Є всі підстави вважати, що індивідуалізм як ментальна риса етносу призводить до виникнення багатьох похідних позитивних рис. Проте якщо індивідуалізм починає поставати як явище надмірне, то це негативно позначається й на самій етнічній ментальності. В українстві, зокрема, це призвело, з нашого погляду, до появи такої риси, як роз'єднаність. Зрозуміло, що страждання українського народу внаслідок цього тільки збільшилися. Проте, як слушно зауважує Вікторія Храмова, “українська душа сама безпосередньо причетна до "вибору" народом своєї історичної долі, а це не дає підстав плекати хибне почуття власної чистоти. "Ворог" не лише ззовні, але й всередині нас” [33, с. IV]. Адже чим пояснити, що у США серед етнічних українців-іммігрантів (як серед чоловіків, так і серед жінок) більше самотніх, ніж серед американців? [27, с. 80].
А справді, чи є в українців психологічна єдність? Чи є в них майже інстинктивна готовність підтримувати представників свого етносу за будь-яких умов, як це можна спостерігати, скажімо, серед євреїв? Чи завжди здатні українці підпорядковувати власні інтереси, родинні інтереси інтересам етнічного цілого?
На ці питання можна було б відповісти, що в етнічних українців психологічна подібність, схожість справді є. Проте це не те саме, що єдність. Вона, ця схожість, призначена радше для стороннього, зовнішнього ока, вона ще не є справжньою ментальною ознакою. Вона того самого ґатунку, що й схожість будь-якого етносу зі своєю Батьківщиною, з рідною землею. А чи притаманне більшості українських етнофорів “чуття єдиної родини”? Таке чуття, треба погодитися, не те ж саме, що усвідомлення себе однією з частинок свого етносу. Це чуття радше є вмінням вмістити в себе весь свій етнос, уболівати й радіти за нього, мов за себе, це – неспроможність зрадити його, не зрадивши себе, це – сприйняття втрати зв'язків зі своїм етносом як втрати особистої душевної наснаги до повноцінного життя, до всебічного самовиявлення, тобто до значною мірою несвідомого прагнення екстеріоризовувати, стверджувати й увічнювати “свій” етнос у будь-якій формі творчості.
Без цього життя перетворюється на існування, на постійне пристосовництво, а то й доростає до прагнення здійснювати нелюдські вчинки. Бо хворий дух ще живий, а душа вже вмерла, відійшла геть. Так от, Володимир Янів, наприклад, вважає, що чуття єдності в українців немає, є щось протилежне. А саме таке, що “успіх іншого – сусіда, товариша, знайомого – не сповнює нас (українців. – О. Н.) радістю, що наш земляк до чогось доходить, але радше заздрістю, і звідти бажання знецінити чуже досягнення, звідти: критиканство, яке доходить до нешляхетного стягання вниз, "зрівнялівки" на найнижчого” [34, с. 25].
З нашого погляду, коли йдеться про заздрість, про напіввороже ставлення до найближчого сусіда як про ментально-типову ознаку українського етносу, то тут, мабуть, має місце або етностереотипний міф, або зведене в абсолют індивідуально- суб'єктивне уявлення, або ж свідоме перекручування дійсності. Адже зловісна заздрість – явище досить поширене й серед інших етносів, а тому вона не може розглядатися як притаманна тільки українству. Швидше може йтися про моральну недосконалість значної кількості сьогоденного людства взагалі [35].
Так, у 1993 р. московський підприємець, родом з Чебоксар (Чувашія), Владислав Яснопольський, порівнюючи можливості підприємництва у Татарії та Чувашії, “віддає пріоритет у бізнесі Казані. Мовляв, там інший менталітет. А у Чувашії достатньо специфічний моральний клімат. І вгаразділий одразу ж з усіх боків починає відчувати пресінг. У Татарії цього немає, – стверджує В. Яснопольський, – і нічого іншого не залишається, як тільки брати його слова на віру. Позаяк удача йому випадала і там, і там (тобто і в Чувашії, і в Татарії. – О. Н.). Хоча чуваші надзвичайно працелюбні, але на моїх очах першому фермерові-орендарю напередодні вилову карпа бахнули діжку солярки у ставок” [36, с. 192].
На нашу думку, факт, наведений В. Яснопольським, є типовим виявом (як сьогодні кажуть) “совкової” психології взагалі – незалежно від етнічної належності. Таке зараз можна зустріти скрізь, де ця психологія проникла досить глибоко. И сьогодні тут важко знайти різницю між, скажімо, Україною та Росією. Так, на початку 1994 р. у газеті “Киевские ведомости” можна було прочитати: “П'ятьох фермерів в Україні вже немає в живих. Вони померли насильницькою смертю. До речі, у Росії загиблих (фермерів. – О. Н.) у 10 разів більше, але там і кількість фермерських господарств у стільки ж разів вища” [37].
Гадаємо, що проблему роз'єднаності українства не можна спрощувати, пояснюючи її винятково надлишком в українській ментальності такої загальнолюдської слабкості, як заздрість. Не можна цю проблему пояснювати також і соціально- класовими протиріччями, як такими, що притаманні переважно українству. Тут, до речі, слід мати на увазі ту зовсім недругорядну обставину, що споконвічна відсутність психологічної єдності була характерною як для верхів, так і для низів будь-якого суспільства, що формувалося. Маючи на увазі, зокрема, “верхи”, М. Вебер вважав, наприклад, що “приписувати англійцям XVII ст. єдиний "національний характер" історично просто хибно. "Кавалери" та "круглоголові" відчували себе в ті часи не тільки представниками різних партій, а й людьми цілковито різної породи” [38, с. 104]. И тільки поступово виникає внутрішньокласова солідарність, яку зовсім не обов'язково протиставляти солідарності внутрішньоетнічній.
