У зв'язку з цим є доцільним апелювання до бачення так званих “гунів” людиною, яка жила ста роками пізніше Аттілової доби. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський у своєму творі “Таємна історія”, описуючи могутній похід антів і склавинів на Балкани в 551-552 pp., сповіщає, що вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому ж місці цієї книги, знову повертаючись до описаних подій, Прокопій тих самих розорителів Іллірії та Фракії називає вже гунами [60]. Таким чином, оскільки поняття “анти”, “склавини” й “гуни” вживаються Прокопієм як синонімічні, немає підстав для сумніву в тому, що в нього мова йде про один і той самий народ – про русів. Автор іншої статті також зазначає, що у Прокопія Кесарійського “можна відшукати свідчення про слов'янську етнічну приналежність гунів” (виділення і курсив автора.– Ред.). Так, “стикаючись з вихідцями із слов'янського середовища, – пише він, – Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавинів, зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!)” [58].
Отже, як можна пересвідчитися, автори сучасних україномовних інтернет-публікацій, присвячених висвітленню проблеми гунів, відходять від притаманного радянським історикам-археологам прямого визнання гунів прийшлими, тюркомовними кочівниками і підводять читача до висновку не тільки про слов'янську, а й навіть про русько-українську етнічну належність гунів. Втім є автори, які не тільки підводять до зазначених висновків, а й роблять їх. Передусім привертаємо увагу читача до такого дослідника, як Іван Білик, роман якого “Меч Арея” вперше був виданий у 1972 р. у Києві. Головним героєм цієї художньої історичної реконструкції є великий полководець V століття – київський князь Богдан Аттіла (Гатило). До речі, як свідчить Володимир Білінський, “роман "Меч арея" потрапив під жорстокий осуд комуно-більшовицької цензури, книжку було вилучено із обігу і спалено” [27, с. 82]. І, гадаємо, не в останню чергу через те, що післяслово самого автора до цього його роману являло собою ґрунтовну наукову статтю під назвою “Аксіоми недоведених традицій” [56, с. 403-437]. На наш погляд, ця стаття й досі не втратила своєї наукової цінності, вона є результатом уважного аналізу багатьох історичних першоджерел і містить в собі висновки, що були сміливими не тільки для радянських умов 1972 р., але, на жаль, є такими і для умов українського сьогодення.
По-перше, І. Білик, посилаючись на вже згадуваного нами Пріска Панійського, на “відому дослідницю пізньої антики” О. Скржинську, на “найвизначнішого історика X сторіччя – візантійського імператора Костянтина Багрянородного” та на інших авторів, узагальнює, “що так звані гуни – народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов” (виділення та курсив автора. – Ред.) [56, с. 407] і, певна річ – нікуди не зникав, бо ще й у X ст., тобто через довгі п'ять століть після Аттілової доби, Костянтин Багрянородний стверджує, що для візантійців скіфи є одночасно й гунами [Там само, с. 413]. Отже, як резюмує І. Білик, поняття “гуни” – то є друге найменування одного й того самого народу скіфів на певному етапі його історії [Там само, с. 408- 413, 429].
По-друге, І. Білик робить наступний крок і доводить, що гуни були слов'янами. Він, зокрема, пише: “На нашу думку, свідчень про те, що "гуни" та "скіфи" – синоніми, – досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами? Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, – ісландські казання про грізного царя Аттілу "Атлаквіда" та "Атламаль", – дають нам пряму відповідь на [поставлене вище] запитання: гунами германці називали й західних слов'ян” (виділення та курсив автора. – Ред.). До цього І. Білик додає: “В одній з примовок до "Хельга-квіди" сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" – загальна назва всіх слов'янських народів: і антів та склавинів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів” (курсив та виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 413,414]. Таким чином, підкреслимо: поняття “гуни” було протягом багатьох століть синонімом для всіх слов'ян – як східних, так і західних.
Втім гунами-скіфами звалися лише східні слов'яни, точніше, як зауважує І. Білик, “"гуни" й "скіфи" – то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків” [56, с. 412]. Ці два наймення сусіди-іноземці реально використовували в історичному часі набагато довше, ніж мали б це робити, якби дійсна історія відповідала вигадкам радянських та неорадянських фальшувальників. Так, згідно зі статтею у 10-му томі УСЭ, існування скіфів у Північному Причорномор'ї припинилося у III ст. н. е. [40, див. с. 107], а стосовно гунів у 3-му томі УСЭ сповіщається: “Після смерті Аттіли (453 р.) держава гунів розпалася. Частина гунських племен, вигнаних із території Панонії, повернулася до берегів Азовського моря і була відома там у більш пізні часи (VI ст.) під різними племінними назвами” (але, зрозуміло, – вже не як “гуни” – О. Н.) [59, с. 216].
Однак, попри ці фальшування, ще й у X ст. н. е. Костянтин Багрянородний пише про предків українців так: "Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами” (виділення і курсив автора. – Ред.) [56, с. 413]. Це дуже важливий історичний аргумент, оскільки якщо сьогоднішні фальшувальники носяться із вигадкою про те, що вже через сто років після Аттіли (тобто у VI ст.) начебто вигнані з Європи гуни загубилися десь у приазовських степах і зникли як етнос, то прийняття цієї вигадки мало б означати зникнення не віртуальних “гунів-страшилок”, а реальних переможців Європи – антів-русів, котрі були предками сучасних українців.
