1. Російщення представників титульного етносу урср у спосіб штучного перетворення їх на реальних білінгвів (двомовних)
Отже, з'ясувавши, в які способи і які саме сегменти українського етнічного простору підпадали під російщення протягом 1959-1989 pp., тобто з'ясувавши, в якій мовній атмосфері перебував у ці роки масовий, пересічний етнічний українець, ми маємо поставити питання “Чи не спричиняла така атмосфера до мовної асиміляції етнічних українців, і якщо це так і було, то у який спосіб дана асиміляція здійснювалась?”. “Етнічна асиміляція ... розпочинається з розповсюдження двомовнос- ті”, – вважає Володимир Скляр (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 88].
І справді, за десятиліття російщення територіального, освітянсько-мовного, видавничо-мовного, культурно-мовного та писемного сегментів українського етнічного простору (передусім у містах УРСР) багато етнічних українців постали як двомовні. Зрозуміло, що цей їхній білінгвізм не був добровільним, насправді їх примушували до нього. Звернімося хоча б до того факту, який наводить український мовознавець Лариса Масенко: “В епістолярній спадщині українських письменників, – пише вона, – знаходимо свідчення про стан культурного шоку, що його переживає сформована в органічному українському довкіллі особистість, потрапивши до зросійщеного міста Східної України. Євген Гуцало в листі, датованому 13 травня 1960 р., пише з Донецька (тоді місто мало назву Сталіно) Олексі Ющенкові: "Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше – ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею – то дивляться як на чудо. Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину"” (виділення і курсив автора. – Ред.) [34]. Саме таким був в Україні шлях до двомовності представників титульного етносу, який, до того ж, становив абсолютну більшість всього населення.
Це був шлях, так би мовити, “комунікативно-практичний”, але був ще й шлях, ми б сказали, “ідеологічно-свідомісний”. Висвітлення проблем білінгвізму було підпорядковано політичній меті маскування й виправдання процесів російщення етнічних українців УРСР. Тому, попри те, що в багатьох зарубіжних соціолінгвістичних дослідженнях підкреслювалося, що поширення двох мов у колективній комунікації зазвичай призводить до мовного конфлікту і має наслідком витіснення тієї мови, яка перебуває у слабшій позиції, радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем.
Тема так званої гармонійної національно-російської двомовності стала однією з центральних наукових тем лінгвістичних досліджень. Значно посилилася розробка наукових програм, досліджень і практичних заходів з теми “Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування”. Двомовний етнічний українець в УРСР досить легко, гадаємо, підпадав під вплив концепції радянських ідеологів про позитивність білінгвізму. Насправді ж штучно створена реальна двомовність представників титульного етносу в УРСР була свідченням їхнього фактично етноменшинного стану, оскільки “білінгвізм, як природне явище, є переважно характерною ознакою етнічних меншин” [18, с. 101].
І все ж вони (ті двомовні етнічні українці, які визнавали власну належність до свого етносу) ще продовжували чітко усвідомлювати, що їхньою рідною мовою є українська.
2. “Рідна мова” як об'єктивний феномен і як засіб-конструкт для маніпулятивного російщення мовної ознаки етноментальності українців
Як слушно вважає Володимир Скляр, “наступним етапом після набуття двомовності є повний і незворотний перехід до визнання рідною не власної, а чужої мови” (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 91]. Тобто фактично йдеться про те, що пересічний етнічний українець-білінгв, всіма обставинами свого життя підштовхуваний антиукраїнською владою до повного зросійщення, повинний був від двомовності українсько-російської просуватися далі до одномовності, але вже – російської. Однак, на наш погляд, при цьому В. Скляр є зайве категоричним, коли він повний “перехід до визнання рідною не власної, а чужої мови” вважає водночас і незворотним. Адже ми вже звертали увагу на ті дані перепису 1959 р., які засвідчили, що за певних умов можливою є етномовна реідентифікація.
Втім протягом 1959-1989 pp. в УРСР відповідних умов, слід вважати, не виникло, тому й статистично вагомих фактів етномовної реідентифікації серед етнічних українців зафіксовано не було. Навпаки, у ці роки, як вже нами зазначалося, чисельність серед етнічних українців тих, які не вважали українську мову рідною, невпинно зростала. Вважаємо, що таку ситуацію, поряд з уже розглянутими засобами російщення, значною мірою спричиняло й використання адептами радянського режиму поняття “рідна мова” як спеціального маніпулятивного засобу-конструкту.
Феномен та поняття рідної мови
Почнемо з деяких загальнотеоретичних міркувань. Ми вважаємо, що завдяки своїм унікальним історичним особливостям, українська мова щодо своїх носіїв не тільки виконує зовнішню роль найважливішої етноментальної ознаки, а й слугує могутнім, тисячоліттями вивершуваним, внутрішнім “викрешувачем” “чуття єдиної родини”. Тому, вважаємо, що вона для етнічного українця не може не бути рідною; і там, де він втрачає свою мову, зяє духовна пустеля його етноментальної безрідності. Адже, до прикладу, хай би хоч якою неприйнятною була для когось біологічна мати порівняно з мачухою, але саме вона є рідною, бо вона народила. Рідну мову як і рідну матір не обирають, тут все стається природним шляхом.
Взагалі, на наш погляд, етнічна мова обов'язково збігається з поняттям “рідна мова”, але, зрозуміло, доти, доки людина ідентифікує себе з тим етносом, від якого вона походить.
