Як нами було показано, два потоки трудової міграції – еміграційний з України і імміграційний в Україну – досягли нині велетенських розмірів (відповідно 7 млн і 6,8 млн осіб), що робить необхідним законодавче врегулювання цих процесів. І такі закони протягом 90-х років минулого століття в Україні було прийнято, а саме: Закони України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України”, “Про громадянство України”, “Про національні меншини України”, “Про біженців”, “Про імміграцію”, “Про правовий статус іноземців” та ін.
Оцінюючи їх, треба зазначити, що, з одного боку, серед них відсутні ті закони, які б заохочували репатріацію етнічних українців зі Східної і Західної діаспори. З іншого боку, український економіст О. Позняк припускає, наприклад, що, з огляду на рівень старіння української діаспори, “навіть масове повернення етнічних українців із країн колишнього СРСР, Європи, Америки та Океанії не дозволить нам досягти зростання або принаймні довготривалої стабілізації чисельності населення, ... не вплине на народжуваність в Україні” [7, с. 230]. Із цим важко не погодитись.
Проте, як вважають українські політологи І. Кресіна і О. Стойко, ситуація не є безпорадною, бо найефективнішим способом її виправлення є міграція, впливати на яку легше, ніж на народжуваність. Щоб сказати точніше, цими авторами мається на увазі “"міграція заміщення" – міграційний приріст, який компенсує, "заміщає" нестачу народжень” (виділення автора. – Ред.) [4, с. 629]. Високо оцінюючи “міграції заміщен- ня” як найбільш прийнятний засіб здолання наслідків двох глобальних тенденцій – депопуляцій та демографічного старіння, засіб, який “швидко дає результати, одразу ж позначається на віковій структурі й чисельності населення країни", вони нагадують, зокрема, що до цього засобу неодноразово вдавалися, “наприклад для збільшення чисельності працездатного населення в країнах Західної Європи у 1960-х роках або нафтовидобувних центрах Перської затоки у 1970-1990-х” (виділення автора. – Ред.) [4, с. 629]. Наостанок робиться радикальний висновок, що “необхідність омолодження населення України не залишає альтернативи, окрім виваженої політики стимулювання трудової міграції” [Там само, с. 628], тобто залучення великих мас афро-азіатських іммігрантів.
Спробуємо дати оцінку цим констатаціям, висновкам і рекомендаціям. По-перше, країни Західної Європи і нафтовидобувні центри Перської затоки свідомо залучали до себе іноземців, бо відчували нестачу трудових ресурсів. Натомість у сучасній Україні мільйони власних робітників мігрують у пошуках роботи, а численних афро-азіатських іммігрантів-іноземців (окрім нечисленних студентів) ніхто в Україну не запрошує, вони опиняються на нашій території, через потурання українських владоможців, нелегально. По-друге, Україна є не територією, а етнічною Батьківщиною українців, які, своєю чергою, є не населенням, а титульним етносом цієї країни. І коли мільйони найбільш працездатних представників цього етносу економічно витискуються за межі своєї землі, а нас при цьому намагаються переконати, що політика “міграції заміщення” не має альтернативи, то чи не пропонують нам у такий спосіб позбавитися від етнічних українців України як таких, що вже не здатні до демографічного відтворювання і до ефективного господарювання на власній землі?
Отже, по-третє, альтернатива є і вона полягає у докорінній зміні як економічної, так і міграційної політики української держави. Треба, гадаємо, зліквідувавши стан “прозорості” наших державних кордонів, зосередитися на кардинальному піднятті всіх основних галузей економіки (включаючи припинення згубного за своїми масштабами імпорту), створивши у такий спосіб мільйони обіцяних робочих місць і, відповідно, повернувши додому мільйони трудових емігрантів-українців.
До цього, замість “безальтернативно” заохочувати до в'їзду в Україну афро-азіатських іммігрантів, доцільніше було б запрошувати до нас (створюючи необхідні “стартові” умови) працездатних представників української діаспори, яка на сьогодні загалом налічує “щонайменше від 11 до 15 млн чоловік” [3, с. 193]. А омолоджувати українське суспільство треба, мабуть, належно дбаючи про молоду українську сім'ю.
Одним із негативних наслідків міжнародної міграції є виникнення міжетнічних конфліктів. Не є тут винятком і Україна. Однак слід визнати, що студентська молодь, наприклад київських вищих навчальних закладів, виявляє загалом досить толерантне ставлення до колег-іноземців. Так, “на ключове питання дослідження "Чи погоджуєтесь Ви з тим, що Україні слід залучати мігрантів з країн, що розвиваються, для поліпшення демографічної ситуації?" 35,4 % відповіли категорично – ні, Україна має бути країною для українців, 19,3 % вважають, що державі варто стимулювати імміграцію лише тих етнічних груп, які є традиційними для України. У той же час 24,6 % погоджується із необхідністю залучати іммігрантів з країн, що розвиваються, проте в невеликих кількостях для поліпшення найбільш гострих проявів демографічної кризи” (виділення автора. – Ред.) [7, с. 91].
Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Україна імміграційна“ на сторінці 1. Приємного читання.
