Передподання
Так сталося, що сьогодні українство змушене, борючись за своє майбутнє, жорстко відстоювати своє минуле, тобто – свою історичну гідність, доводити, що українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі. На цьому положенні у досить жорсткій і чіткій формі наполягає Володимир Білінський, автор широко відомих історичних досліджень – тритомника “Країна Моксель, або Московія” (К., 2011-2012) та двотомника “Москва Ординська (XIII-XVI століття)” (К., 2011-2012). Так, у книзі першій (під симптоматичною назвою “Споконвічна земля”) свого нового історичного дослідження “Україна-Русь” (К., 2013) цей автор спеціально підкреслює, що “історична і археологічна науки України повністю сфальшовані російською імперською доктриною, значна частина наукових досліджень, які суперечили московському офіціозу, досі приховані, а те, що нам відомо, (являє собою купу маніпулятивних “доказів”. – О. Н.) відсутності українського минулого” (виділення і курсив автора. – Ред.)” [27, с. 50]. “Доказовою базою” цієї відсутності є положення про те, що:
• Трипільська цивілізація згасла і безслідно зникла із “живої” історії ще за дві тисячі років до н. е.;
• у давнину, у післятрипільську добу, на терени сучасної України протягом довгих століть переважно зі сходу сунули, заступаючи місце одне одного, численні племена- етноси, що має свідчити про перервність, строкатість етнічного процесу на цих теренах;
• всі згадані прийшлі племена-етноси, аж до готів та гунів включно, говорили мовою, що була чужа сучасній українській мові, і це має бути свідченням того, що український етнос не може вважати себе нащадком жодного з цих племен.
Певна річ, усі факти (і артефакти), які суперечать щойно наведеним положенням радянських та неорадянських історико-археологічних фальшувальників, ними або утаємничуються, або замовчуються, або перекручуються. Для досягнення мети викривлення українського минулого використовуються, якщо говорити мовою, близькою до сьогодення, різні “проекти” фальшування. Найголовніші серед них – це:
• “Місцеві археологічні культури”;
• “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України”;
• “Українці – прийшлий етнос”.
Фальшувальний проект “Місцеві археологічні культури” (усатівська, ямна, катакомбна та зрубна). Вплив на підсвідомість
Розкриваючи механізм цієї маніпуляції, В. Білінський апелює до світової науки, яка завжди “пов'язувала археологічні відкриття з народом чи племенем. Так з'явилися: культура ацтеків, культура інків, культура народу майя тощо”. Натомість “більшовицька Москва підмінила поняття, відшукавши так звані місцеві археологічні культури, що не мали національно-племінної прив'язки, а пов'язувалися виключно із місцем знахідки”. “На Україні мовби не було нічого українського. Знайдені культури мали такі назви: Черняхівська, Трипільська, Середньостогівська, Гумельницька, Середньо-Дніпровська тощо” (виділення і курсив автора. – Ред.) [27, с. 72].
Адже якщо на певній території відсутні культурна спадковість, соціально-історична тяглість, то така територія не може розглядатись як країна, а її населення – як народ-етнос. Мова може йти лише просто про тимчасово заселену територію. Саме такою територією прагне представити Україну російська (та українська неоколоніальна) історична наука. Для цього вона користується вигадками про несподівані появи у минулих століттях на сучасних українських теренах і про такі ж несподівані зникнення з них різних начебто геть не українських народів-етносів. У межах проекту “Місцеві археологічні культури” ці народи-етноси-племена подаються анонімно, тобто без власного імені. Отже коротко розглянемо їх.
Усатівська культура
(2400-2000 pp. до РХ., за ін. даними 3500-3000 pp. до РХ [== див. 28])
Так, за вищездійсненим нами викладом, засновники Трипільської цивілізації прийшли на Подніпров'я або із Старої Європи (за М. Відейком), або з Близького Сходу (за Ю. Шиловим), а створена ними цивілізація, проіснувавши (за М. Відейком) 2,5 тис. років (до першої половини III тис. до н. е.), зникла, та ще й так, що зникло зі сторінок історії й саме ім'я народу, який її створив. За даними Вікіпедії це зникнення сталося через “зміни матеріальної і духовної культури пізньотрипільських племен Усатівської культури” (якою, начебто, й закінчилась Трипільська цивілізація) внаслідок її тісних зв'язків “з чужими етнічно племенами Степової України і східних територій” (виділення автора. – Ред.) [28]. Яких же, власне, змін і під впливом яких чужих племен зазнали пізньотрипільські племена, і чому на підставі цих змін робиться висновок про їхнє зникнення, а не еволюцію?
