів” [43, с. 62]. Щоправда, додамо, себе вони не називали ні “борисфенами-скіфами”, ні “кімерійцями”, ні “скіфами”. Цей метаетнос мав самоназву “сколоти”. Втім тут для нас важливо те, що Геродот у V ст. до н. е. побачив сколотів як кімроскіфів.
Зазначені два племені багатоплемінного метаетносу сколотів могли досить жорстко ворогувати, коли, скажімо, йшлося про обрання єдиного для всіх сколотів царя. Саме так сталося у середині II тис. до н. е. Однак ні це, ні інші подібні наступні ворогування не призвели до розпаду сколотського метаетносу, бо, як свідчить той же Геродот, через довгі тисячу років (тобто наприкінці VI – початку V ст. до н. е.) кімерійці “разом із скіфами, але окремими арміями, ходили походом через Кавказ на Медію. ...Скіфи з кімерійцями напали на армію Медії під Нінівою – столицею Ассирії” [Там само, с. 63].
Отже, складаєтья досить чітке уявлення про сколотський метаетнос, що поставав як стабільне й єдине суспільство-соціум, господарство якого мало землеробсько-скотарську природу, а саме суспільство, як цілість, вело осіло-кочівний спосіб життя. Панівне становище у цьому суспільстві посідали кочівні воїни-скотарі: у сколотів-скіфів – це так звані “царські скіфи”. Що ж стосується, ми б сказали, “сколотів-кімерійців”, то, як стверджує автор статті у Вікіпедії, “панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни.... Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії” [35].
У цілому ж сколотське суспільство-соціум у той чи той історичний період його існування закарбовувалося літописцями-істориками (як це випливає з оповідей Геродота) у зв'язку із діяльністю перш за все тих своїх племен, із верхівки яких обирався, так би мовити, “загальносколотський” цар. Причому, зрозуміло те, що таким царем міг стати лише виходець із середовища кочівних воїнів-скотарів, так само як зрозуміло й те, що роль осілих кімро-скіфів-землеробів і кімро-скіфіворачів, як нижчих верств сколотського суспільства, у вирішенні владних питань цього суспільства була другорядною.
Але саме вони складали основу стабільності суспільства та спадкоємності накопичуваних культурних традицій і етнічної пам'яті.
Що ж до найбільш “рухомо-динамічної” частини скіфського соціуму, його “мінливого історичного обличчя”, тобто – племен скіфських воїнів-кочівників, то маємо зазначити, що у другій половині І тис. до н. е. “серед "скіфів" можна було виокремити три основні гілки: 1) Європейські скіфи.., які домінували у Причорномор'ї до IV–III ст. до н. е.; 2) Саки – скіфські племена, що населяли територію сучасної Середньої Азії; 3) Сармати (або савромати) – споріднені зі скіфами племена, які спочатку населяли Поволжя та приуральські степи” (виділення автора. – Ред.) [41].
А тепер, “віддавши належне” фальшувальникам змісту української минувщини кімро-скіфської доби, знов звернімось до видатної пам'ятки історії українства – “Велесової Книги”, присвяченої, як зазначає Сергій Піддубний, русам [39, с. 155]. Отже, у цій Книзі її автор, Ілар Хоругин, подає перелік племен, які він зараховує до шерегу “дідів русів”, у такій послідовності: окра-венці, скити-анти, роси-борусень та сурожці [Там само, с. 53]. Як бачимо, скіфи (в Ілара Хоругина – “скити”) – це ніякі не “іраномовні кочівні племена, що прийшли зі сходу”, а автохтонні русько-праукраїнські племена, котрі, до речі, нікуди не зникали; вони були пращурами русів-українців. Втім, оскільки в УСЭ стверджується, що “скіфи поступово розчинились серед сарматів” [40], то розглянемо і це фальшування.
Сармати
Хто ж такі сармати? Почнемо, як і до цього, із радянсько- неорадянських потрактувань. Тож встановлюємо, що 30 років тому в УСЭ стверджувалося, що сармати – це “давні кочівні іраномовні племена, споріднені зі скіфами”. Античним авторам ці племена були відомі з VI ст. до н. е. Від II ст. до н. е. сармати переймають від скіфів панівне становище у степах Північного Причорномор'я, яке вони утримували впритул до навали готів (середина III ст. н. е.) та гунів (кінець IV ст. н. е.).
“Частина сарматів разом із готами та гунами приймала участь у Великому переселенні народів. Сармати, які залишились у Південно-Східній Європі, у ранньому середньовіччі змішалися з іншими народами (слов'янськими, північно-кавказькими), головним чином із тюркомовними племенами” (виділення автора. – Ред.) [44, с. 471]. Отже, за цим потрактуванням виходить, що слідом за кімро-скіфами й сармати зникли як етнос.
Що ж до сучасних неорадянських істориків-археологів, то вони по-перше, підтверджують, що “сармати – споріднені зі скіфами кочовики східно-іранської мовної групи” [45]; по- друге, відтворюють положення радянської доби про “зайшлий, міграційний характер сарматської культури України” [Там само], підкреслюючи, що “сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу” (виділення автора. – Ред.) [37]; по-трете, наполягають на тому, що “економічною основою сарматського суспільства було кочове скотарство” [45] і що “питання про осідання сарматів на території України залишається поки відкритим” [Там само]. Нарешті, по-четверте, “фінал сарматської доби в Північному Причорномор'ї” подається так: “Сармати (алани) були почасти винищені, а почасти увійшли до складу гунської орди” [Там само]. Ця “орда”, за радянсько-неорадянськими підходами, саме й уособлювала згадані в УСЭ “тюркомовні племена”.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 2. Приємного читання.
