Коротка сутність та оцінка “проекту”
Цілком зрозуміло, що фальсифікації щодо етнічно анонімних локальних археологічних культур, а також навіть й поіменованих етносів, котрі зникали, витискували або ж асимілювали одна одну й одні одних, котрі були кожного разу прийшлими й чужомовними, – всі ці фальсифікації підпорядковані одній головній меті – переконати сучасних етнічних українців в тому, що й вони є на своїй землі тимчасовими зайдами. Як з прикрістю зазначає В. Б. Білінський, у минулі часи на українських землях начебто побували “іраномовні кімерійці, скіфи та сармати, німецькі готи і тюркські гуни. Лише нас, українців, не було на нашій, предківській землі” (виділення автора. – Ред.) [27, с. 83].
Отож до фальшивого твердження про відсутність на теренах сучасної України свідчень про українське минуле додається, зазначає В. Білінський, так само фальшиве твердження про те, що пращури етнічних українців прийшли на нинішні українські терени тільки у середині І тис. н. е. У сьогоденній Російській Федерації провідним втілювачем відповідної ідеї є академік Валентин Седов зі своєю працею “Этногенез ранних славян” (Μ., 2003). Цей вчений намагається накинути науковій громадськості думку про те, що “з кінця IV ст. н. е. в Європі почалося різке похолодання”, внаслідок чого “значні маси населення змушені були залишити Вісло-Одерський регіон – почалася "велика слов'янська міграція". Розселення слов'ян на широкій території призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації. У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов'ян брав участь кельтський субстрат, складається празько-корчакська культура. Починаючи з рубежу V-VI ст., її носії заселяють басейн верхньої і середньої Ельби на заході, Волинь і Прип'ятське полісся на сході” [63, с. 601].
Згідно з такою концепцією, коментує В. Білінський, “українці взагалі не мали свого національного кореня, а є відгалуженням "Вісло-Одерського кельтсько-слов'янського субстрату", тобто – сучасні українці походять від німців і поляків і вийшли з "Вісло-Одерської" землі на сучасні терени тільки в V-VI столітті новітньої ери” [27, с. 11].
Що ж до походження сучасних “русских”, то, згідно із В. Сєдовим, “відгалуженням венедської групи є й слов'яни, що залишили Вісленський регіон і оселилися в V-VI ст. у північній частині Східно-Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно-угорської мовних груп. Почалася внутрішньорегіональна взаємодія прийшлого населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов'янізацією балтів та фінських мешканців” [63, с. 602]. На думку В. Білінського, у цю концептуальну побудову В. Седова закладений той підтекст, що, мовляв, “московські слов'яни мають цілковите право на "собирание земли русской". Вони нікого не загарбують, вони лише збирають докупи споріднені народи” [27, с. 12].
У світлі наведеного факту мусимо наголосити на тому, що українство, попри своє реально унікальне місце в історії людства, має рахуватись із тим, що процес написання його історії, включно й за доби так званої “незалежності” (тобто – після 1991 р.), скеровувався з Москви. Продовжували існувати офіційно (тобто – під тиском неоколоніальної держави) заборонені для об'єктивного вивчення історико-археологічні теми, а також не підтримувалися державою пов'язані із такими темами концепції та теорії, навіть ігнорувались відповідні незаперечні факти. Це робилося задля культивування у підсвідомості етнічних українців почуття меншовартості.
Вже у процесі знайомства із “науковими” дописами стосовно трипільської давнини складається враження, що, оскільки в українських (а особливо – в російських) фахових археологів- істориків немає жодного наміру “за деревами побачити ліс”, то вони замість відслідковувати еволюцію цілого, творять нісенітницю, а саме: калейдоскоп “місцевих археологічних культур”. Причому практично кожна з цих культур виявляється етнічно ізольованою та історично нестійкою. Якщо ж не підтасовувати факти під вже “готову відповідь”, то можна усвідомити не тільки те, що у пізньотрипільський період на теренах України з плином історичного часу “локальні відмінності наростають”, а й те, що, попри все, має місце спадковість [30]. До речі, вважаємо, що наявність “локальних відмінностей” має означати для дослідника (якщо, зрозуміло, в нього немає наміру здійснювати наукові спекуляції) не появу суттєво нового, а радше – певну еволюцію старого.
Історично безперервний характер трипільської культури
Тут ми вкажемо на деякі факти, котрі свідчать про, так би мовити, “пряме з'єднання” етнічних українців із їхнім далеким трипільським минулим, про “живучість”, “невмирущість” трипільської культури, про її, ми б сказали, “наскрізний” (в історичному вимірі) характер, тобто про те, що вона ніколи не зникала і, зазнаючи постійних еволюційних змін, дійшла до наших днів у вигляді культури українського етносу.
По-перше, те, на що ми націлюємо увагу читача, – це свідчення вчених-археологів, що сьогодні “в українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні”, тобто – дуже далекого, ще раннього етапу розвитку Трипільської культури [29]. Хіба ж таке могло б статися, якби цей розвиток було перервано?
По-друге, – це той факт, що “впродовж кількох тисячоліть (V тис. до н. е. – II тис. н. е.) на одній і тій самій території України зберігається абсолютно тотожне житло і навіть цілком подібні елементи його внутрішнього наповнення та зовнішнього оздоблення” [27, с. 56]. Що ж то за житло? Сучасний український науковець Іван Заєць відповідає: “Житла трипільців були переважно наземними, площею від 30 до 150 кв. метрів... Біля печі під стінами та на полицях-мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Стіни, як ззовні, так і зсередини житла, розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Орнамент розташовувався також навколо вікон та дверей. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ-ХХ ст. У такому житлі мешкала одна сім'я” (виділення і курсив автора. – Ред.) [64, с. 66]. “Подібні житла, – свідчить також і Ю. Шилов, – ще й досі зустрічаються у глухих селах України і Молдови” [21, с. 64].
