Зважаючи на негативне ставлення деяких сучасних українських суспільствознавців, а особливо – політиків, до концепції про те, що український етнос веде свій родовід від Трипільської цивілізації (тобто сягає своїм історичним корінням у давнину в понад п'ять тисяч років), екскурсно розглянемо міграційну історію Праукраїни (Трипільської доби). Діятимемо так з огляду на те, що географічно землі України розташовані таким чином, що ізолюватися від інтенсивних міграційних потоків зі сходу на захід і навпаки вона була не в змозі ніколи. Але у полі нашого зору буде передусім та особлива роль, що її кілька тисячоліть тому відіграли саме відцентрові міграції з Праукраїнських теренів, завдяки яким й постали етноси індоєвропейської мовної сім'ї.
Певна річ, міграції – явище таке ж давнє, як і сама історія людства. Основним їх чинником спочатку була проста дія фактору перенаселення певної людської спільноти на певній території, а уможливлюючою умовою – наявність • вільних (або – майже вільних) від інших людських спільнот земель. Однак щодалі таких земель все меншало, тому міграція все частіше супроводжувалася збройними сутичками, які пізніше почали набувати характеру воєн. Щоправда, зазвичай перенаселення спонукало до міграції лише якусь частку людської спільноти або етносу, але у випадках надзвичайних природних катастроф мігрантом міг ставати і цілий етнос.
Отже, розпочинаючи невеликий екскурс в історію міграційних рухів минулих часів, зосередимо увагу передусім на тих міграціях минулого, що відбувалися на нинішній території України або були пов'язані з нею. Це особливо актуально у світлі тих концепцій і досить гострих дискусій, що вони сьогодні точаться навколо проблеми, сутність якої можна було б виразити запитанням: “Завдяки яким міграціям, звідки і коли постали сьогоднішні етноси-представники індоєвропейської мовної сім'ї?” Відповіді на це запитання ми згрупували навколо принаймні трьох концепцій.
Перша відповідь-концепція
Як зазначає представник першої з концепцій, сучасний український археолог і історик (або, як він сам себе називає, “історик-арієвед” [див. 21, с. 23]) Юрій Шилов, спираючись на перенаселення як на міграційний чинник, “вже протягом першого тисячоліття "неолітичної революції" (переходу від привласнюючого господарства до відтворюючого. – О. Н.) населення Близького Сходу збільшилося у 16 разів... Назрів демографічний вибух, почалися далекі міграції людей і поширення нових форм господарства” (виділення автора. – Ред.). Тому не випадково “у VII тис. до н. е., майже з початку "Великої неолітичної революції".., найбільш розвиненим центром цивілізації стала Анатолія, південь сучасної Турції” [Там само, с. 38, 39). Отже, й історія етносів-представників індоєвропейської мовної сім'ї і навіть ширше – історія світової цивілізації – почалася приблизно у 6200 р. до н. е. з держави Аратта, що виникла у Чорноморському регіоні між сучасним Чатал-Гуюком (турецька Анатолія) і Кам'яною Могилою (поблизу м. Мелітополя Запорізької області в Україні) [Там само, див. с. 1, 6, 10].
Провідна роль Анатолії зберігалася аж до геологічної катастрофи (“Всесвітнього потопу”) 5600 р. до н. е., коли Середземне море, “створивши” Боспорську протоку, “прорвалося” до раніше ізольованого від нього Чорного моря, піднявши рівень води в останньому на десятки метрів і затопивши 300 кілометрів його північного узбережжя, “створивши” ще й Азовське море. Це спричинило міграцію значної частини людності Аратти, з одного боку, у долині Дунаю, а з іншого – у Месопотамію, внаслідок чого виник Шумер [див. 21, с. 22, а також с. 54, 90, 664, 665].
Пізніше, на межі VI-V тис. до н. е., внаслідок міграції араттців на схід, “центр Аратти пересунувся у Дунайсько-Дніпровське межиріччя, де відомий тепер під умовною науковою назвою “археологічна культура Кукутені-Трипілля”, яка почала сгасати з кінця III тис. до н. е. Слід зазначити, що араттці-трипільці були, так би мовити, “перманентними покроковими мігрантами”. їхні міграції були пов'язані “із ритуальними самоспаленнями старих поселень біля виснажених багатолітніми оброблюваннями ланів і переїздами у нові, заздалегідь збудовані поселення біля піднятої під нові лани цілини” (виділення тут і вище автора. – Ред.) [Там само, див. с. 22, а також с. 88, 95-96]. Однак не ці міграції зумовили виникнення світового індоєвропейства.
Дійсно видатну роль у справі поставання (шляхом далеких міграцій) етносів індоєвропейської мовної сім% на думку Ю. Шилова, відіграли не араттці-трипільці, а щільно пов'язана з ними спільнота арійських племен, яка виникла у IV тис. до н. е. у межиріччі Дністра і Дніпра [Там само, див. с. 80]. Арії, за Ю. Шиловим, маючи певну культурну спорідненість із араттцями, тим не менш були не землеробами, а кочівниками-скотарями, способом існування яких були, так би мовити, “човникові” кочівні міграції вздовш степових кордонів Аратти.
Їхня країна Оріяна, остаточно ствердившись приблизно у XXVIII ст. до н. е. [Там само, див. с. 91], протягом “середини ІН–II тис. до н. е. була постійним центром значних міграцій на Схід і Захід: у Бхарату (Індія) і Малу Азію (Пафлагонію,
Троаду і т. π.). З малоазійської Троади цей рух було подовжено до італійської Етрурії і Адріатики, а звідти – у Карпати, Балтію, Паннонію” [21, с. 11]. Але, за Ю. Шиловим, найбільш потужні, грандіозні далекі міграції аріїв почалися у середині II тис. до н. е. [Там само, с. 85]. Саме з цих часів, на його думку, і починається рознесення санскриту по світах й відповідне становлення етносів індоєвропейської мовної сім'ї.
