Як свідчить аналіз текстів радянських і неорадянських авторів, їх об'єднує прагнення представити сарматів як ворогів своїх етнічних родичів – скіфів. Так, у російськомовній статті у Вікіпедії стверджується, що “у V-IV ст. до н. е. сармати були мирними сусідами Скіфії. У III ст. до н. е. дружні (увага: не просто мирні, а навіть дружні. – О. Н.) стосунки помінялись на ворожнечу і військовий наступ сарматів на Скіфію” (виділення автора. – Ред.) [46]. В інтернет-виданні одного із сучасних підручників з історії України читаємо фактично те ж саме: “У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.” (виділення й курсив автора. – Ред.) [37].
Маючи намір заперечити тезу “завоювання”, спочатку зазначимо, що хоча скіфський соціум – цей величний спадкоємець легендарної Трипільсько-санскритської цивілізації – протягом багатьох століть й поширювався по всіх географічних напрямках, але іноді ставалося так, що він був змушений зменшувати свою Ойкумену. Отже, звернімося до подій III ст. до н. е., стосовно яких у статті, розміщеній у Вікіпедії, читаємо наступне: “Довго існувала думка, що у III столітті до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Але у результаті уважнішого вивчення знахідок, а також поглибленого дослідження інших обставин початку сарматської епохи було зроблено несподівані висновки. Облік знахідок у курганах показав, що власне занепад Скіфії й поширення на більшій частині її території сарматів виявилися періодом тривалістю майже у сотню років. На захід від Дону не було знайдено жодного сарматського могильника III ст. до н. е. Сучасні дослідники вважають, що клімат впродовж цих ста років тут встановився цілком сибірський – дев'ять місяців зима, решта – літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі – сармати” (виділення й курсив автора. – Ред.) [47].
Таким чином, як ми бачимо, борисфенів-скіфів із степів Північного Причорномор'я витиснули не сармати, а сибірський клімат. При цьому звільнені степові простори почали опановувати не ворожі й чужомовні кімро-скіфам племена і навіть не народ, що мав наймення “сармати”, а багатоплемінна, рідна кімро-скіфам за мовою, спільнота воїнів-кочівників-сарматів, яка належала до народу, що мав наймення “сколоти”, і була ця спільнота однією з частин верхівки єдиного скіфського соціуму (див. с. 477 даної книги). Представники цієї частини у конкретну історичну добу (III ст. до н. е.) прийшли й укріпили послаблену державну владу у скіфському суспільстві-соціумі. Отже, ніякого завоювання не було. Відтак “у II–І ст. до н. е. Скіфія почала називатися Сарматією”, а “скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів” [47].
Сталося так, що сколотське суспільство-соціум знов поміняло своє історичне обличчя – із кімро-скіфського на скіфосарматське, бо тепер воно ставало знаним своїм писемним сусідам через тих своїх царів, яких висувала верхівка саме сарматських воїнів-кочівників. А царями сколотського суспільства-соціуму протягом століть панування у ньому сарматів були: Аріфарн, Сайтафарн, Гатал, Медосакк, Амага, Ремад, Абеак, Спадін, Зорсіна, Евнон, Фарзой, Інісмей [Там само]. Лише тенденційне відшукування відмінностей, суперечностей і навіть ворожнечі між скіфами і сарматами не дає можливості дослідникам побачити їх як частини єдиного суспільства-соціуму. Але автор досить поміркованої україномовної статті у Вікіпедії цю єдність таки побачив. У І ст. н. е., пише він, “аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфосарматів Кавказу і Східної Європи” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. Ми 6 тут уточнили: кімро-скіфо-сарматів.
Відкинувши упередженість, можна побачити й багато чого іншого спільного і схожого між скіфами і сарматами. Так, з україномовної статті у Вікіпедії взнаємо, що “спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників – кімерійців і скіфів”. Також сповіщається, що хоча “про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні” [Там само]. Колектив сайту “Український історик” звертає увагу читача на те, що “сарматський одяг і сарматське мистецтво дуже нагадували скіфські” (виділення автора. – Ред.) [48].
