Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

Українська етносоціологія

У зв'язку з цим є доцільним апелювання до бачення так званих “гунів” людиною, яка жила ста роками пізніше Аттілової доби. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський у своєму творі “Таємна історія”, описуючи могутній похід антів і склавинів на Балкани в 551-552 pp., сповіщає, що вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому ж місці цієї книги, знову повертаючись до описаних подій, Прокопій тих самих розорителів Іллірії та Фракії називає вже гунами [60]. Таким чином, оскільки поняття “анти”, “склавини” й “гуни” вживаються Прокопієм як синонімічні, немає підстав для сумніву в тому, що в нього мова йде про один і той самий народ – про русів. Автор іншої статті також зазначає, що у Прокопія Кесарійського “можна відшукати свідчення про слов'янську етнічну приналежність гунів” (виділення і курсив автора.– Ред.). Так, “стикаючись з вихідцями із слов'янського середовища, – пише він, – Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавинів, зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!)” [58].

Отже, як можна пересвідчитися, автори сучасних україномовних інтернет-публікацій, присвячених висвітленню проблеми гунів, відходять від притаманного радянським історикам-археологам прямого визнання гунів прийшлими, тюркомовними кочівниками і підводять читача до висновку не тільки про слов'янську, а й навіть про русько-українську етнічну належність гунів. Втім є автори, які не тільки підводять до зазначених висновків, а й роблять їх. Передусім привертаємо увагу читача до такого дослідника, як Іван Білик, роман якого “Меч Арея” вперше був виданий у 1972 р. у Києві. Головним героєм цієї художньої історичної реконструкції є великий полководець V століття – київський князь Богдан Аттіла (Гатило). До речі, як свідчить Володимир Білінський, “роман "Меч арея" потрапив під жорстокий осуд комуно-більшовицької цензури, книжку було вилучено із обігу і спалено” [27, с. 82]. І, гадаємо, не в останню чергу через те, що післяслово самого автора до цього його роману являло собою ґрунтовну наукову статтю під назвою “Аксіоми недоведених традицій” [56, с. 403-437]. На наш погляд, ця стаття й досі не втратила своєї наукової цінності, вона є результатом уважного аналізу багатьох історичних першоджерел і містить в собі висновки, що були сміливими не тільки для радянських умов 1972 р., але, на жаль, є такими і для умов українського сьогодення.

По-перше, І. Білик, посилаючись на вже згадуваного нами Пріска Панійського, на “відому дослідницю пізньої антики” О. Скржинську, на “найвизначнішого історика X сторіччя – візантійського імператора Костянтина Багрянородного” та на інших авторів, узагальнює, “що так звані гуни – народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов” (виділення та курсив автора. – Ред.) [56, с. 407] і, певна річ – нікуди не зникав, бо ще й у X ст., тобто через довгі п'ять століть після Аттілової доби, Костянтин Багрянородний стверджує, що для візантійців скіфи є одночасно й гунами [Там само, с. 413]. Отже, як резюмує І. Білик, поняття “гуни” – то є друге найменування одного й того самого народу скіфів на певному етапі його історії [Там само, с. 408- 413, 429].

По-друге, І. Білик робить наступний крок і доводить, що гуни були слов'янами. Він, зокрема, пише: “На нашу думку, свідчень про те, що "гуни" та "скіфи" – синоніми, – досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами? Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, – ісландські казання про грізного царя Аттілу "Атлаквіда" та "Атламаль", – дають нам пряму відповідь на [поставлене вище] запитання: гунами германці називали й західних слов'ян” (виділення та курсив автора. – Ред.). До цього І. Білик додає: “В одній з примовок до "Хельга-квіди" сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" – загальна назва всіх слов'янських народів: і антів та склавинів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів” (курсив та виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 413,414]. Таким чином, підкреслимо: поняття “гуни” було протягом багатьох століть синонімом для всіх слов'ян – як східних, так і західних.

Втім гунами-скіфами звалися лише східні слов'яни, точніше, як зауважує І. Білик, “"гуни" й "скіфи" – то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків” [56, с. 412]. Ці два наймення сусіди-іноземці реально використовували в історичному часі набагато довше, ніж мали б це робити, якби дійсна історія відповідала вигадкам радянських та неорадянських фальшувальників. Так, згідно зі статтею у 10-му томі УСЭ, існування скіфів у Північному Причорномор'ї припинилося у III ст. н. е. [40, див. с. 107], а стосовно гунів у 3-му томі УСЭ сповіщається: “Після смерті Аттіли (453 р.) держава гунів розпалася. Частина гунських племен, вигнаних із території Панонії, повернулася до берегів Азовського моря і була відома там у більш пізні часи (VI ст.) під різними племінними назвами” (але, зрозуміло, – вже не як “гуни” – О. Н.) [59, с. 216].