Попри все єдина етнічна ментальність формується, існує, зберігається. Зрозуміло – через протиріччя. Отже, утворюючи ідеал українства (як і будь-якої етнічності взагалі), треба не забувати про його, суперечливу сутність. Адже етнос – явище соціальне і йому притаманний увесь спектр соціальних ускладнень. І навіть перед лицем зовнішньої небезпеки представники одного й того самого етносу, тобто однакової ментальності, нерідко діяли не однаково.
Візьмемо хоча б період кінця XVI ст. після придушення поляками повстання під проводом Северина Наливайка. Як пише Орест Субтельний, тоді “серед козаків загострювалися внутрішні конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до переговорів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючися забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців та нереєстрових козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві. Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими двома угрупованнями, які нерідко виливались у відкриті сутички” (курсив автора. – Ред.) [17, с. 106, 107]. А хіба не у такий самий спосіб діяли в Україні більшовики у часи У HP та колективізації?
Тут досить важливо дослідити, за яких умов етнос зберігається й продовжує існувати попри всі нищівні тенденції, а за яких – вщент руйнується й зникає. Щодо безпосередньо українського етносу, то, оскільки він таки зберігся, доцільно досліджувати саме перший аспект дилеми. При цьому особливий інтерес викликає питання про те, як соціальні протиріччя співвідносяться з існуванням єдиної етноментальності.
Відшукуючи відповідь на це питання, ми, мабуть, маємо таки припустити, що роз'єднаність як етноментальну рису українства не слід пояснювати ні загальнопоширеною серед людей заздрістю, ні не менш поширеною соціально-класовою розколотістю розвинених суспільств, яким є, зрозуміло, й українське суспільство. А відтак мусимо визнати, що такі риси української ментальності, як гуманність, демократизм, волелюбність-козацькість неминуче породжують індивідуалізм (не як егоїзм, не як виняткове себелюбство, а як незалежність, самоповагу, як розвинене почуття людської гідності), який за історичних умов майже постійного іноземного гноблення проростає стійким духом бунтарства, нескореності.
У зв'язку з цим ми не можемо не погодитися з думкою Вікторії Храмової про те, що “поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади – чи не найстійкіший компонент українського "Я", а отже, й національного характеру впродовж усієї трагічної історії України” [33, с. VI]. Але, як відомо, будь-яке позитивне явище, перевищуючи міру, перетворюється на свою протилежність. Так, мабуть, сталося і з українським бунтарством та нескореністю. Як влучно підмічає
Володимир Янів, “бунт проти чужої системи, отже, бунт сам по собі наскрізь позитивний, переходячи в наслідку постійності- перманенції явища в звичай, ставав небезпечним, бо він вироджувався у бунт для бунту, у спротив взагалі, у негацію вже не тільки чужої влади, але всякої влади, у недисциплінованість” [34, с. 17]. Тобто йдеться про звичайну анархічність.
Чи саме не вона завадила, стала на перепоні й призвела до поразки українства в його визвольних змаганнях 1917– 1921 pp.?
Мабуть, що так, значною мірою – анархічність. Отже, Володимир Янів, вважаючи індивідуалізм позитивною рисою української ментальності, доходить висновку, що “питання виправлення має йти менше по лінії послаблювання українського індивідуалізму, як цього дуже домагалися українські ідеологи, як радше по лінії скріплювання дисципліни, розбудження бажання самопідпорядковуватися” [Там само, с. 26]. У цьому висновку ми вбачаємо не тільки захист українського індивідуалізму, а й розуміння анархічності як історично тимчасової риси української ментальності.
Дошукуючись причин роз'єднаності українства, ми переконуємося, що ними є не тільки нескореність, волелюбність, демократизм і як їхні граничні вияви – недисциплінованість та анархічність. Можна стверджувати (хоча це видається й несподіваним), що до цих причин належать і такі риси української ментальності, як відкритість та щирість – особливо стосовно чужинців. Власне кажучи, вважаємо за необхідне підкреслити, що хибними й навіть небезпечними є намагання ідеалізувати та романтизувати українську ментальність, бо їй притаманні й такі небажані крайнощі позитивного, якими неодноразово користувалися вороги українського народу. З відвертим цинізмом пропонував експлуатувати ці риси-крайнощі затятий ворог української самостійності Лев Троцький. Слід зауважити, що ця людина добре знала, про що вела річ, бо народилася й виросла вона саме в Україні (на Єлисаветградщині).
Ось що писав Лев Троцький у складеній ним “Інструкції агітаторам-комуністам в Україні”: “Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. В ньому прокинувся вільний дух запорозького козацтва та гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, котрий кипить і вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вільності, котрий надавав українцям нелюдської сили на протязі сотень років воювати проти своїх пригноблювачів: поляків, росіян, татар і турків і блискуче перемагати їх” [39, с. 10].
Після цих характеристик сили українства Лев Троцький звертає особливу увагу агітаторі в-комуністів на його слабкі риси. “Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної кріпкої спайки усіх членів держави не тільки під час війни, – продовжував він, – кожного разу губили всі завоювання українців. Тому вони рано втратили свою "самостійність" і живуть то під Литвою, то під Польщею, то під Австрією, то під Росією, складаючи собою дуже цінну частину цих держав. Ці побутові особливості характеру українців необхідно пам'ятати кожному агітатору, і його успіх буде забезпечений. Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 10].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму“ на сторінці 1. Приємного читання.