Вельми вагомим вважаємо свідчення про те, що “формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами ..., сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини” (виділення і курсив автора. – Ред.) [47]. Однак у нас все ж виникає питання про мотиви прагнень напружуватись (адже “не відразу вдалося”) і будь що відшукувати те, що є відмінним між сарматами і скіфами, замість спробувати спокійно і неупереджено розібратись у значенні того факту, що “археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських”.
Втім досить близькими були не тільки археологічні пам'ятки. З'ясовується, що й саме “сарматське суспільство багато в чому нагадувало скіфське” [48]. Щоправда, мали місце й деякі відмінності. Скажімо, “через посушливість клімату Північного Причорномор'я, сармати були більш рухливими – повинні були частіше змінювати пасовища” (курсив автора. – Ред.) [47]. То чи не маємо ми справу із тим самим скіфським суспільством на подальшій стадії його еволюції або – в нових кліматичних умовах? Причому тут зауважимо, що історична безперервність суспільства та його перманентна етнічна відтворюваність не тотожні його незмінності. Ця теза цілковито поширювана й на Трипільсько-санскритське суспільство-соціум, котре послідовно поставало перед нами своїми анонімними, кожного разу дещо зміненими, але впізнаваними, обличчями (зокрема – усатівським, ямним, катакомбним та зрубним), а тепер вже постало й цілковито конкретним – кімро-скіфо-сарматським.
Тому, займаючи позицію безперервності, ми на противагу радянсько-неорадянським наполяганням на кочівній природі сарматського суспільства (а саме сарматським, як ми вже з'ясували, сколотське суспільство поставало назовні весь той час у коли його царями були вихідці із племен сарматських воїнів- кочівників), бачимо це суспільство як осіло-кочівне, тобто як таке, що і в цьому вияві схоже на скіфське. Так, “сармати, – читаємо в інтернет-публікації, присвяченій сарматам, – як і скіфи здійснювали сезонні міграції у меридіальному напрямку. Кочовим скотарством займалися переважно заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідне населення жило осіло в Приазов'ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством”. Але цього було замало, оскільки “кочові сармати потребували великої кількості продукції сільськогосподарських племен та народів, тому вони були вимушені постійно воювати або торгувати з осілими племенами” (виділення і курсив автора. – Ред.) [47].
Певна річ, автор щойно цитованих нами рядків знаходиться під впливом радянсько-неорадянської концепції фрагментарності сарматського (як, між іншим, і кімерійського або скіфського) суспільства. Тобто велетенське сарматське (як раніше кімерійське та скіфське) суспільство-соціум фактично зводиться тільки до тих племен воїнів-кочівників, вихідцями з яких є царі. У свою чергу, ці племена подаються з позицій класового поділу родів на багатих отарами й табунами кочівників і бідних (безотарних й безтабунних) осілих землеробів-скотарів. Але ж коли плем'я вирушало у військовий похід, то ці землероби сідали на коней і переважно з них витворювалось кінне військо.
І ця функція була у цих, так би мовити, “через бідність осілих землеробів” основною, землеробська ж – додатковою. (Приблизно таке саме можна було спостерігати у житті кримського ханства протягом XV-XVHI ст.: там теж сільські бідняки-землероби були не в змозі прогодувати ханство, яке, однак, на відміну від Сарматського царства, не мало по-справжньому осілих, достатньо заможних землеробів-скотарів; тому реально ханство в основному жило за рахунок регулярних грабіжницьких набігів та данини [див. 49, с. 168-171]. Дійсними ж годувальниками скіфо-сарматського війська були сколотські землеробсько-скотарські племена Подністровського, Побузького та Подніпровського Лісостепу і Степу, які сотнями й сотнями років нікуди не зникали. І саме вони, повторимось (див. с. 477 даної книги), складали основу стабільності єдиного сколотського суспільства-соціуму та спадкоємності накопичуваних ним культурних традицій і етнічної пам'яті. Фрагментаризація ж цього суспільства потрібна була фальшувальникам для полегшення справи представлення окремих його “фрагментів- племен” як ворожих одне одному.