Почнемо з того, що (як стверджує україномовна Вікіпедія) на пізньому етапі (3100-2500 до н. е.), так би мовити, “класичної” Трипільської цивілізації ніщо не передрікало її зникнення. Навпаки, “значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я ...Значно зросло значення скотарства в степу” (виділення і курсив автора. – Ред.) [29]. Тут вважаємо за важливе, по-перше, підкреслити, що йдеться про позитивні процеси, які, попри все, здійснювалися невдовзі після грандіозної геологічної катастрофи 3200-3150 pp. до н. е., на яку посилається М. Відейко як на фактор занепаду Трипільської цивілізації; по-друге, – звернути увагу на те, що степи північно- західного Причорномор'я представлені автором статті як лише одна з багатьох територій, що їх заселили трипільці як носії єдиної культури, як єдиний етнос-народ.
Як стверджується далі у Вікіпедії, внаслідок перелічених змін “у культурі пізньотрипільських (=усатівських. – О. Н.) племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу” (курсив автора. – Ред.) [Там само]. Однак нам, на відміну від автора статті з Вікіпедії, що ми щойно здійснили цитування з неї, більш імпонує констатування у дусі позитивних висловлювань, а саме: територіальне поширення трипільської культури у напрямі Північного Причорномор'я мало у якості своїх наслідків не тільки трансформування або й зникнення деяких рис, що вони були притаманні цій культурі у попередні часи її існування, але й, що важливіше, – набуття суто нових рис. При цьому ми вважаємо, що мова, релігійні засади й основні традиції трипільців ще довго залишалися мало зміненими.
Однак поряд із процесом зростання населення й поширення обжитих ним територій таки діяв чинник погіршення кліматичних умов, що в цілому спричинило те, що, за словами Ю. Шилова, трипільці-“аратти спускаються долиною Дністра до узбережжя Чорного моря, створюючи тут ... усатівську культуру (Оріяну, Оріссу). їй притаманна розвинена металообробка ..., скотарсько-землеробський устрій, розвинений товарообмін і навіть торгівля, мореплавство й рибальство, а також щільні стосунки із сусідніми напівкочовими скотарями – найдавнішими аріями” (виділення тут і вище автора. – Ред.) [21, с. 72]. Отже, як бачимо, усатівці, за Ю. Шиловим, як дійсні трипільці, продовжували займатися землеробством й скотарством, а їхні сусіди арії – напівкочовим скотарством.
Але чи були “сусіди арії” нетрипільцями? Так, наприклад, на противагу Ю. Шилову, М. Відейко вважає, що саме усатівці- трипільці, а не якісь їхні сусіди, були чи не найпершими кочівними-скотарями} а відтак, за термінологією Ю. Шилова, – аріями. На наш погляд, частково правий кожний з цих двох вчених, оскільки досить зрозуміло, що усатівці створили дуальну соціально-економічну організацію і вели водночас осілий землеробсько-скотарський та скотарсько-кочовий способи життя. Цей симбіоз створювався двома частинами єдиного суспільства. Відтак “шилівські” арії і “відейківські” усатівці-трипільці – це одні й ті самі кочівні трипільці-арії. Тому ніяких “сусідніх напівкочових скотарів” (Ю. Шилов) поряд із трипільцями не могло існувати. Отже, підкреслимо, що вельми суттєвою зміною у житті пізньотрипільських (усатівських) племен було те, що вони, будучи землеробами-скотарями, паралельно створюють інститут степового кочівного скотарства. Тому мову слід вести про трипільців-усатівців-аріїв.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого“ на сторінці 1. Приємного читання.
