Разом з тим не можна не враховувати того, що хоча українці (руси) здавна є досить таки численними, та все ж їхні етнічні землі вже багато століть поспіль перебувають у розчленованому стані, водночас під владою різних сусідніх держав. Так, з XIV ст. Галичина підпала під Польщу; Волинь, Поділля, Наддніпрянщина – під Литву; Закарпаття – під Угорщину. Після
Люблінської унії 1569 р. практично всі етнічні українські (руські) землі (окрім Закарпаття) підпали під владу Речі Посполитої, а після Хмельниччини (внаслідок Андрусівського договору 1667 р.) – були поділені між Річчю Посполитою та Московським царством. Наприкінці XVIII ст. (внаслідок трьох розподілів Польщі) Закарпаття, Буковина та Галичина стали часткою Австрійської імперії, решта ж українських етнічних земель відійшла до імперії Російської.
За результатами Першої світової війни етнічні землі України було знов перерозподілено: Закарпаття було включене до Чехословаччини; Буковина – до Румунії; решта Західної України – до Польської держави; Центральна, Східна та Південна Україна – до більшовицької Росії. Після Другої світової війни переважна більшість етнічних українських земель опинилась у межах однієї (щоправда, ворожої до України) держави – Радянського Союзу; за межами радянських кордонів залишилися Надсяння, Підляшшя, Холмщина – у Польщі; Пряшівщина – у Словаччині; Марморощина – у Румунії.
Що ж до власне радянської держави, то вона адміністративно “відтяла” від УРСР Берестейщину (“передавши” її Білоруській РСР), а також населені етнічними українцями території Східної Слобожанщини, Наддіння та Кубані (тепер це території Білгородської, Воронезької, Курської, Ростовської областей та Краснодарського й Ставропольського країв РФ). І майже одразу на цих, прилеглих до Російської СФРР, територіях, у складі населення яких переважали етнічні українці, було розпочато інтенсивний процес їхнього етноциду.
Наслідком стало те, що якщо у 1926 р. на зазначених територіях проживало 4,67 млн етнічних українців, то у 1939 р. їх залишилося лише 0,85 млн осіб. “Тобто за 13 років кількість українців на Східній Слобожанщині, Донщині і Кубані зменшилась на 3,82 млн осіб, або у 5,5 рази.... Якщо 2010 р. порівнювати з 1926 р., то за 84 роки кількість українців у прикордонних з Україною адміністративно-територіальних утвореннях Росії скоротилась на 4,36 млн осіб, або у 15,5 рази. Фактично залишилося 6,4 % українців від їх кількості станом на 1926 рік” [9]. Натомість у 1954 р. Українській РСР було “передано” Крим, який етнічною територією українців (як, до речі, й росіян) ніколи не був. Втім на сьогодні, коли пишуться ці рядки (2015 р.), Крим ще з весни 2014 р. “братньою” Росією, внаслідок її військової інтервенції, вже анексовано.
Таким чином бачимо, що Україна переважну частину своєї історії була бездержавною й тими чи тими своїми землями входила до складу різних держав і водночас, і по черзі, тобто вона була розшматованою колоніальною територією. Навіть, що стосується дійсно незалежного Галицько-Волинського королівства, то воно, слід визнати, охоплювало лише певну частину українських етнічних земель; Гетьманська держава пізніше охоплювала іншу частину цих земель і була, як зазначалося, не зовсім незалежною; значною мірою таким самим був статус українства і у Великому Литовському князівстві. Але саме розшматування України Польщею та Росією мало найбільш трагічні наслідки для справи української єдності та здобування державності.
Однак українство знов і знов здіймалося на ноги, розправляло козацькі плечі й бралося до справи возз'єднання. І ось майже через 700 років після розпаду Кивської Русі українство повертає собі цілісність. Ми маємо на увазі те, що 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було урочисто зачитано Універсал Директорії УНР про Злуку Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, де, зокрема, прозвучали такі слова: “...Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. ...Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка” [10].
Маємо зазначити, що проголошення Злуки було призначено на 22 січня 1919 р. не випадково, адже це був день першої річниці проголошення (22 січня 1918 р.) IV-го Універсалу Української Центральної Ради про повну незалежність України. З огляду на цей факт за наших часів було визнано доцільним святкувати обидві визначні події одночасно. Тому ЗО грудня 2011 р. указом Президента України замість “Дня соборності” (який почали святкувати з 1999 р.) було встановлено “День Соборності та Свободи України”.
Однак маємо нагадати, що 22 січня 1919 р. українські землі об'єдналися лише юридично та політично, державного ж їх об'єднання так і не відбулося. Отже проблема розчленованості етнічної території й досі (особливо після анексії Російською Федерацією Криму у березні 2014 р.) залишається для українців актуальною, а тому для них образ-символ Власної Держави має у якості одного з найважливіших такий смисло-зміст, як “Соборна, Цілісна, Єдина Держава”.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Смисло-зміст “Соборна Держава”“ на сторінці 1. Приємного читання.