Так, що стосується, зокрема, “сарматської доби” сколотського суспільства, то тут прозоро проглядає мета фальшувальників спаплюжити, зганьбити передусім пам'ять про сарматські племена воїнів-кочівників, представивши їх як “грабіжників та шибеників” [50]. “їхні (сарматів. – О. Н.) постійні набіги й вимоги платити надмірну данину, – пише автор однієї з інтернет-статей, присвяченій сарматам, – вкрай згубно позначилися на розвитку землеробських племен. Сарматське свавілля зробило життя останніх до того нестерпним, що значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни, так би мовити в Чернігівську область” [51]. Але ж, як зазначалося, кімро-скіфські племена воїнів-кочівників “залишили степи” не через “сарматське свавілля”, а через різке похолодання, що тривало сто років, тобто – протягом усього III ст. до н. е. (виділення автора. – Ред.) [47].
Причому цілком вірогідно, що менша частина кімро-скіфських племен воїнів-кочівників, які через різке похолодання “залишили степи”, мігрувала до Криму; а не “сховалася в Криму ” від сарматів, як на тому наполягає вже цитований нами автор одного з сучасних підручників з історії України (див с. 479 даної книги). Не менш вірогідно й те, що більшість, тобто “значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни”, де багато хто з цих кімро-скіфських воїнів-кочівників “взагалі змінив вид господарської діяльності” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. На нашу думку, вони приєдналися (певна річ, – разом зі своїми “через бідність осілими землеробами”) до кімро-скіфських сколотів-землеробів Подесення, які вже довгі століття мешкали там.
Однак фальшувальникам здається недостатньою їхня вигадка про начебто здійснений сарматськими воїнами-кочівниками тиск на племена кімро-скіфів-землеробів, їм конче потрібно посилити тезу про сарматів як “грабіжників та шибеників” вигадкою про тепер вже безпосереднє “сарматське вторгнення” на терени замешкання цих племен [51]. Так, читача намагаються запевнити, що “крім експансії в західному напрямку, для сарматів був характерний і північний напрямок експансії до Середнього Подніпров'я та Подесення. Саме на цих землях проживало праслов'янське населення зарубинецької культури. Археологи знаходили численні сарматські наконечники стріл при розкопках городищ зарубинецької куль- тури” (виділення та курсив автора. – Ред.) [48].
Втім у контексті нашого розглядання, свого пояснення, гадаємо, потребують розгляду також і факти однозначно протилежного змісту. Наприклад, той факт, що знайдені “заруби- нецькі матеріали ... на середній та верхній течії Південного Бугу, на Нижньому Подніпров'ї в комплексах пізньоскіфських городищ, ... свідчать про проникнення цієї культури на південь” [52]. Або ж той факт, що “на території пізньоскіфських нижньодніпровських поселень і могильників фіксується зарубинецька чорнолощена кераміка, що свідчить про перебування зарубинецьких торговців. Із півночі на південь йшли зарубинецькі товари...” (виділення автора. – Ред.) [53].
Отже, на запитання про те, звідки походять знайдені археологами “численні сарматські наконечники стріл при розкопках городищ зарубинецької культури”, відповідь дають ті ж таки археологи, коли свідчать, що зарубинецькі племена “досконало володіли багатьма ремеслами, що давало їм можливість виготовляти численні знаряддя праці й побутові речі..., різноманітні прикраси й зброю (включно, певна річ, і наконечники стріл – О. Н.), обробляти залізо й кольорові метали” [54]. Як можна бачити, хиткому припущенню про “північний напрямок експансії” сарматів симетрично “відповідає” більш “стійке” припущення про “південний напрям експансії” зарубинецької культури.