Однак слід визнати, що на сьогодні досить поширеним є розуміння рідної мови як результату суб'єктивної преференції та вільного вибору індивіда. Для прикладу звернімося до тих визначень рідної мови, що їх надає у своїй статті “Рідна мова: об'єктивність існування чи суб'єктивність вибору?” доктор філологічних наук, завідувач кафедри загального мовознавства Львівського національного Університету ім. Івана Франка, професор Флорій Бацевич. Він пропонує два визначення, виходячи з двох позицій. Відповідно до першого визначення (друге визначення розглядатиметься нижче) “рідна мова з позиції окремої людини (виділення Ф. Бацевича. – О. Н.) – це мова, з якою особистість відчуває особливу духовну спорідненість, гармонію, зручність і легкість, використовуючи яку, людина якнайповніше втілює свої думки, мрії, оцінки, здійснює постійний зв'язок зі своїм “alter ego”, з допомогою якої сформувались чи формуються мовна і наукова (концептуальна) картини світу, використовуючи яку людина стає мовною і комунікативною особистістю” [46].
Як бачимо, професор Ф. Бацевич вважає, що для окремої людини рідна мова є результатом суб'єктивного вибору, оскільки рідна мова – це “зручна, легка” мова, яка, втім (як це випливає з визначення), ніякого відношення до етносу (з його мовою) не має. Тобто йдеться про окрему людину безвідносно до її етнічної належності. На нашу думку, можна погодитися лише з тим, що для окремої людини будь-яка мова (як безперечно етнічний феномен) може, певна річ, бути об'єктом суб'єктивного вибору як мова “зручна, легка”, але таким об'єктом ніяк не може бути рідна мова, тобто мова того етносу, від якого людина (етнофор) походить і до якого вважає себе належною. Адже, як відомо, у XVIII ст. видатний російський вчений-енциклопедист і поліглот Михайло Ломоносов висловлював ту думку, що серед провідних європейських мов його часу кожна має специфічне, як би ми сьогодні сказали, “ментальне навантаження, забарвлення”, завдяки чому одну зручніше використовувати під час дипломатичних перемовин, другу – у військовій справі, третю – для співів тощо. Проте йому ніяким чином не здавалося, що кожна з цих мов під час її зручного, найадекватнішого використання перетворювалася на рідну мову.
Цілком очевидно, що професор Ф. Бацевич, даючи визначення рідної мови “з позиції окремої людини”, здійснює вихід із площини понять генетичних (належність, походження тощо) у площину понять преференційно-оцінних (зручність, легкість, комфортність, комунікативність тощо). Відповідно до такого визначення, якщо, скажімо, хлопець з якогось глибинного українського села, де він отримав середню освіту рідною мовою, вступає на технічний факультет до певного вишу десь у Донецьку, де викладання ведеться, а спілкування відбувається російською мовою і де він поступово звикає говорити і навіть думати цією мовою, “з допомогою якої сформувались чи формуються мовна і наукова (концептуальна) картини світу” і взагалі, “використовуючи яку”, він справді відчуває “зручність і легкість” при оволодінні змістом складних науково-технічних термінів тощо, – якщо сталось саме так, то це, за Ф. Баце- вичем, має означати, що для цього юнака його українська мова перестала бути рідною.
Але, на наш погляд, з практичної точки зору це насправді означає лише ту ненормальність, що на своїй етнічній землі, у своїй власній державі представник титульного етносу не має можливості отримувати вищу освіту рідною мовою. Теоретична ж неправомірність полягає в тому, що зміст понять “мова повсякденного спілкування”, “звична мова”, “зручна мова” тощо вкладається в поняття “рідна мова”. Певна річ, такий теоретичний “зсув” стає можливим тому, що в реальному житті сучасної України українську мову відкинуто на маргінес соціокультурних процесів.
Тепер звернімось до другого з двох визначень, що їх дав професор Ф. Бацевич рідній мові. “З позицій етносу (народу, нації, народності), – пише він, – рідна мова (виділення Ф. Бацевича. – О. Н.) – це об'єктивна реальність, засіб формування спільної культури, духовної єдності носив цієї культури, неповторної мовної картини світу, основа процесів соціалізації та етнізації людей, які формують цей етнос” [46]. Отже, як бачимо, цей дослідник досить чітко стверджує, що етнос як цілість не може бути суб'єктом вибору рідної мови тому, що вона для нього – об'єктивна реальність.
Для порівняння наведемо визначення етносу, що його сформулювала доктор філософських наук, сучасний український етнолог-українознавець, професор Галина Лозко. Вона пише: “Етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, яка має: 1) спільну територію (рідну землю); 2) спільну мову (рідну мову); 3) спільні родові легенди про походження свого етносу, спільну історичну пам'ять, звичаї та обряди, тобто те, що є його етнічною релігією (рідною вірою)” [47]. З цього визначення випливає, що рідна земля, рідна мова та рідна віра є невід'ємними атрибутами етносу, а також, що етнічна мова і рідна мова є синонімами.
Отже, підсумуємо. Розглядання етносу як суб'єкта вибору власної (рідної) мови є нонсенсом вже тому, що вона не є щодо нього об'єктивною реальністю, тобто чимось дистанційованим і незалежним від нього. Адже будь-який етнос є водночас і продукувачем і носієм своєї мови, яка, відтак, є його невід'ємною ознакою, одним із його найважливіших атрибутів. Тому тут суб'єктно-об'єктний вимір є неприйнятним. Щодо окремого індивіда-етнофора, то він не може бути суб'єктом вибору свого (рідного) етносу, належність до якого (разом із такими його, цього етносу, атрибутами, як рідна земля, рідна мова, рідна віра тощо) визначається вже фактом народження індивіда, тобто дійсно об'єктивно. Відтак проблему рідної мови етнофора взагалі, а особливо її суб'єктивного вибору, вважаємо значною мірою штучною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю“ на сторінці 1. Приємного читання.