Завершуючи розгляд “гунської теми”, вважаємо за необхідне розставити деякі крапки над “і”.
По-перше, в історичному контексті гуни – це не азійські тюркомовні кочівники хунни і навіть – не те переважно вороже до русів плем'я гунів, про яке йдеться у Велесовій Книзі (“Се гуни були крадіями” – [39, с. 39]), а загальне наймення для всіх слов'ян – як тих, що у V ст. підкоряли Рим і Візантію, так і тих, які протягом довгих наступних століть населяли велетенські території Європи. Так, якщо імперія Аттіли охоплювала обшири “від Рейну до Волги” [59, с. 216], то й через сім століть по тому німецький історик середини XII ст. Гельмольд стверджував, що землі гунів-слов'ян простягаються далеко на схід, починаючи від Ельби, і що “метрополісом” (столицею) слов'янського світу є Київ [56, с. 406, 407). Причому такий статус Київ мав ще й багатьма століттями раніше, про що свідчить Велесова Книга, а саме [39, с. 122]:
“І пішли руси од Білої Вежі та од Росіє на Дніпрі-землі.
– Там Кий заснував Град Київ, а це столиця
полян, деревлян, кривичів, ляхів (поляків. – О. Н.) на кроні руській”.
По-друге, особливо підкреслимо, що східноєвропейські скіфи-гуни – це анти-руси, що антом-русом був і легендарний Аттіла (Болорев-Сегеня). Автор Велесової Книги закликає [Там само, с. 48]:
“Не забудьмо також, як готи об'єдналися з Гунами на нас...
Але Русь зібрала свої сили і розбила гунів,
утворивши край Антів та Скитію Київську”.
Нагадаємо, що у Велесовій Книзі про гунів йдеться виключно як про хоч і споріднене, але здебільшого вороже до русів плем'я, як про “крадіїв”. Що ж до ендоетноніму (етнічної самоназви) “руси”, то через Велесову Книгу нам відкривається те знання-істина, що ця самоназва сягає у кімро-скіфську добу, тобто щонайменше у VII ст. до н. е., у якому “Кий заснував Град Київ” – “столицю слов'янського світу” “на кроні руській”. Адже “за допомогою нескладних підрахунків, – пише С. Піддубний, – що нам пропонує Геродот, дізнаємося, що ... царювання Кия... припадає на VII ст. до н. е.” [Там само, с. 175].
По-трете, не забуваймо, що переможці Європи гуни – це анти-руси, прямі предки українців, які, підпавши у 1654 р. під колоніальну залежність від Московського царства, вже у 1721 р. були офіційно позбавлені свого споконвічного ендоетноніму “руси”; натомість їм було накинуто наймення “малороси”. І сталося це тому, що тодішній цар Московії Петро І перейменував свою державу на Російську імперію, а молодий (за висновками В. Білінського – фіно-татарський) етнос моско- витів – на великоросів. Відтоді руси (русичі), за словами М. С. Грушевського, “пошукали собі іншого імені” і почали називати себе українцями [62, с. 39].
Тут вельми знаменно те, що цією назвою вони підкреслили своє ще більш давнє, ніж буття “русами”, історичне коріння. Адже С. Піддубний, схарактеризувавши окрів-укрів як “давньоукраїнське плем'я” і навівши вислів з Велесової Книги “А тоді, будучі окри-венці і скити-анти, роси-борусень і су- ролсціу стали діди русове”, наголошує: “Отже, окри були давнішими і за венців (венедів), і за скитів (скіфів. – О. Н.) та антів. Це, по суті, й підтверджують Геродот – вони в нього теукри (то укри), і Гомер – у нього вони локри. Засновником Трої був цар Теукр. Саме teucri (теукри-троянці) заснували Рим” [39, с. 151]. Узагальнюючи, С. Піддубний стверджує: “Маємо очевидні докази, що за назвами дуліби, іллірійці, каліпіди, а також кільмерці (кіморії), анти та волиняни треба розуміти одну й ту саму народність – українську” [Там само, с. 158].
До цього переліку він цілком слушно не долучив скіфів та сарматів, позаяк ці наймення не були самоназвами. Зрозуміло, не було для русів-українців самоназвою й наймення “гуни”.
Вплив на підсвідомість
Отже, як можна було переконатися, фальшувальники подій стародавньої історії на теренах України, звертаючись на цей раз вже до часів кімрів, скіфів, сарматів, готів та гунів, з настирною послідовністю намагаються показувати ці етноси як такі, що не мають жодного відношення до русів-українців. Всі вони, аж до гунів включно, начебто були прийшлими й чужомовними. Причому всі вони, як етнічні утворення, позникали. Всі вони, начебто, були ворожими до попередників: скіфи витиснули кімерійців, сармати витиснули скіфів, готи “змели” сарматів, гуни перемогли готів і потому зникли.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 6. Приємного читання.