Інакше кажучи, теза про ворожі стосунки між південними скіфо-сарматськими воїнами-кочівниками і північними землеробами-скотарями (зарубинецькими племенами) не витримує перевірки археологічними фактами. Набагато прийнятнішим є твердження автора україномовної статті у Вікіпедії про те, що на зарубинецьку культуру “вплив Скитсько-сарматської цивілізації був значний у гончарстві, зброї, домашньому господарстві і орнаментації” [51]. І навпаки, у нас виникає певне несприйняття тієї ситуації, коли, скажімо, той самий автор вживає, щодо ставлення сарматів до населення зарубинецької культури, поняття “сарматське ярмо” [51]. Адже ж це “ярмо”, на наш погляд, виявляється досить таки дивної властивості. Так, автор російськомовної статті у Вікіпедії пише: “Заруби- нецькі сережки представляли собою кругляві дужки із бронзи або срібляного дроту, іноді обмотаного бронзовою спіраллю, кінці яких (дужок. – О. Н.) з'єднувалися простим замком. Аналоги цим сережкам знаходять у Північному Причорномор'ї, звідки вони й приходять до населення зарубинецької культури” (курсив автора. – Ред.) [53]. Тобто маємо ту нісенітницю, що з території Сарматського царства “до населення зарубинецької культури” разом із “сарматським ярмом” приходять також і прикраси...
Натомість цілком прийнятною, гадаємо, виглядає теза про наявність вільного руху продуктів сільського господарства і ремісничих виробів у межах єдиного скіфо-сарматського суспільства-соціуму. Але чомусь археологам-історикам радянської і пострадянської доби, враженим вірусом “місцевих археологічних культур” не приходило на думку, що землеробсько-скотарське “населення зарубинецької культури” це й була осіла частина сколотського соціуму – скіфо-сармати Середнього Подніпров'я та Подесення. А саме скіфо-сарматське суспільство-соціум було безперервним продовженням кімро-скіфського суспільства-соціуму (разом із його осіло-кочівною природою), тобто воно було кімро-скіфо-сарматським.
Продовжуючи, маємо зазначити, що особливе місце у радянсько-неорадянських засобах фальшування сутності скіфо- сарматського суспільства (як, зокрема, й кімерійського та скіфського) посідає теза про іраномовність сарматів (так само як і кімерійців та скіфів). І якщо її прийняти, то ідея цілісності і безперервності цього суспільства за ознакою мови має бути відкинута. Але чи дійсно сармати були іраномовними?
Вдаючись до “вибудовування” відповіді, по-перше, зазначимо, що у російськомовній статті у Вікіпедії сармати подаються як споріднені зі скіфами племена, мова яких є скіфо-сарматською [41]. По-друге, з огляду на запропоновані нами висновки, вважаємо за можливе взагалі назвати мову сарматів кімро-скіфо-сарматською. Однак, створивши такий “троїстий шерег”, ми не забуваймо, що самі себе кімро-скіфи, за свідченням Геродота, називали околотами, а відтак і говорили вони сколотською мовою. Оскільки ж, далі, визнання дослідниками етномовної, господарської, побутової, культурно-мистецької і т. ін. спорідненості сарматів із кімро-скіфами є практично одностайним, то ми маємо достатні підстави стверджувати, що сармати (точніше – скіфо-сармати) теж говорили сколотською мовою (незалежно від того, віддавали вони собі в цьому звіт чи ні).
На разі виникає необхідність визначитися з етнічною маркованістю самої сколотської мови. При цьому ми відкидаємо те припущення, що через багато століть, після того як ці колоністи Іранського нагір'я перетворились на “рафінованих” персів, певна частка їхніх племен начебто опинилася (вже під новим найменням “сармати” і у якості іраномовних) на обширах “східних ... земель – степів від Дону до Уралу” [45]. Наша позиція “відкидання” спирається на те пояснення Сергія Піддубного, надане ним у його коментарях до “Велесової Книги”, що згадуване у цій Книзі плем'я русів “тиверці – це ті самі подоляни, вихідці з подільських Товтр (у Вінницькій області й досі є місто Тиврів). Розселяючись, тиверці-тиври в інших регіонах ставали: на сході – саврами-савроматами, на півдні – таврами, на півночі – тверцями (твер'ю)” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 153]. Отже, про сарматів можна вже досить впевнено говорити як про русів, а про їхню сколотську мову – як про руський варіант санскриту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 3. Приємного читання.