Однак, попри ці фальшування, ще й у X ст. н. е. Костянтин Багрянородний пише про предків українців так: "Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами” (виділення і курсив автора. – Ред.) [56, с. 413]. Це дуже важливий історичний аргумент, оскільки якщо сьогоднішні фальшувальники носяться із вигадкою про те, що вже через сто років після Аттіли (тобто у VI ст.) начебто вигнані з Європи гуни загубилися десь у приазовських степах і зникли як етнос, то прийняття цієї вигадки мало б означати зникнення не віртуальних “гунів-страшилок”, а реальних переможців Європи – антів-русів, котрі були предками сучасних українців.

Завершуючи розгляд “гунської теми”, вважаємо за необхідне розставити деякі крапки над “і”.

По-перше, в історичному контексті гуни – це не азійські тюркомовні кочівники хунни і навіть – не те переважно вороже до русів плем'я гунів, про яке йдеться у Велесовій Книзі (“Се гуни були крадіями” – [39, с. 39]), а загальне наймення для всіх слов'ян – як тих, що у V ст. підкоряли Рим і Візантію, так і тих, які протягом довгих наступних століть населяли велетенські території Європи. Так, якщо імперія Аттіли охоплювала обшири “від Рейну до Волги” [59, с. 216], то й через сім століть по тому німецький історик середини XII ст. Гельмольд стверджував, що землі гунів-слов'ян простягаються далеко на схід, починаючи від Ельби, і що “метрополісом” (столицею) слов'янського світу є Київ [56, с. 406, 407). Причому такий статус Київ мав ще й багатьма століттями раніше, про що свідчить Велесова Книга, а саме [39, с. 122]:

“І пішли руси од Білої Вежі та од Росіє на Дніпрі-землі.

– Там Кий заснував Град Київ, а це столиця

полян, деревлян, кривичів, ляхів (поляків. – О. Н.) на кроні руській”.

По-друге, особливо підкреслимо, що східноєвропейські скіфи-гуни – це анти-руси, що антом-русом був і легендарний Аттіла (Болорев-Сегеня). Автор Велесової Книги закликає [Там само, с. 48]:

“Не забудьмо також, як готи об'єдналися з Гунами на нас...

Але Русь зібрала свої сили і розбила гунів,

утворивши край Антів та Скитію Київську”.

Нагадаємо, що у Велесовій Книзі про гунів йдеться виключно як про хоч і споріднене, але здебільшого вороже до русів плем'я, як про “крадіїв”. Що ж до ендоетноніму (етнічної самоназви) “руси”, то через Велесову Книгу нам відкривається те знання-істина, що ця самоназва сягає у кімро-скіфську добу, тобто щонайменше у VII ст. до н. е., у якому “Кий заснував Град Київ” – “столицю слов'янського світу” “на кроні руській”. Адже “за допомогою нескладних підрахунків, – пише С. Піддубний, – що нам пропонує Геродот, дізнаємося, що ... царювання Кия... припадає на VII ст. до н. е.” [Там само, с. 175].

По-трете, не забуваймо, що переможці Європи гуни – це анти-руси, прямі предки українців, які, підпавши у 1654 р. під колоніальну залежність від Московського царства, вже у 1721 р. були офіційно позбавлені свого споконвічного ендоетноніму “руси”; натомість їм було накинуто наймення “малороси”. І сталося це тому, що тодішній цар Московії Петро І перейменував свою державу на Російську імперію, а молодий (за висновками В. Білінського – фіно-татарський) етнос моско- витів – на великоросів. Відтоді руси (русичі), за словами М. С. Грушевського, “пошукали собі іншого імені” і почали називати себе українцями [62, с. 39].

Тут вельми знаменно те, що цією назвою вони підкреслили своє ще більш давнє, ніж буття “русами”, історичне коріння. Адже С. Піддубний, схарактеризувавши окрів-укрів як “давньоукраїнське плем'я” і навівши вислів з Велесової Книги “А тоді, будучі окри-венці і скити-анти, роси-борусень і су- ролсціу стали діди русове”, наголошує: “Отже, окри були давнішими і за венців (венедів), і за скитів (скіфів. – О. Н.) та антів. Це, по суті, й підтверджують Геродот – вони в нього теукри (то укри), і Гомер – у нього вони локри. Засновником Трої був цар Теукр. Саме teucri (теукри-троянці) заснували Рим” [39, с. 151]. Узагальнюючи, С. Піддубний стверджує: “Маємо очевидні докази, що за назвами дуліби, іллірійці, каліпіди, а також кільмерці (кіморії), анти та волиняни треба розуміти одну й ту саму народність – українську” [Там само, с. 158].

До цього переліку він цілком слушно не долучив скіфів та сарматів, позаяк ці наймення не були самоназвами. Зрозуміло, не було для русів-українців самоназвою й наймення “гуни”.