У самому ж осередку виникнення трипільсько-арійської цивілізації, тобто на теренах сучасної України, “традиції Аратти і Аріана, Оріяни і Дандарії продовжували існувати у Подніпров'ї і через століття після згасання трипільської, а потім сабатинівської археологічних культур. Традиції ці проіснували тут, у крайньому разі, до XI ст., включаючи давньоруську Арсанію-Арту, а ремінісценції продовжують існувати і у споконвічній українській етнокультурі” [Там само, с. 98].
Отже, зазначимо, що, по-перше, згідно із Ю. Шиловим, землероби араттці-трипільці причетні до поставання етносів індоєвропейської мовної сім'ї не безпосередньо, а опосередковано – через лише тільки культурно споріднених з ними кочовиків-скотарів аріїв. Тобто виходить, що хоча праукраїнсько- санскритська мова була для аріїв, за цією версією, не рідною, а запозиченою (завдяки певній культурній, однак не генетичній, спорідненості із араттцями), але саме вони, арії, рознесли санскрит по світах.
По-друге, Ю. Шилов, сповіщаючи про спільноту арійських племен як про таку, що виникла у IV тис. до н. е. у межиріччі Дністра і Дніпра, не погоджується із В. Хвойкою, котрий начебто помилково ототожнював цю спільноту із Трипіллям [Там само, с. 86]. Але власна відповідь Ю. Шилова на питання про походження цієї спільноти є, на наш погляд, досить розпливчастою. “Арії, – пише він, – не були “расово чистим народом”, вони, маючи певне етнокультурне ядро..., являли собою багатоетнічну співдружність” [Там само, с. 87]. Або: “арійська спільність виникла не з праетносу ..., а внаслідок контакту паломників Аратти і Шумера” [Там само, с. 95].
І все ж, по-третє, деякі висновки Ю. Шилова ми вважаємо вельми важливими для розуміння витоків соціально-економічного устрою історично наступного кімерійсько-скіфсько- сарматського суспільства. І серед них передусім ті, що усатівській культурі був притаманний скотарсько-землеробський уклад [21, див. с. 72], що “усатівська археологічна культура ... складала кріпкий сплав аратто-арійських традицій” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 70]. Ці висновки наближають нас до позиції В. Хвойки, а також до сприйняття аратто-арійства як певної осіло-кочової єдності, а, може, й цілісності.
Друга відповідь-концепція
Особливістю другої концепції міграційного походження ін- доєвропейськомовної сім'ї етносів є прагнення уникати радикальних тверджень і висновків, а також намір давати відповідь, заходячи, так би мовити, з іншого боку. Так, один з її представників – український археолог-історик Михайло Відейко підхід до розгляду трипільської культури починає не з Близького Сходу, а зі Старої Європи, вважаючи при цьому останню не єдиним, а лише одним із осередків виникнення цивілізації на нашій планеті [22]. Початок існування культур Старої Європи він відносить до VI-IV тис. до н. е. [Там само, див. с. 9].
Найбільш цивілізована частина Старої Європи, за подачею М. Відейка, не співпадає із нашими сьогоднішніми відповідними уявленнями, бо вона охоплювала собою територію східної частини Апеннінського півострова, Балкани, території сучасних Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Молдови і частину території України від Карпат до Дніпра. Щодо трьох останніх компонентів (тобто – Румунії, Молдови і України), то вони розглядаються сучасними археологами світу як носії кукутень-трипільської культури. Але в Україні здебільшого йдеться про “трипільську археологічну культуру”, у Молдові і Румунії – про культуру “Кукутень” [Там само, див. с. 10].
Отже, ведучи розмову про міграцію у другій половині VI тис. до н. е. певної частини “староєвропейців” на Схід, М. Відейко відштовхується від факту перенаселення (не пояснюючи, втім, його неолітичною революцією), а також від такої природної аномалії, як глобальне потепління клімату у середині VI тис. до н. е. у тодішній Європі на захід від Карпат. Людей спонукали до міграції із їхнього ареалу постійні катастрофічні повені, дощі, буревії, лавини з гір, потоки води, що затоплювали гірські долини і т. ін. [22, див. с. 11, 34]. Окрім того, міграційні наміри “староєвропейців” М. Ю. Відей- ко пояснює тим, що попри те, що вони на момент вирушання на Схід вже тисячу років як володіли культурою землеробства, ні якість, ні кількість їхньої власної землі вже не могла їх задовольняти. А у той же час на сході від Карпат знаходився велетенський масив практично вільних родючих земель [Там само, див. с. 11].
До речі, тут можна було б зауважити, що глобальне потепління клімату могло спричинити як постійні катастрофічні повені, дощі, буревії, лавини з гір і т. ін. явища у Старій Європі у середині VI тис. до н. е. (на які посилається М. Відейко), так і геологічну катастрофу “Всесвітнього потопу” 5600 р. у регіоні Чорного моря (до якої апелює Ю. Шилов). Відповідно, гадаємо, однакову міру вірогідності мають твердження про появу десь наприкінці VI тис. до н. е. у долинах Дунаю як “шилів- ських” араттців з Близького Сходу, так і “відейківських” “староєвропейців”. До цього додамо, що як “шилівські”, так і “відейківські” мігранти на час їхньої появи у долинах Дунаю вже тисячу років як володіли культурою землеробства.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів“ на сторінці 1. Приємного читання.