По-третє, як відзначає Ю. Шилов, “червона та інші фарби на черепах "усатівського варіанта пізньої трипільської культури" зберегли сліди знаків касти та роду на обличчях, лобах та у зачісках, аналоги котрих досі побутовують у Бхараті (Індія). Тут (в Індії. – О. Н.) і там (в усатівців. – О. Н.) представлені у чоловіків "оселедці", що й досі є притаманними українським козакам. В Індії їх ("оселедці". – О. Н.) носять нащадки Ва- сиштхи, одного з укладачів Рігведи” [21, с. 68]. Але тут мусимо нагадати, що трипільсько-усатівська культура, як це було показано нами у параграфі 11.5.2, еволюціонувала у напрямі ямної та катакомбної “місцевих археологічних культур”, і тільки вже зрубники-кімерійці могли бути тими “далекими мігрантами”, котрі перенесли в Індію “знаки касти та роду на обличчях, лобах та у зачісках” (виділення автора. – Ред.).
Про що це свідчить? Про те, на наш погляд, що між пізньо- трипільською Усатівською культурою (сліди якої археологи не відшукують пізніше 2000 р. до н. е.) і культурою “зрубни- ків” (сліди якої “губляться” десь у XII ст. до н. е., але з якою археологи пов'язують походження і кімерійців, і скіфів, а з цими останніми встановлюють спорідненість сарматів) існував безперервний зв'язок. Тому-то й бачимо, що від тієї частки кімерійців-зрубників, котрі у середині II тис. до н. е. мігрували до Індії, “оселедці” успадковано нащадками Васиштхи; а від тих кімерійців-зрубників, котрі у середині II тис. до н. е. залишились у рідних степах Північного Причорномор'я, “оселедці” успадкували їхні прямі нащадки – українські козаки. До цього додамо, що й голова легендарного князя Київської Русі Святослава Хороброго теж, як відомо, була “увінчана” “оселедцем”.
По-четверте, це – факт військового вторгнення у середині II тис. до н. е. у Північно-Західну Індію кіннотників-степовиків кочівної частини на той час вже осіло-кочівного єдиного й великого Пізньотрипільського суспільства-соціуму (тепер, завдяки нашому попередньому аналізу, ми можемо досить впевнено стверджувати, що то були кімерійці-зрубники), котрі (кіннотники) говорили, як виявилось, тією ж мовою санскрит, що й нащадки тих трипільців-землеробів, які наприкінці IV тис. до н. е. колонізували цю саму територію. Тобто у такий, дієвий, спосіб Трипільське суспільство продемонструвало свою історичну безперервність і тяглість (себто – ті якості, котрі насправді, ніколи не були руйновані ніякими “іраномов- ними” носіями так званих “місцевих археологічних культур”), а також – свою сутність географічно-багатовекторного далеко- міграційного “донора-постачальника” великих людських мас.
Однак, по-п'яте, найпереконливішим доказом безперервності Трипільської культури, гадаємо, є “жива” українська мова. Адже, як зазначалось у лекції 10, саме ця мова серед усієї множини індоєвропейських мов визнається багатьма світовими вченими-санскритологами найбільш наближеною до санскриту, а відтак сам санскрит розглядається як праукраїнська мова (див. с. 325-328 даного посібника). А той факт, що й сьогодні українська мова (навіть після тієї наруги, яку над нею вчинили радянські “фахівці з етнолінгвоциду”) впізнає себе у санскриті, – цей факт свідчить про те, що українці є прямими нащадками трипільців, що вони споконвічно живуть на своїй рідній землі і своєї рідної мови ні на яку іншу мову не змінили.
Певна річ, наведення фактів-аргументів можна було б і продовжити, але, гадаємо, вже й по цьому достатньо зрозуміло, як ми оцінюємо радянсько-неорадянський фальшувальний проект “Місцеві археологічні культури” і приблизно якою ми бачимо бесперервність легендарної Трипільської цивілізації, включно з усатівським, ямним, катакомбним та зрубним “варіантами пізньої трипільської культури”, впритул аж до середини II тис. до н. е. За нашим переконанням, розгляд багатьох інших “місцевих археологічних культур” нічого не додав би до з'ясування суті загальної схеми фальшування.
Але якщо відкинути фальшувальні тенета проектів усатівської, ямної, катакомбної, зрубної та інших “місцевих (читай: “локально-відособлених, розчленованих”) археологічних культур”, то перед нами відкриється широка історична панорама існування нікуди не зниклого єдиного, великого й безперервного Трипільсько-санскритського суспільства-соціуму на етапі мідно-бронзової доби.
Місце трипільської цивілізації в історії індоевропейськомовних етносів
Вважаємо, що на це місце чітко вказує Ю. Шилов, коли стверджує, що “історія почалася в Аратті” – на теренах нинішньої України. А п'ятитисячолітню добу від того початку впритул аж до описаних давньогрецьким “батьком історії” Геродотом кімерійсько-скіфських часів Подніпров'я доцільно розглядати як праісторію України” (виділення автора. – Ред.) [21, с. 23]. На таких самих позиціях стоїть і С. Піддубний, зазначаючи, що “так звані греки прагнули заволодіти Руссю, її історією та культурою. Це дуже ласий шматок для задоволення амбіцій завойовника – тут розташований центр людської цивілізації” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 11].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”“ на сторінці 1. Приємного читання.