Вплив на підсвідомість

Отже, як можна було переконатися, фальшувальники подій стародавньої історії на теренах України, звертаючись на цей раз вже до часів кімрів, скіфів, сарматів, готів та гунів, з настирною послідовністю намагаються показувати ці етноси як такі, що не мають жодного відношення до русів-українців. Всі вони, аж до гунів включно, начебто були прийшлими й чужомовними. Причому всі вони, як етнічні утворення, позникали. Всі вони, начебто, були ворожими до попередників: скіфи витиснули кімерійців, сармати витиснули скіфів, готи “змели” сарматів, гуни перемогли готів і потому зникли.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 6. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  • Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

  • “Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

  • Україна еміграційна

  • Україна імміграційна

  • Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

  • Лекція 2. Етнічна соціологія як наука і навчальна дисципліна

  • Місце і роль етнічної соціології у структурі соціологічного знання

  • Зв'язок етнічної соціології з іншими науками

  • Етнічна соціологія як навчальна дисципліна

  • Специфіка

  • Мета та основні завдання

  • Висновки

  • Раціональний зміст етнічного й національного

  • Національна свідомість

  • Феномен етнонаціональної свідомості

  • Лекція 3. Теоретичний рівень етнонаціональної свідомості

  • Етнос: погляди на природу та визначення поняття

  • Об'єктивістський погляд

  • Етногенеза

  • Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

  • Раси людини

  • Поняття “народ”

  • Феномен нації та визначення її поняття

  • Критика конструктивізму, або: нація – міф чи реальність?

  • Визначення поняття “нація”

  • Націєгенеза та етногенеза

  • Висновки

  • “Національний” – це “етнічний” чи “державний”?

  • Національність” – це етнічна чи державна належність?

  • Лекція 4. Практично-ціннісний рівень етнонаціональної свідомості

  • Загальнолюдська цінність етнічного

  • Багатоявленість єдиної сутності

  • Виважено оцінюючи етнічне

  • Зберігаючи етнічне

  • Етнічне як спільнотно-суспільна цінність (у контексті етнічного ренесансу)

  • Індустріалізація та ідея безетнічності

  • Радянські теорії і практики знищення етнічного

  • Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

  • Сімейне виховання як основа етнізації

  • Політична нація як цінність українського народу

  • Лекція 5. Етнонаціональна самосвідомість

  • Феномен і поняття самосвідомості

  • Психологічний аспект самосвідомості

  • Регулятивно-дійова функція самосвідомості

  • Етнічна самосвідомість

  • Суб'єкти етнічної самосвідомості

  • Загальний погляд на історичну еволюцію самосвідомості етнофора

  • Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

  • Почуття Батьківщини як феномен етнонаціональної самосвідомості

  • Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

  • Соціальні почуття краю осілості та “країни дитинства”

  • Почуття політично-національної Вітчизни-України

  • Висновки

  • Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація

  • “Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

  • Національна самоідентифікація

  • Ставлення до етнічної ідентичності як “пробний камінь” розуміння ідентичності національної

  • Позиція ототожнення етнічної ідентичності з національною

  • Юрген Габермас: національна ідентичність

  • Етнічна опосередкованість національної ідентичності

  • Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

  • Юрген Габермас: від національної до космополітичної ідентичності

  • Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

  • “Постнаціональна” ідентичність

  • Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

  • Імміграція як перспектива перетворення “етноядерної” національної ідентичності на мультикультурну

  • Висновки

  • Ірраціональні засади етнічного й національного

  • Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі

  • Пошуки духовно-ментальних підвалин світобуття

  • Пошуки представниками школи “Анналів”

  • Етнічна ментальність

  • Феномен етнонаціональної ментальності

  • Висновки

  • Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме

  • Колективне несвідоме, архетип і душа в аналітичній психології Юнга

  • Феномен колективного підсвідомого: сучасне прочитання К. Юнга

  • Первісно-інстинктивні архетипи Юнга

  • Архетип “Здоланого душевного мороку”

  • Архетип “Психічно цілісної людини” первісних соціумів

  • Етнічні архетипи

  • Формування, функціонування, значення та зміст етнічних архетипів

  • Національно-суспільне підсвідоме

  • Висновки

  • Ментально-архетипний зміст етнічного

  • Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

  • Історичні механізми ментального самозбереження українства

  • Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

  • Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

  • Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

  • “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства

  • Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

  • Демократизм

  • Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності

  • Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму

  • Селянськість як псевдоментальна ознака українства

  • Висновки

  • Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви

  • Вступ: основні змісто-вияви мовноїознаки етноментальності українців

  • Санскрит – праукраїнська мова

  • Сучасна українська мова і санскрит

  • Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

  • 1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

  • Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

  • Загальні етномовно-ментальні наслідки змін у чисельності етнічних українців і росіян (за наявними статистичними даними 1926-1959 pp.)

  • 1953-1991 pp.: “Гуманний” змісто-вияв, або руйнування мовної складової української етноментальності шляхом російщення

  • Російщення територіального сегмента українського етнічного простору протягом 1959-1989 pp. як засадова умова здійснення всіх інших напрямів російщення

  • Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

  • Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

  • Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

  • 1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

  • Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

  • Висновки

  • Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого

  • Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

  • Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

  • Перетворення Козацькості з дієво-визначальної етноментальної ознаки на колективний підсвідомий образ-символ українства

  • “Власна Держава” – омріяний образ-символ українства

  • Смисло-зміст “Соборна Держава”

  • Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

  • Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

  • Легендарний образ-символ “Трипільсько-Санскритська Праукраїна”

  • Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

  • Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

  • Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість
  • Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

  • Висновки